Гонихмарник
Шрифт:
Юрко дивиться уважно на неї, Аліна продовжує мовчки вивчати шнурівки на своїх кросах.
— Тільки, будь ласка, не вдавай, що не розумієш, про що я. Гарна робота, Аліно. Це я про Сашка. Я був певен — ти впораєшся. Звірові вернула людську подобу. Дякую! Відділила світло від тіні. Змушений попередити — не варто рухатись далі. Тобто туди, куди зібралась. Машина світу надто складна для людського розуму, Алінко. Навіть для такого гострого, як твій.
— Я вас не розумію? — вичавлює із себе Аліна. Вона нарешті відклеює свої очі від взуття.
Що означає — впоралася? І чому не рухатися далі? І як він знає — куди вона зібралася рухатися, якщо вона
Вони сидять поруч. Вона заплела руки у вузол і пильно дивиться на хлопця. Уже Юркові стає трішки ніяково. Він не може прочитати жодної її думки, вона здогадалася, що він буде знову пробувати і:
— А тепер і ви мене не розумієте. Правда, неприємно? Навіть янголам не все можна.
Юрко починає весело сміятися. Його сміх схожий на переспів дзвіночків, не можна не посміхнутися у відповідь:
— Я — не янгол! Забагата уява, навіть для художника! Насмішила ти мене. Я — друг. Друг Сашка, кожного, хто мешкає у цьому місті. Дуже сподіваюсь, що віднині твій також.
— Ні, не просто друг. Можливо, ти янгол нашого міста. Якщо в людини є янгол-хоронитель, то чому б і місту не мати його? Га? — мрійливо кидає Аліна.
— Якби ж то! Янголам — легше. Їх ніколи ніщо не болить, вони лишень охороняють, стережуть, відвертають. Я ж не завжди це можу зробити, бо я — не янгол. Я — друг. Добрий друг. — Юрко уникає прямої відповіді.
— Гаразд, друже, розберемося з цим згодом! От що я тобі скажу. Друзі пізнаються в біді. Сподіваюсь, ти мені, друже, допоможеш, коли прийде час?
Він мовчить. На лавку, поруч із ними, опускається сірий голуб. І не чорний, і не білий. Юрко набирає в руку насіння і простягає на долоні птаху. Той скльовує все до останньої зернинки і відлітає.
— Не журись, насіння — не просмажене, лиш трішки підсушене, — знову вліз їй у голову, ненавмисне звісно ж. — Допомогти, кажеш?
Юрко дивиться на Аліну з легкою усмішкою на устах;
— Ти надто світла і добра для цього, а там, куди ти збираєшся влізти, забагато тіні.
— Тіні? Чому ж тоді ти нагодував птаха? Він не білий, і не чорний. Він — сірий! Ось ти сидиш на лавці, сонце світить на тебе і народжує тінь. Вона темна, але хіба то її провина? Хоч темна, але вона — твоя!
— Вона не винна — нормальний хід! — схоже, що Аліні таки вдалося вразити Юрка. — Що ж, розумію, відмовляти тебе від того, що замислила — зайва трата часу. Зі мною чи без, все одно наважишся. Тільки добре все обміркуй, пригадай до дрібниць, що тобі розповідала Ірина, твоя мама, з її досвіду, все, що знаєш і чого, як видається на перший погляд, знати не можеш.
Аліна встає з лавки. Він знає її маму. Так, і це також уже не дивує.
Дівчина згори вниз дивиться на Юрка. Він бере торбинку з тим насінням, що в ній залишилося, і кладе до кишені:
— Ще одне, — Юрко стає поряд із нею і зазирає пильно в душу. — Вважай, Аліно. Разом із водою не вихлюпни дитину. Не нашкодь!
Від того смарагдово-волошкового погляду в Аліни аж сльозяться очі, у вухах знову передзвін.
— Бувай, — він тисне їй руку і спускається вниз, прямуючи у бік виходу зі стадіону.
Аліна стоїть, зачудовано слідкуючи за ним, слухаючи, як той передзвін у вухах починає потроху віддалятися. На біговій доріжці Юрко зупиняється. Озирається:
— Щодо допомоги, друже! Я обіцяю подумати, — і вже собі під ніс шепоче: — Класна в Діда онука. Цього разу — то таки вона. Та, яку він не один вік
2. Сліпе Кохання, Божевілля і Час
Радосте моя синьоока,
Моя радосте мила,
Як зоря, що високо
Наді мною спинилась.
Зателефонувала пані Агнеса. Лікар врешті дозволив Аліні провідати Марту.
У квартирі пахне ліками, вражає просто сліпуча чистота, мов у лікарні, і тихо та чомусь холодно, наче у домовині. Бр-р-р-р. Аліна аж наїжачилася від відчуття того, що в приміщенні тхне мороком. Марті не ліпше, вона це відчуває. Минуло три тижні, а медицина безсила, і стан хворої стабільно важкий. Дурні лікарські приписи. Мало б ставати краще від слова «стабільно», та чомусь робиться зле при слові «важкий». Агнеса Петрівна мов із хреста знята, лячно на неї дивитися. Марта напівсидить у своєму ліжку. Обличчя бліде, аж синє. Чорне волосся робить лице ще моторошнішим. Карі очі стали більшими і геть порожніми. Аліна сідає в крісло, біля ліжка. Під вікном стоїть сумний та посірілий від туги Мартин німець, тобто піаніно. Штори на вікнах чомусь щільно закриті, у кімнаті горить світло. Годинник на стіні лінькувато і ледве чутно відлічує нудні хвилино-секунди: «Не-так, не-так, не-так».
І справді — все не так…
— Привіт, Мартушко, — витискає зі себе Аліна, зібравши всю мужність у голосі. — Як ся маєш, подруго?
За спиною стоїть пані Агнеса, схожа на привида, виглядає не ліпше від доньки.
— Угу! Привіт, — ледве вичавлює із себе Марта, навіть не повертаючи голови в бік Аліни.
— Незле виглядаєш, — господи, як ті слова фальшиво звучать, але що тут ще можна сказати.
Петро переконував, що Марті краще, він брехав, щоб не засмучувати її, і мама брехала, і пані Агнеса. Бо якби вона знала, що так все зле, вже б давно тут була, незважаючи на всі приписи ескулапів.
У голосі подруги стільки туги. Отже, Аліна все вирішила вірно. А Юрко ще пробував її відмовити.
Задеренчав хатній телефон. Агнеса Петрівна вийшла в коридор, попередньо старанно прикривши двері кімнати. Аліна розуміла, що то міг телефонувати і лікар, а для чого дочці зайвий раз слухати медично-невтішні теревені. Лікарі навіть не наполягали на госпіталізації Марти. Домашня атмосфера мала б швидше поставити ту на ноги, аніж лікарня. До того ж лікарня не зовсім звичайна.
— Алінко, я рада, що ти прийшла. Я вчора сказала пану професору, якщо мені не дозволять бачитися з тобою, жодних ліків приймати не стану. Поставила ультиматум. Зате у нас цілодобово теперечки чергує медсестра. Накоїла я лиха. Я багато останнім часом сплю. Через ліки, гадаю. «Сон — то справжній цілитель», — стверджує пан професор. Може, і так. Сни, Алінко, то тепер мої друзі. Там я знову повноцінна, можу бачити. Здебільшого мені сниться дитинство, школа. Наша школа і наше дитинство. О, як то мило так спати і не прокидатися. А позавчора мені приснилася ти. Ти стояла на високій горі, одна серед бурі. Лив жахливий дощ, шумував буревій. А ти стояла й усміхалася, тому що не боялась ані грому, ані блискавок. Не боялася дощу, хоча була сама самісінька. Не можна жити тільки в снах, Лінушко. Ех, якби ти мені дозволила тоді впасти, можливо, мені стало б легше, мені… А тобі, мамі, Петрові? Ти б себе ціле життя винуватила у моїй смерті. Пробач мені, будь ласка, за це, якщо зможеш.