Гра в пацьорки
Шрифт:
Набираю номер.
На десятому сигналi бродвейська примадонна бере слухавку. Я чемно представляюсь i уточнюю мiсце i час нашої зустрiчi, яка так само запланована її продюсером, як i моя редакцiєю вiдомого журналу. Така собi спiльна зобов'язалiвка.
– Про що ви хочете поговорити?
– питає вона безбарвним голосом.
– Я вже стiльки вашому братовi наговорила, що аж саму нудить…
– Про життя i смерть, - iронiчно цитую я пастернакiвську фразу, сказану ним колись у розмовi з «вождем усiх часiв i народiв». I додаю: - А ще про те, як… одного
Пауза.
Пауза затягується…
I менi здається, що життя - лише гра в пацьорки.
Що ж, якщо зараз вона пошле мене куди подалi - не шкодуватиму.
Я i своїм пiдлеглим завжди кажу: жодне iнтерв'ю не варте вашого приниження.
Несподiвано вона питає:
– А ти вмiєш лiпити вареники, дитинко?
– Нi!
– чесно зiзнаюсь я.
– Тодi приходь - навчу тебе!
– каже вона.
I ми смiємося.
А потiм вона додає:
– «…Як самотнiй лiхтар вночi перед вами стою - одна…» - здається, так?
*
…я знаю: нiчого в життi не буває просто так. Дощ проливається там, де на нього з нетерпiнням чекають. А над кожною головою навiть у маленьких мiстечках сяє своя зiрка. Часом вона не помiтна за товстою, запилюженою шибкою або на темному горищi iз щiльно припасованими дошками.
Але це нiчого.
Шибку можна розбити. I вдихнути повiтря на повнi груди. Нехай навiть це буде єдиний ковток на все майбутнє життя! Важливо зробити його i, видихаючи, промовити: «Я - є!»
ОСЕЛЕДЕЦЬ З ГIРЧИЦЕЮ
Художницi Катеринi Штанко
присвячую…
Ася хотiла оцiнити картину.
Вона завжди була не впевнена в собi. А тепер ще бiльше. Їй була необхiдна оцiнка збоку. Вона знала, хто це може зробити по-справжньому, без лестощiв i реверансiв i зателефонувала Варгасу.
Вiн був чи не єдиним майстром, що мiг сказати правду.
Але Варгас мешкав за чотири години їзди вiд столицi, й Ася, загорнувши картину в полотно, зазбиралася в дорогу.
У розмовi Варгас сказав, що на неї чекає сюрприз - збiговисько друзiв, яких Ася не бачила з часу закiнчення «художки», та мiсцевої елiти на чолi з сестрами Куманськими.
I Ася поїхала у пiднесеному настрою.
Прибула в мiсто Варгаса о четвертiй, побродила старовинними вулицями, бо зустрiч в майстернi була призначена на шосту, а йти туди ранiше Асi здавалося незручно.
Але вона все одно прийшла першою рiвно о шостiй.
Майстерня вчителя була простора i заставлена полотнами. В нiй пахло фарбами, тютюном i кавою. За годину сюди почали сходитись тi, кого Ася знала i любила, хоча зустрiчалися не часто, а з деякими i зовсiм не бачились по кiлька рокiв, адже у кожного були свої справи, проблеми, трiумфи i трагедiї.
Люди заходили, виставляли
Вона взагалi була мовчазною.
Сестри Куманськi затримувались.
Свiдомо чи несвiдомо, та на них чекали як на свято. Їхнi iмена були на устах.
Варгас пiдвiв Асю до полотен, якi висiли на стiнi на «почесному» мiсцi, i сказав, що їх написали неземнi жiнки.
Картини нiби свiтилися зсередини. Здебiльшого на них були дiти i янголи, що гралися на хмарках повiтряними кульками, птахи з людськими очима i червоними нiжками в чобiтках, розшитих перлами, ведмедики та зайцi в мережаних фартушках i капелюшках, дощi з цукерок.
Поглянувши на цi картини хотiлося плакати, смiятися, розповiдати iсторiї з власного дитинства, любити маму i пробачати батьку.
Асю дiйсно душили сльози - вiд свiтла i потужних хвиль нiжностi, щастя, добра, якi випромiнювали картини. Ася ще бiльше нiяковiла i замикалася в собi, розумiючи, що привезений на оцiнку малюнок може так i пролежати в кутку пiд вiшалкою, загорнутий в полотно i замкнений в пластикову теку.
На сестер чекали…
I це очiкування кидало на обличчя присутнiх вiдлиск комети, яка наближалася, але її ще не було видно на небосхилi.
Нарештi…
Це сталося саме нарештi - миттєво, несподiвано, свiжо, мов весняний дощ, не зважаючи на те, що очiкування, розмови, розповiдi сягнули апогею. I ось в цьому наелектризованому апогеї НАРЕШТI все i сталося.
В очах Асi це виглядало так.
Мелодiйний дзвiн китайських пiдвiсок в передпокої. Скрип дверей, аромат парфумiв («Нiна Рiччi» та «Ейфорiя»), i на середину майстернi впурхнула, здiймаючи вихор золотого пилку… блакитна пташка, що нiби вилетiла зi свого полотна. Пташка з людськими очима, на високих пiдборах, з мереживним волоссям, з янголом на правому плечi…
Вона розкинула руки, покрутилася на однiй нозi, здiймаючи разом iз золотистим пилком вихор почуттiв i пелюсткову заметiль радостi, i проспiвала дзвiнким голосом (хоча слово «дзвiнким» надто грубе для тiєї мелодiї, що злiтала з її вуст):
– Я летiла! Там дощ! I зiрки висять - величезнi, мов яблука!!! Я навiть схиляла голову, щоб не зачепитись! Яке це щастя!!! Як я вас люблю!!!
Вiд цього голосу також хотiлося розплакатись, як i вiд тих чистих, прозорих, зiтканих з невагомого павутиння, полотен.
Але не встигла розвiятися насолода вiд цiєї митi, як настала iнша. Адже з порогу зазвучала ще одна мелодiя. I якщо першу можна було порiвняти iз дзвоном, то друга наповнила майстерню звуками скрипочки.
Ще одна пташка - друга з сестер, зодягнута у рожеве, вступила зi своєю партiєю:
– Люблю, люблю, люблю!!! Налийте менi вина! Я хочу пити сьогоднi за цей дощ, за вас! Ми є! Ми будемо! I це прекрасно!
I закрутилося.
Пили, гомонiли, читали вiршi…
Нiби досi життя на цiй планетi не iснувало.