Гра в пацьорки
Шрифт:
Ася дивилася на сестер i вiдчувала свою нiкчемнiсть, сiрiсть, безмовнiсть, невмiння пiдхопити розмову змiстовною цитатою. Але рiч була навiть не в цьому. Вiд сестер пашiло благополуччям. Тим благополуччям, яке дається вiд народження i запрограмовано триває до старостi. Хоча люди вишуканi i творчi, налаштованi на гостре сприйняття реальностi свiту i боротьби з ним, усiляко пручаються цьому даному згори благополуччю. Сестри боролися, театралiзуючи i гiперболiзуючи кожну свою розповiдь, кожний тост, кожну iнтонацiю i
Одна iз сестер, iнтонуючи кожне слово, розповiла про вчорашню зустрiч в магазинi з бабцею, що просила на хлiб… Друга - про свiй сон, сповнений мiстичного змiсту.
Пауза…
Зiтхання…
Тост…
I раптом захоплена загальною магiєю цих iнтонацiй та розповiдей, зачарована, приголомшена Ася вiдчула… нi з чим не порiвняний дискомфорт. Якесь неспiвпадiння з тою любов'ю, яку вiдчувала вона. Розчулена музикою спiлкування, вона всiма фiбрами вiдчула кiлька, а можливо лише одну (!) фальшиву ноту, яка псувала, зводила нанiвець всю гармонiю тiєї музики i того свiтла, яке несли присутнiм сестри.
Вона окинула поглядом гостей, щоб знайти пiдтвердження своїй крамольнiй думцi, адже не могло бути, щоби цю ноту не почув хоча б хтось.
Але погляди чоловiкiв випромiнювали лише щире захоплення цими банальними побутовими iсторiйками, нiби в них крилося бiблiйне одкровення.
I Ася зiщулилась вiд цiєї ноти, ще бiльше замкнулася в собi, мiркуючи про те, що нiколи не навчиться говорити так значуще про незначнi речi. А ще вiдчула злiсть до себе за свою неправоту, грiшнiсть i навiть деяку пiдступнiсть, адже сестри дивились на неї приязно. Навiть сказали, що багато чули про неї, i вважають, що вона «з їхньої зграї«.
Одна iз сестер навiть проказала замовляння Мауглi з тою ж iнтонованою поважнiстю: «Ми з тобою однiєї кровi - ти i я!».
А друга пiдбадьорила тостом про «досягнення успiху, який обов'язково прийде i до неї!».
Ася знову вiдчула страшенний сором за цю високу пафосну iнтонацiю, адже їй завжди здавалося, що люди мають говорити спокiйно, не театрально, уникаючи високих слiв, i… до болi в щелепах була далека вiд будь-якого благополуччя. I тому через безлiч об'єктивних причин не могла бути «однiєї кровi» з тими, хто завжди мав дах над головою, надiйний тил - люблячих батькiв i чоловiкiв, що обожнюють тебе тiльки за те, що ти iснуєш.
З жахом приймаючи черговий комплiмент i посмiхаючись (вважаючи цю посмiшку найпiдлiшим вчинком свого життя!), Ася згадала, що в юностi часто билася саме з такими рафiнованими дiвчатками, якi НIКОЛИ не перешивали материну спiдницю, щоб було в чому пiти на шкiльну вечiрку, їх НIКОЛИ не хапали за розпущене волосся вчителi, не кидали об стiну з вереском: «Тут школа, а не будинок
Варгас сказав, що всi зiбралися тут заради зустрiчi з Асею, але це було не так. I вiд цього Асi було нiяково за те, що вона приїхала сюди, за свою мовчазнiсть, за те, що їй соромно розповiдати про себе, хоча цих розповiдей нiхто вiд неї i не очiкував.
Близько одинадцятої вона почала збиратися на електричку.
Сестри зупиняли її i слiдом за ними присутнiсть Асi - саме тодi, коли вона почала прощатися, - помiтили iншi, переключившись, загомонiли: «як ти», «де ти», «чим займаєшся»…
Але Ася вже стояла в коридорi i, посмiхаючись, махала руками, роздавала повiтрянi поцiлунки, вiдчувала себе штучною, ненатуральною i знову сто разiв грiшною, адже ця штучнiсть ламала її зсередини: «Все ОК!», «Я чудово вiдпочила з вами!», «Дякую», «У мене? Та так… живу якось…».
Коли поцiлунки i побажання закiнчилися, i всi повернулись до столу, за яким знову залунали голоси сестер Куманських, Ася, вже стоячи бiля дверей майстернi, нарештi наважилась витягти з теки картину i, соромлячись, тицьнула в руки колишньому вчителю.
– Глянеш?
– запитала вона i додала, не сподiваючись, що вiн почує, адже погляд Варгаса вже блукав там, де за столом знову лилася мелодiя нiжних голосiв.
– Я тобi вiрю…
Варгас розгорнув полотно. На картинi розмiром А-3 був… уламок Венецiї.
Варгас мовчав, роздивляючись грубi, як шматки живої плотi, мазки…
– Що ти хочеш почути?
– нарештi хрипло промовив вiн.
– Її хочуть купити… - нерiшуче сказала Ася.
– I я не знаю…
– Хто?
– перебив вiн.
– Iталiйцi…
– Звiсно… iталiйцi… - невизначено сказав вiн, не вiдриваючи погляду вiд живої Венецiї, яку тримав у руках, i додав пiсля довгої паузи: - Не шкода?
– Шкода, - пiдтвердила Ася.
– Але… I замовкла.
Адже все, про що вона шалено хотiла розповiсти йому сьогоднi, було надто реальним, не вартим загального настрою зустрiчi з «неземним дивом». Про те, що…
– Тодi бери не менше «п'ятерика», - сказав Варгас.
– «П'ятерика» - чого?
– Тисяч «зелених»… - посмiхнувся вiн.
– Це дорога робота. Ти стала майстром…
I раптом вiн вiдчув жаль через те, що вона йде.
Прикро i… полегшено, нiби з небосхилу весняного саду, наповненого щебетом i свiтлом, зникає грозова хмара, яка таїлась, нi чим себе не виказуючи, i могла б несподiвано поглинути цей сад з усiма його принадами - знищити легкiсть, прозорiсть, невимушенiсть, грайливiсть, муркотiння, шепоти, спiви пташок, iгри дiтей з янголами, карамельний присмак, ведмедикiв, зайцiв, мереживнi вiзерунки…