Гра в пацьорки
Шрифт:
Вiн поставив пiдпис.
Вiн не знав, чим утримати її, вона - як не пiти.
Пауза затяглася.
I могла тривати довго, адже все було зрозумiло без слiв.
Вiн запропонував їй повечеряти.
У ресторанi вони щось жували, не розбираючи смаку.
Зникли ще й зiр, слух i вiдчуття часу.
Мов у туманi, вони ледь уловлювали деталi облич i мало розумiли суть сказаного. Минуле i дiйсне, як залiзобетоннi стiни, падали за їхнiми плечима.
Вона запiзнилася на потяг.
Вони орендували квартиру на околицi
У неї були з собою лише кiмнатнi капцi.
Вiн принiс чайник i матрац.
Чернетка закiнчилася…
СВИСТ КРIЗЬ ДIРКУ В ЗУБАХ
Якось я сидiла на кухнi й читала газету - найкраще заняття для дорослих. Читала i поглядала у вiкно на лiтнiй серпанок, який чудово пахнув дощем, бузком i зовсiм трохи пирiжками з яблуками.
– Я так i знала, що ти так нудно сидiтимеш i читатимеш газету, - раптом почулося менi.
– Невже це цiкаво?
Я пiдвела очi й побачила, що на пiдвiконнi сидить якесь дiвчисько з довгими розпатланими косами, в смугастiй спiдницi з-пiд якої стирчать гострi, перемазанi зеленкою колiна.
– Не так вже й цiкаво, - погодилась я.
– Але що ж iще робити? Посуд я помила, рушники попрала…
– I ти тепер так живеш?
– не вгамовувалось дiвчисько.
– Ну то й що?
– А пам'ятаєш, як ти хотiла бути льотчиком?
– Хiба?
– здивувалася я.
– А ще хотiла знiматися в кiно…
– Ха-ха-ха, якi дурницi ти кажеш!
– засмiялась я.
– Я серйозна доросла людина! У мене купа справ. Дай менi спокiй.
– А ще… Хоча, про що з тобою тепер розмовляти?
– i дiвчинка раптом перекинула ноги через пiдвiконня, стрибнула вниз i… зникла.
– Ой!
– отямилась я.
– Це ж сьомий поверх!
I кинулася до вiкна. Але на подвiр'ї було тихо i спокiйно. Бузково-яблучнi сутiнки нiчим не порушились.
I раптом я згадала цю дiвчинку!!!
Та це ж була я! Тiльки багато-багато рокiв тому! Гарячий сором рум'янцем залив мої щоки. Моя маленька мрiйнице, якими вiтрами тебе занесло сюди, в мiй дорослий свiт?!
Менi закортiло знову побачити цю дiвчинку, яка стверджувала, що хотiла стати льотчиком…
А для цього треба було вiдкласти нудну газету, заплющити очi й почати згадувати…
Я знiматимусь у кiно!
У нашому дворi всi мрiяли про кiно. Ми з захопленням дивилися фiльми й розмiрковували, як в них потрапляють дiти? Сусiдка, що працювала в театрi вахтеркою, якось сказала, що режисери часом самi бiгають вулицями i шукають дiтей для своїх фiльмiв.
Кожну мить, блукаючи нашим маленьким мiстом, я очiкувала на питання: «Дiвчинко, хочеш знiматися в кiно?»
Я
Головне - не квапитись. Стоячи вдома перед люстерком, я тренувала цей погляд: заплющувала очi й рахувала: «Один, два, три…» i тiльки на п'ять повiльно пiдiймала повiки та округлювала очi до неймовiрних розмiрiв. От якщо я погляну саме так, кожен режисер одразу зрозумiє, що перед ним талановита актриса й справжня красуня. А головне, подумає вiн, як вона вмiє тримати паузу!
– Я знiматимусь у кiно!
– повiдомила я усiм у своєму дворi.
Усiм - це моїй подружцi Ольцi, її братовi-близнюковi Сашку та Язикатiй Куцi (Кукою цю старшу дiвчинку називали вдома, а вже надворi до неї прилiпилося влучне прiзвисько Язиката).
– Та ти що?!!
– захоплено вигукнули двiйнята та, немов флюгери, одночасно повернулися до мене.
– Ну то й що?
– зневажливо знизала плечима горда Кука.
– А менi мама незабаром купить золоту сукню!
Аргументiв проти золотої сукнi у мене не знайшлося, а Олька та Сашко з таким самим захватом повернулися до Куки:
– Ух ти! Справдi золоту?!
А я пiшла з подвiр'я на вулицю. Туди, де великою чередою бродили режисери. Я йшла i думала, що запросто зiграю i Попелюшку, i дiвчинку-розвiдницю, i Герду…
– Дiвчинко… - раптом почула я над своєю головою приємний баритон.
«Ось воно, почалося! Режисер! Нарештi… - промайнула думка.
– Отже, не забути б про чарiвний погляд! Один, два…»
Я вiдраховувала митi й не квапилася пiдiймати голову. Ще, ще хвилинку i вiн помiтить, кого зустрiв на своєму режисерському шляху!
– Дiвчинко!
– знову покликав голос.
«Яку ж роль менi запропонують?», - мiркувала тим часом я, не пiдводячи очей i рахуючи: три, чотири…
Ще мить i я погляну так, як дивляться красунi з листiвок, якi збирала моя мама. Ось зараз!
Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.
– Дiвчинко, - голос посуворiшав.
– Та ти що, спиш на ходу?! Ну й дiти пiшли, нiякої поваги до дорослих! Паска добрячого на вас не вистачає! Як пройти до овочевого магазину?!!
– Ну що ви причепилися до дитини?
– почула я iнший голос, i лагiдна жiноча рука погладила мене по головi.
– Бачте, в неї щось iз зором? Бiдолашна дитина! I хто ж її так злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче…
– Бiжи, нехай мама тобi носа витре! I не тиняйся вулицями!
– сказав хтось третiй.
– А то бабай забере…
Потiм усi розiйшлися.
А я зрозумiла, що то був не режисер…
Я повернулася у двiр. Гордо обминула близнюкiв i Язикату Куку, що все ще обговорювали переваги золотої сукнi перед химерною мрiєю про кiно.