Гра в пацьорки
Шрифт:
Батьки, бабуся з дiдусем та iнша бабуся, яка жила з нами, про щось тихо заговорили. Спочатку про смачний пирiг, який спекла друга бабуся. Перша бабуся старанно записувала рецепт. I я навiть почала дрiмати пiд бубонiння: «Двi склянки борошна розтерти з пачкою маргарину…»
Але потiм почула таке:
– Ну що будемо робити? Вона така непосидюча. Вас це не лякає?
– запитала перша бабуся.
– Я телефонував учительцi, - додав дiдусь.
– Результати невтiшнi. Бешкетує. А це ж дiвчинка!
– А мене вчора викликали до
– зiтхнула мама.
– Уявiть собi, розмалювала хлопцю сорочку чорнилом! З iншим билася на лiнiйках, як мушкетер. Тепер у того ґуля на лобi. Страшно дiтей запрошувати на день народження! Минулого разу, пам'ятаєте, що було?!
Я згадала, як торiк двоє хлопцiв прийшли до мене з самого ранку, адже я переплутала сьому годину вечора з сьомою ранку i запросила їх не на ту годину. Вони прийшли в бiлих сорочках, з квiтами та iграшковою залiзницею. Не вiдправляти ж їх назад?! I, хiба я винна, що до вечора, поки зiбралися iншi гостi, сорочки перетворилися на шахтарськi роби, в одного розбився годинник (присягаюся - я його не розбивала!), а другий пiд час гри в розвiдникiв, втратив молочний зуб… Проте нам було так весело!
– Ви занадто драматизуєте, - вступився за мене тато.
– Дiвчинка як дiвчинка. Жвава. I вчиться добре. Тiльки з поведiнки двiйка!
– Ой, синку, краще б ти помовчав, - сказала перша бабуся.
– Зрозумiло, вона ж вся в тебе…
– Одне слово, що нам робити?
– пiдвiв риску дiдусь.
– А що ви, тату, пропонуєте?
– запитала мама.
– Ми пропонуємо ось що…
Вони заговорили тихо-тихо. Я нашорошила вуха, але могла розчути лише незрозумiле бубонiння: «Бу-бу-бу… Буде сидiти тихо… Бу-бу-бу… Можливо… Захоплення… Це дорого, але ми всi скинемось… бу-бу-бу…
Стане серйознiшою… Перевиховається… Бу-бу-бу… Це наша мрiя… Бу-бу-бу…» Ой! Подумала я, а раптом менi подарують цуцика? Чи папугу? Чи акварiум? Ой! Тодi я точно перевиховаюсь! Я хотiла вискочити зi спальнi, але стрималась, адже незручно i нечемно пiдслуховувати!
Цiлий тиждень я жила, немов у мене всерединi вiбрувала пружинка. Я не могла випустити її назовнi, адже тодi мене б пiдкинуло до стелi!
Увечерi напередоднi свята всi ходили з загадковими i урочистими обличчями. А я так нервувала, що заснула ранiше, нiж до нас знову завiтали бабуся з дiдусем. А вони таки прийшли. Я знала, що цього разу вони принесуть подарунок - i залишать його до ранку бiля мого лiжка.
…Ось я прокидаюсь, марила я, а бiля лiжка стоїть плетений кошик, а в кошику, на маленькiй картатiй ковдрi, скрутився бубликом крихiтний рудий песик.
…Ось я прокидаюсь, а на стiльцi бiля лiжка стоїть клiтка, накрита тою ж картатенькою ковдрою. Я її вiдкидаю i бачу… кольорового папугу, який каже менi: «Доброго ранку, принцесо!»
…Ось я прокидаюсь, а хтось облизує мої щоки жорстким язичком - це бiленьке кошенятко з рожевою стрiчкою на шийцi.
…Ось я прокидаюсь…
Так, я прокидаюсь, бо чую, як на
Солодко посмiхаючись, я мiркую: цуцик? Папуга? Кицька? А якщо це сукня, така, як в Альки з паралельного класу? Теж непогано. Я подумки рахую до десяти i розплющую очi…
Що це? Навпроти мого лiжка, спираючись на стiлець, стоїть щось…
Воно таке велике. У нього зверху замiсть голови - тонка нiжка, а знизу - нiби жiноча фiгура. Збоку - усе защеплено на блискучi клямки.
Це «щось» майже мого зросту. Схоже на скрипку, але ж скрипка маленька, а тут цiла хатка! У мене перехопило подих. Я згадала одну дитячу казку, в якiй з такого от «будиночка» виходила механiчна лялька, яка потiм виявилася живою дiвчинкою!
Крадькома я пiдходжу до дивного предмета. Стукаю по ньому зiгнутим пальцем i питаю: «Хто там?»
У мене ще є надiя, що звiдти заскавчить маленький цуцик чи вiдгукнеться папуга…
Я розщiплюю металевi клямки i вiдкриваю дверцята… Прямо на мене випадає величезна скрипка!
Коли в кiмнату заглядають щасливi батьки, перша бабуся i друга бабуся з дiдусем, вони бачать, що я сиджу на пiдлозi i розмазую сльози. А зверху лежить ця… скрипка i видає незадоволене гудiння.
– Це - вiолончель, доню!
– каже тато.
– Тепер ти будеш вчитися музицi!
– Це дуже дорогий подарунок вiд нас усiх!
– пiдхоплює мама.
– Це - наша мрiя: бачити тебе музикантом!
– каже бабуся.
– Тепер ти станеш серйознiшою!
– каже дiдусь.
– Нехай це буде твоїм захопленням на все життя!
– каже друга бабуся.
I всi вони разом лагiдно вигукують: «З днем народження!» I вiолончель єхидно вiдлунює грубим басом.
Ми не порозумiлися з першого ж дня! По-перше, через iм'я, адже я назвала вiолончель панi Страус, а їй це не сподобалося.
Адже панi Страус одразу ж боляче смикнула мене за волосся, яке заплуталось у струнах. А менi це теж не сподобалося, бо бабуся одразу ж заплела моє волосся в тугу косу, а я не любила ходити з косами! По-друге, мене записали до музичної школи, це було недалеко, але всi дiти знущалися з мене, коли я виносила панi Страус з пiд'їзду. I менi доводилось бiгти до школи короткими перебiжками - вiд пiд'їзду до пiд'їзду. А, по-третє, менi зовсiм, анi крапельки не хотiлося грати! Але, хоч як це дивно, вчителька музики теж не хотiла мене вчити!
Вона була огрядною i повiльною, як кiшка, що лежить на сонцi. I завжди хотiла їсти. Коли я приходила на заняття, вона посилала мене за булочкою в сусiднiй магазин. Я йшла так повiльно, що часу на навчання eже не залишалося.
Через мiсяць батьки, бабусi i дiдусь зiбралися на домашнiй концерт.
Вони сiли на диван, а навпроти поставили стiлець - для нас з панi Страус.
– Ну що, мала,- весело сказав дiдусь.
– Ти вже вивчила «Полiт джмеля»?
– А полонез Огiнського?
– запитала бабуся.