Гра в пацьорки
Шрифт:
Я пiшла додому.
А вже перед дверима свого пiд'їзду озирнулася i голосно свиснула крiзь дiрку в зубах.
З голуб'ятнi здiйнялися голуби.
Близнюки i Кука завмерли й з подивом глянули на мене.
– Я знiматимусь у кiно!
– ковтаючи сльози, впевнено сказала я i зникла у пiд'їздi…
Пiдкидьок
У мене була найзаповiтнiша
«Ну й не треба, - думала я.
– Сама його знайду i принесу додому!»
Менi здавалося, що немовлята-пiдкидьки лежать на кожному кроцi,
на кожнiй лавi у парку чи на порозi дитячої лiкарнi. Про це колись менi прочитала жалiсну iсторiю моя бабуся. А ще я подивилася фiльм, який так i називався - «Пiдкидьок».
О, мрiяла я, мiй малюк, якого я знайду, буде рум'яним i розумним, вiн одразу обхопить мене за шию рученятами, а я понесу його не в мiлiцiю, а додому, мамi.
Ми купатимемо його, варитимемо йому кашу. А ще краще - я залюбки вiддаватиму йому свою порцiю, я ж все одно терпiти не можу манної кашi.
А потiм я гратимусь з ним у дворi на заздрiсть усiм, хто бавиться неживими ляльками.
Ось так я мрiяла, ширяючи очима по лавах, порогах i кущах - найпевнiших мiсцях знаходження самотнiх малюкiв.
I нарештi сталося диво! На мiськiй алеї я знайшла те, що так довго шукала. На лавi самотньо сидiла маленька дiвчинка з великим рожевим бантом на головi. Я пильно подивилась на всi боки: поруч нiкого не було.
Бiдна дiвчинка! I така гарненька! То ось, якими вони бувають, цi пiдкидьки… Як добре, що саме я знайшла її!
Я пiдняла малу. Вона була досить важка. Але я, пхикаючи та зупиняючись на кожному кроцi, понесла її додому. Дiвча посмiхалося i щось щебетало менi на вухо.
Я ледве дiсталася до нашого третього поверху i штовхнула дверi ногою.
– Мамо, мамо, йди швидше! Я знайшла дiвчинку!
– радiсно закричала я.
– Давай будемо її купати!
З кухнi, витираючи руки у фартух, вийшла мама.
– О Господи… - тiльки й змогла вимовити вона та повiльно опустилася на стiлець, тримаючись за серце.
Тут дiвчинка голосно заревiла й почала смикати мене за коси.
Мама швидко зняла фартух, вхопила її на руки i суворо запитала:
– Де ти її взяла?
Я пояснила. Мама разом з дитиною миттю вибiгла з хати. Я - слiдом.
На алеї метушилася якась жiнка, бiля неї зiбрався натовп на чолi з мiлiцiонером. Мама щось довго пояснювала i перепрошувала. Натовп гув, дехто смiявся, вказуючи на мене пальцем. Жiнка притискала до себе мого пiдкидька i сварила маму.
…Додому ми поверталися мовчки.
– Ну невже ти не розумiєш, - згодом сказала мама, - що малюки - не гриби, якi ростуть на кожному кроцi?
Я все розумiла. I, все-таки
Льотчицi
– Будемо льотчицями!
– беззаперечно оголосила моя найкраща подруга Олька. У мене перехопило подих: отакої, i чому ця чудова iдея не спала на думку менi?
– А що треба, щоби стати льотчицями?
– запитала я.
– По-перше, не їсти багато солодкого, щоб тебе витримав парашут, а по-друге, треба займатися фiзкультурою. Наприклад, бiгати щоранку, - пояснила Олька.
Не їсти солодкого було важко, а от бiгати я погодилася. I ми домовились, що наступного ранку зустрiнемось на подвiр'ї.
А ще домовилися, що це буде наша таємниця, яку ми розкриємо аж тодi, коли нам видадуть лiтаки. Щоправда, де i хто має їх видати, ми не знали.
Уночi я майже не спала, увесь час намацувала пiд подушкою спортивну форму i мрiяла. Будемо льотчицями! Як це чудово: водитимемо великi бiлi лiтаки, а Язиката Кука у золотiй сукнi стоятиме внизу з роззявленим ротом.
…Ранок видався прохолодним. Але ж льотчицi мають бути мужнiми!
Ми перевдяглися в пiд'їздi в спортивнi костюми. Я навiть пов'язала нам на рукави батьковi пов'язки з написом «ДНД» (це означало - «Добровiльна народна дружина»), з якими вiн iнодi чергував у нашому скверi. I ми щодуху понеслись вулицею вгору - до рiчки. Бiгти було важко. Назустрiч нам по шосе мчали тролейбуси та автомобiлi.
– Чи обов'язково льотчицям бiгати?
– iз сумнiвом запитала я, коли ми вже стояли на березi.
– Адже ми будемо лiтати!
– Бiг гартує силу волi!
– вiдповiла Олька i раптом схопила мене за руку: - Дивись!
На березi стояв хлопець, а поруч з ним перебирала нiжками справжня… че-ре-па-ха!
Вона лежала на спинцi i намагалася перевернутися.
– Це твоя черепаха?
– запитали ми.
– А то чия ж?
– знехотя вимовив хлопець.
– А що ти з нею робиш?
– Експериментую: вона перевернеться чи вiддасть кiнцi…
– Якi «кiнцi»? Кому вiддасть?
– не зрозумiли ми. Адже хлопець був рокiв на три-чотири старший за нас i виглядав бувалим.
– Ну… просто здохне чи нi… - крiзь зуби пояснив вiн.
– I тобi не шкода її?
– А чого ж? Черепах на свiтi багато…
Вiн почав буцати бiдолашну носаком своїх черевикiв. Вона заворушилася сильнiше.
I тут ми з моєю подругою Олькою, з тендiтною та сором'язливою, що завжди казала дорослим «Будь ласка!» та «Дякую», боялася павукiв i нiколи не свистiла крiзь зуби, здiйснили справжнiй розбiйницький напад.