Гра в пацьорки
Шрифт:
– Що за життя?
– якось сказала Кука.
– Коли вже можна буде дозволяти собi щось бiльше? Наприклад, купити апельсинiв.
– Хiба батьки не купують тобi апельсини?
– одночасно запитали її близнюки.
– Купують, але ж це нецiкаво!
– вiдказала Кука.
– Цiкаво заробляти самому!
– Що ж ти вмiєш робити?
– запитав Сашко.
– Так… - сумно погодилась Кука.
– Поки що нiчого. Але ось виросту…
Цi розмови велися щодня. Аж поки…
Аж поки менi
Саме двох у мене не знайшлося - тiльки по однiй.
Я озирнулася i побачила, що до автомата наближається якийсь дядечко з портфелем у руках.
– Вибачте, - попросила я.
– Чи не помiняєте менi цi копiйки - на двi разом?
– Звiсно, дiвчинко!
Вiн понишпорив по кишенях, витяг звiдти дрiбнi грошi i поклав менi на долоню двi копiйки. Я простягнула йому свої мiдяки. Але вiн тiльки лагiдно усмiхнувся:
– Не треба! Це дрiбницi!
От якi добрi люди бувають на свiтi, подумала я. I вирiшила перевiрити: чи всi люди такi добрi до дiтей?
Якраз назустрiч йшла жiнка в квiтчастiй сукнi.
– Вибачте, - звернулася до неї.
– Менi необхiдно розмiняти цi двi копiйки - по однiй. Будь ласка.
Я була чемна i ввiчлива.
Жiнка дала менi двi копiйки i не забрала тi, що я їй запропонувала.
– Дрiбницi!
– так само зауважила вона i попрямувала далi.
Наступнi десять випадкових перехожих вчинили так само!!!
Увечерi у дворi я зiбрала «вiйськову раду». Розповiла про свої несподiванi здобутки. А ще про те, що сама змогла купити собi цукерку «Гуллiвер»!
Кука ледь не луснула вiд заздрощiв, що ця гарна iдея не спала на думку їй! I вона одразу взяла командування на себе. Ми розробили план…
Увечерi наступного дня «заробiтчани» вийшли на вулицю. Кожен з нас мав у кишенi по кiлька копiйок.
– Ти - сюди. Ти - туди!
– командувала Кука, вказуючи на прилеглi до нашого подвiр'я вулицi.
Добрi люди якраз в цей час поверталися з роботи, поспiшали додому, швиденько «розмiнювали» нам копiйки i, звiсно, нiхто з них не забирав свою «здачу».
Це була весела розвага!
За якусь годину моя кишеня вже добряче вiдвисла вiд напханих в неї дрiбних монет. Так само було з моїми друзями.
Втомленi i щасливi ми зiбралися у дворi i порахували свої скарби. А потiм пiшли до кондитерської! I чого тiльки не набрали - тiстечка, цукерки, бублики та кiлька пляшок ситро «Буратiно».
– Ти чого не їси?
– запитала мене за вечерею бабуся.
– Хочу трохи схуднути!
– поважно пояснила я, лускаючись вiд солодощiв.
Наступного дня iсторiя з розмiном двох копiйок повторилася. Цього разу ми купили кiлька оселедцiв i банку консервованих
Ми вже почали будувати райдужнi плани щодо купiвлi вудок або сiтки для гри в волейбол, коли все скiнчилось.
Одного вечора ми, як завжди, розбрелися по бiчних вуличках.
– Чи не буде, дядечку, у вас розмiняти двi копiйки?
– ввiчливо звернулася я до першого зустрiчного.
– А- а-а!
– раптом закричав вiн i мiцно схопив мене за руку.
– Та у вас тут цiла банда! Бешкетники! Волоцюги! Я вже другий тиждень розмiнюю вам грошi!
З iнших вулиць на перехрестя перехожi тягли моїх друзiв - Ольку, Сашка та Язикату Куку. Вони вiдчайдушно пручалися.
– Треба вiдвести їх до батькiв!
– репетувала тiтонька у квiтчастiй сукнi, яку Кука намагалася вкусити за палець - Краще до директора школи!
– тримаючи Сашка за вухо, казав молодик з портфелем.
– До дитячої кiмнати мiлiцiї!!!
– запропонував свiй варiант розправи дiдусь, тримаючи Ольчину руку.
– Хто вас цього навчив?!
– запитав мiй «поневолювач».
– А, може, ними керує якийсь дорослий злодiй?
– з острахом запитала тiтонька в квiтчастiй сукнi.
– До мiлiцiї! До мiлiцiї!
– не вгавав дiдусь.
Жоден варiант розправи нас, звiсно, не влаштовував.
– Не треба в мiлiцiю, - сказала, рюмсаючи Язиката Кука.
– То ми… гралися…
– Що ж це за iгри такi?
– обурився «мiй» дядечко.
– Ми… ми… - казала Кука, - Ми… робили… бiз…нес…
Люди здивовано замовкли.
– Ага… - нарештi сказав молодик з портфелем.
– Примножували початковий капiтал? Ви що Маркса начиталися?
– Ми не з Марса, - сказала я.
– Ми тут живемо. Ми бiльше не бу-у-удемо…
– Ну якщо ви не з Марса, - раптом розсмiявся молодик i вiдпустив Сашкове вухо.
– I якщо бiльше не будете дурити людей, на перший раз варто вас вибачити. Але начувайтесь!
Нас вiдпустили, i ми стрiмголов помчали у свiй двiр.
– Це ж треба, - почула я навздогiн.
– Горе-бiзнесмени!!!
– Цiкаво, - мiркувала Язиката Кука увечерi наступного дня, - Невже тiльки на Марсi можна примножити початковий капiтал?…
Але вiдповiдi на це запитання ми так i не знайшли…
Як я уперше фарбувала вiї
Улiтку мене вiдправляли на вiдпочинок до дитячого табору. Перед тим ми зiбралися у дворi.