Гра в пацьорки
Шрифт:
– Ну що ви, мамо, полонез грають на пiанiно!
– сказала мама.
– Ну от навчиться грати на вiолончелi, купимо й пiанiно!
– впевнено сказала бабуся.
Вiд такої перспективи тiлом побiгли неприємнi холоднi мурахи.
Я сiла на стiлець i взяла панi Страус.
– Нота «до» - оголосила перший номер програми.
Провела смичком по струнi. Бабусi витерли очi носовичками i налаштувалися слухати далi.
– Нота «ре»!
– оголосила я. I повторила рух смичком.
Коли я дiйшла
– А чого тебе ще навчили?
– пiдозрiло запитав дiдусь.
– Ну… Що… що французька булочка смачнiша за крендель… - сказала я i розплакалась.
Панi Страус вперше не стала знущатися надi мною, в нiй тоненько забринiла найнiжнiша нота «ля»…
– Не буде з неї музиканта… - тяжко зiтхнув тато.
– Iди, доню, погуляй. А ми поки вирiшимо, що з цим (вiн кивнув на панi Страус) робити.
Я побiгла на вулицю. Я була така щаслива. Я була вiльна!
…А панi Страус дiсталася… дiдусевi. Виявилося, що з самого дитинства вiн мрiяв грати на вiолончелi. Вiн купив товсту книжку - «Самовчитель» i вечорами сидiв i вчився грати. А одного вечора ми всi прийшли в гостi до бабусi з дiдусем. Ми сiли на диван, а дiдусь - на стiлець навпроти i майстерно зiграв «Полiт джмеля». Ми щиро аплодували йому!
Панi Страус була цiлком задоволена.
Мiй друг Миколка
До сусiдки, бабусi Вiри з другого поверху, приїхав якийсь хлопчик!
Звiстка про це негайно облетiла все подвiр'я. Хлопчик приїхав з мамою пiзно ввечерi, а наступного ранку ми - я, Олька, Сашко та Язиката Кука нетерпляче чекали на його перший вихiд у наш двiр.
Адже новенький хлопчик - це справжня подiя!
Нарештi вiн з'явився… Ми ледь не впали зi спинки дерев'яної лави, на якiй вмостилися, мов пташки на дротi. На хлопчиковi були чорнi шорти, бiла сорочка, а пiд комiрцем - о, диво!
– чорний оксамитовий метелик!
Хлопчик вийшов, помiтив нас i почав прогулюватися подвiр'ям туди-сюди, кидаючи на нас погляди. Ми крутили головами услiд його пересуванням i гордовито мовчали.
– А ви пили коли-небудь мурашиний сiк?
– раптом звернувся до всiх нас хлопчик з метеликом.
– Як це? Нi! Нiколи!
– одностайно вигукнули ми.
Наступної митi Миколка-метелик вже вчив нас, як треба видобувати й пити мурашиний сiк.
Спочатку треба очистити стебельце трави вiд листя i пилюки. Потiм це стебельце встромити в мурашник i потримати там кiлька хвилин. На цьому стебельцi мурашки i залишають свiй сiк!
Був теплий весняний недiльний ранок. Ми обережно схилилися над мурашником i облизували смачнi кислуватi соломинки, об'єднанi спiльною таємницею добування
Менi навiть здалося, що вiд цього я сама скоро перетворюся на мурашку i тодi менi не доведеться ходити до першого класу!
Миколка-метелик швидко влився у нашу веселу компанiю. Уп'ятьох - я, близнюки, Кука та Миколка - грали «в оленiв» (тобто, переплiтаючи руки, ми мчали з одного кiнця двору у другий, зображаючи стадо), в «фашистiв i партизан» (я та Олька були смiливими партизанами, а Кука з хлопцями вдавали ворогiв), розiгрували в ролях фiльм, який тодi вперше йшов по телевiзору - «Адьютант його високостi».
Коли я поверталася зi школи, то навмисно голосно спiвала в пiд'їздi, знаючи, що з того боку своїх дверей вже чергує Миколка-метелик i чекає на цей сигнал, щоб вийти на подвiр'я.
I тодi ми грали «в оленiв» тiльки удвох. Iнодi ми разом сидiли на темних сходах - ховалися вiд близнюкiв та Куки, а бабуся Вiра запрошувала нас пити чай з варенням i пирiжками.
– Хочеш, покличемо Ольку?
– хитро запитувала я.
– Нi, - вiдповiдав вiн.
– А Куку?
– Навiщо?
– питав вiн.
I я задоволено й гордо посмiхалася.
А потiм я захворiла. Спостерiгала крiзь вiкно, як Миколка бавиться з близнюками та Язикатою Кукою i, здається, їм було весело без мене…
Коли я одужала, мої друзi влаштували менi грандiозну зустрiч на порозi будинку, яку, певна рiч, довго репетирували перед тим.
Олька, Сашко та Кука завмерли в дивних позах на порозi, а посерединi стояв Миколка-метелик, припавши на одне колiно. Коли я вийшла, вiн схопився i…
I поцiлував менi руку. Як у кiно!
Потiм ми знову стрибали, як оленi.
I Миколка був дуже веселий.
I я була дуже весела.
I весь свiт довкола нас веселився. I летiв нам назустрiч, як рожева повiтряна кулька.
…А наступного дня Миколка-метелик поїхав зi своєю мамою туди, де вiн мешкав. Бiльше я його нiколи не бачила…
*
– Ну ось, з тобою вже можна поспiлкуватися!
Я стрепенулася. Вечiр. Кухня. Газета на столi передi мною…
А дiвчисько з подертими колiнами знову сидить на моєму пiдвiконнi!
– А ти знаєш, що сталося з твоїми друзями?
– Нi, - вiдповiла я.
– Нашi шляхи давно розiйшлися.
Я ж переїхала з мiста мого дитинства дуже давно.
– А я знаю!
– сказала дiвчинка.
– Олька тепер лiкар,
кандидат наук. Сашко - льотчик. Язиката Кука - директор
меблевого комбiнату, а Миколка-метелик - кiнорежисер! Ось так!
А ще, я впевнена, вони також згадують тебе. I дуже хочуть зустрiтися.