"Грант" викликає Москву
Шрифт:
Далі Григоренко діятиме залежно від того, як поводитиметься Вальтер.
Якщо німець підтвердить усе те, що казав Юлі, то Григоренко прямо скаже йому, що зможе допомогти зв’язатися з потрібними людьми. Зробить він це при умові, якщо Вальтер власноручно напише по-німецькому і по-російському, що хоче зв’язатися з російськими патріотами, щоб разом боротися проти Гітлера. Григоренко не приховуватиме того, що це потрібно як гарантія від провокацій. Одержавши такий документ, Григоренко скаже німцеві, що незабаром на аеродромі до нього звернеться людина з
Григоренко погодився з планом, але дуже боявся, що Шрагін обурюватиметься їх самостійними діями.
— Я все беру на себе, — заспокоїв йога Федорчук і підштовхнув до дверей.
Минуло вже значно більше години, а Вальтер все ще стояв біля кінотеатру. Юля здалека показала його Григоренку і вернулась додому.
Григоренко зупинився за два кроки від німця і безцеремонно дивився на нього, як це роблять люди, зустрівши давнього знайомого, але ще не певні в тому, що не помилились. Вальтер помітив, що його розглядає якийсь молодик, і одвернувся. Через хвилину він оглянувся — юнак все ще дивився на нього, але тепер привітно усміхаючись. Вальтер теж усміхнувся, і тоді Григоренко підійшов до нього.
— Вас, часом, не Вальтер звати? — спитав Григоренко.
— Так, Вальтер, — здивовано відповів німець.
— Оце так зустріч! — вигукнув Григоренко. — А ви мене не пам’ятаєте?
— Пробачте, ні, — відповів Вальтер, здивовано дивлячись в обличчя Григоренка.
— Ай, недобре, — докірливо похитав головою Григоренко. — Я ж разом з вами працював на аеродромі в Великих Луках, ви були механіком від «Дерулюфта», а я — слюсарем у майстернях. А втім, тоді я ще був не слюсарем, а всього тільки учнем слюсаря. Костя мене звуть.
— Не може бути! — тихо промовив Вальтер.
Григоренко бачив, що він хвилюється.
— Що значить — не може бути? — розсміявся Григоренко. — Тоді, виходить, я брешу?
— Ні, ні, що ви, — поспіхом відповів Вальтер. — Але це так несподівано. Так, так, я працював там і мав там багато друзів… — Вальтер весь зіщулився, передчуваючи, що настає момент, якого він так ждав, але постарався опанувати себе і спокійно мовив: — Але вас, даруйте, я не пам’ятаю. Я пам’ятаю, наприклад, Григорія Осокіна.
— Гришку! Аякже! А Петрова пам’ятаєте? — навмання спитав Григоренко, розраховуючи тільки на популярність цього прізвища.
— Кузьму Петровича? Звичайно, пам’ятаю. Я ж з ним потім цілий рік листувався, — радісно підтвердив Вальтер. І раптом проспівав: —«Мы молодая гвардия рабочих и крестьян» — це ж Кузьма мене навчив.
— Ідете в кіно? — спитав Григоренко.
— Н-ні, — Вальтер ніяково затнувся.
— Тоді ходімо з цього базару, поговоримо хоч хвилин з п’ять, пригадаємо давні часи, — запропонував Григоренко.
Вальтер завагався і подивився на годинник.
— Я
— Та ми отам, біля будинку, сядемо на лавочку і вам буде видно, як та людина підійде, — казав Григоренко, прямуючи до лавочки. Вони сіли, і Григоренко, поклавши руку на коліно німцеві, спитав: — Як же це виходить, друже Вальтер: тоді у Великих Луках ви завели друзів, а тепер приїхали їх убивати?
Вальтер здригнувсь і повернувся обличчям до Григоренка.
— Ні, я приїхав не для того, — сказав Вальтер.
— А для чого?
Вальтер помугикав і відповів неголосно:
— Загалом, Костя, не для того — можете мені повірити, не для того.
І хоч він не повторив те, що сказав Юлі, Григоренко вирішив більше не зволікати.
— У нас, у росіян, є приказка: «Язиком вершків не сколотиш», — сказав він. — Ваш Гітлер теж казав, що бажає нам добра, тільки ми від того добра кров’ю захлинаємось.
Вальтер мовчав. Григоренко бачив його стиснуті, побілілі руки.
— Я все-таки не пам’ятаю вас по Великих Луках, — раптом сказав німець виклично.
— За даних обставин важливо, що я вас пам’ятаю, — відповів Григоренко, наголошуючи на слові «я».
Після цього Вальтер довго мовчав, а потім сказав:
— Гаразд, я піду на риск, роблю сьогодні це уже вдруге.
— Вдруге? — здивовано спитав Григоренко, чудово знаючи, що має на увазі німець.
— Та це не має значення, — втомлено відповів Вальтер і раптом рішуче спитав. — Ви справді хочете переконатись, що я не на словах, а на ділі друг радянських людей?
— Так, хочу.
— Тоді скажіть, що я повинен зробити, і я зроблю це, клянусь моїми батьками і моїми дітьми…
— Я скажу, але з однією умовою…
Вимога написати розписку злякала Вальтера. Спочатку він категорично відмовився. Потім спитав, кому потрібний цей документ.
— Тим, кому ви хочете допомагати, — відповів Григоренко.
Вальтер знову помовчав, потім вийняв з кишені записну книжку і сказав рішуче.
— Диктуйте…
Григоренко назвав йому пароль, вони міцно потиснули один одному руки і розійшлися в різні боки…
Увечері Григоренко доповів про все Шрагіну і всупереч його сподіванню дістав схвалення.
Так закінчилася зустріч з «дивним» німцем, з яким познайомився на аеродромі підпільник Сірчалов. Але самого Сірчалова на прохання Шрагіна з аеродрому відкликали: він справді був поганий конспіратор.
Розділ 30
У гості до Емми Густавівни приїхав з Німеччини її родич Вільгельм фон Аммельштейн. Це був сімдесятип’ятилітній старик, високий, майже двометрового зросту, проте його хребет немов утомився носити громіздке тіло: коли Аммельштейн стояв, то вертикально трималась тільки нижня частина його тіла, а верхня була дуже нахилена вперед. А втім, це не заважало йому бути вельми рухливим і навіть метушливим. Його розпирали враження, і оскільки він був балакучий до неможливості, його в’їдливий тенорок звучав у домі з ранку до вечора.