Груші в тісті
Шрифт:
Взагалі Прум-прум був оригінальним типом. Якось він, побачивши, як у мене зародили вишні, запропонував їх зірвати і продати на базарі. Я сказав, що коли є у нього таке шляхетне бажання, він може цим і зайнятися. Любко зірвав вишні, а потім ми подалися на Галицький ринок з відром. Простояли, може, з півгодини, як тут хтось мене штовхнув, я зачепив відро ногою, вишні розсипалися. Я кинувся їх збирати, але вишні уже були з піском. Любко, миттєво оцінивши безнадійну ситуацію, відразу й злиняв, а я з відром вишень повернувся до хати. Вдома я їх виполоскав і засипав у бутель для вина. Добро не пропало, але осад залишився.
І ось я сиджу в хаті і дивлюся на цю купу шкарпеток і думаю про свою гірку долю. Мало того, що я ще винен гроші, то ще й ці зависли. А шкарпетки – перша кляса. На будь-які смаки. В основному жіночі – жовтенькі, червоненькі, рожевенькі, голубенькі, зі смужками і без… Чоловічих, темних, може, зо двадцять відсотків. Ну, допустимо, я їх залишу собі. Років на десять буду забезпечений та ще й зостанеться на подарунки. А що робити з жіночими? І от беру я в руки то одну пару, то другу, розглядаю, мну у руках, розтягую і раптом… Осяяння!.. Японці це називають «саторі»! Це коли тобі на голову падає яблуко, кокосовий горіх або вазонок з цикламеном.
Оце саме гупнуло і об мою голову. Вершечок шкарпеток був на ґумках. І саме вершечок був найбарвистішим. Я мчу до Любка, витягаю його з хати, дорогою тлумачу свою геніальну ідею, він не вірить своїм вухам, я наполягаю, а вдома тицяю йому в руки ножиці, беру ще одні і – починається перетворення шкарпеток на ґумки для хвостиків на жіночих голівках.
Ну, скажіть, чи то не була спасенна ідея! Ґумки були теж дефіцитом, і їх завозили з Польщі. Цілий день ми тільки те й робили, що стригли, стригли і стригли. А наступного дня ґумки пішли за милу душу перекупникам. Ні, ми не надто збагатилися, фактично я повернув свої гроші. Якщо хтось заробив, то це Любко, але що поробиш – асистент мусить мати свій інтерес.
А яка доля решти шкарпеток? Ні, вони не пропали. Шкарпетки були досить високі і, хоч були позбавлені ґумок, все одно трималися на нозі. Я їх носив сам, роздаровував наліво і направо, особливо тішився ними мій тато, бо не любив шкарпеток на ґумках, які стискали йому литку, і носив на ногах спеціальні шлейки, на яких шкарпетки без ґумок трималися.
О, що це? Я виймаю з шухляди, повної шкарпеток, щось знайоме. Це вони. Остання пара, яка дожила до наших часів. Почепити їх на стіну, чи що?
Пригоди новітнього Швейка
На відміну від своїх друзів, які майже всі відкосили з армії, прикинувшись хворенькими на всю голову, я мужньо відслужив цілий рік, як і належало в той час після інституту. Мене намагалися переконати зіграти ролю вар’ята, але перспектива пробути зо два місяці на Кульпаркові якось не всміхалася. А треба було всього лиш звернутися до психіатра і розповісти про якусь свою манію, наприклад, про манію рахування.
– Розумієте, пане доктор, я все рахую. Де б не йшов. Бачу штахети – рахую, бачу дерева – рахую, бачу горобців – рахую… Я не можу ні про що інше думати.
Але це треба було робити не під час медичної комісії, а заздалегідь, а вже на медичну комісію можна було прийти з довідкою про перебування у закладі для божевільних і отримати комісію.
Каюсь – треба було так і зробити, бо рік, який я пробув в армії, був для мене втрачений. Потрапив я у залізничні війська пізньої осені 1976-го – майже у двадцять п’ять. В такому віці армія сприймається тяжко, але вдача пройдисвіта далася і тут взнаки. Перші два місяці ми пробули в «учебці» в Москві, а відтак опинилися у Харкові. З першого дня я почав «шлангувати», і коли командир батальйону поцікавився, чи хтось мав справу з кіно, я відразу зголосився, збрехавши, що навчаюся заочно у Москві на сценарних курсах. Командир дуже втішився і запропонував мені написати сценарій учбового фільму. Фільм уже був готовий, і сценарій до нього був, але командир хотів чогось цікавішого, а не тупого газетного репортажу, от я два місяці й працював над сценарієм. Місцем моєї праці була гарнізонна бібліотека, мене ніхто не рухав, я не ходив «строєм», не маршував, не мив казарму, я жив собі, як на курорті. Єдине, що мені дошкуляло, – команда «падйом!» Зриватися за командою, мчати в туалет, потім до умивальника, затим на гімнастику і знову ж таки «строєм» іти на сніданок – це було не для мене. Одного ранку я забіг у штаб, набрав номер телефону казарми і сповістив:
– Рядового Віннічука нємєдлєнно к командіру батальйона!
Заки я прибіг, мене вже усі шукали.
– Але ж я ще ліжка не заправив, – кажу.
– Нічого, нічого, за тебе заправлять, – підганяв мене сержант, і я побіг у бібліотеку, де розлігся собі на газетах і мирно подрімав ще добрі півтора години, а потім помив мармизу і пішов на сніданок окремо від усіх.
Ще два-три таких дзвінки – і в казармі уже зрозуміли, якою поважною особою є рядовий Винничук. Я вставав на п’ять-десять хвилин раніше – аби лише не за командою, ішов до бібліотеки, моє ліжко стелили, а я собі спокійно додивлявся сни.
Жодного сценарію я так і не написав, усі два місяці я тільки тим і займався, що читав різні книжки та журнали у бібліотеці. Я знав, що коли напишу сценарій, то мене залишать у Москві, а хлопці, з якими я уже встиг здружитися, поїдуть до Харкова, а мені цього не хотілося, та й Москва мене не приваблювала. Так і сталося – мене теж відправили до Харкова, а там я видав себе за журналіста. Ну, не буду ж казати, що філолог. Крім того, нова моя іпостась була не такою вже й далекою від правди, адже я дійсно два місяці працював у «Прикарпатській правді». Таким чином я потрапив у помічники до замполіта.
У Харкові я провернув той самий сценарій: кілька дзвінків зі штабу – і рядовий Винничук знову не ходить «строєм».
Робота моя полягала у тому, що я друкував якісь матеріали, писав для замполіта лекції, але не скажу, що я перепрацьовувався – вільного часу було достатньо. Одного разу я передруковував матеріали суду. Троє солдат-узбеків зґвалтували козу. Баба, яка рвала траву за пагорбом, несподівано вигулькнула, побачила це неподобство і наробила рейваху. Суддя запитав у солдата, який тримав козу за роги:
– Ви хоч розумієте, що ви знущалися над твариною?
– Нікак нєт, – відказав солдат. – Коза получіла удовольствіє. Во врємя оргазма рогі у нєйо випрямілісь.
Щойно звучала команда «атбой», солдатня кидалася роздягатися та пірнати в ліжка. По тому гасло світло, і починалася організована мастурбація, вся казарма самовіддано дрочила, це тривало хвилин п’ять-десять, а потім урешті все затихало. Але я провалювався в сон раніше, я не мав причини дрочити, оскільки час від часу задовольняв свої потреби з бібліотекаркою. То було худюще кривоноге сотворіння з лисячим писочком. Типова сибірячка, страшна, як армійське життя очима цивільного, але очі солдата мають інше бачення, вони зазирають в душу, а душа Лєни була світла і янгольська. Вона любила робити мені щось приємне, при цьому натякаючи, що радо поїде зі мною до Львова, розпитувала про мою хату і будувала широкі плани її облаштування, серед тих приємних речей, які вона робила для мене, були «піражкі», які вона сама випікала. Ті «піражкі» мені геть не смакували, але я їв їх, аби зробити приємне Лєні, бо знав, що вона мені теж зробить щось приємне, і це не конче будуть «піражкі».