Груші в тісті
Шрифт:
– Ха! Я ж її відразу помітив, коли ми авто ставили на стоянку. Ще подумав – ти диви! Копія! Ну, а в ментярні у нас усе одно іншого виходу не було. Та не гаймо часу. Треба вшиватися звідси.
– Ти хочеш їхати?
– Ясно. Вони можуть вернутися, – я товар так не лишу.
– А як же дівчата?
– От чорт! Може, ти їх привезеш до мене? Візьми ось гроші, купите кіру і валіть до мене.
Ресторан вирував у танці. Дівчата сиділи за столом. Але не самі, а з якимось жевжиком. При моїй появі він покинув їх і пересів за сусідній столик до таких самих дебілів, як і сам.
– Скільки заробили за цей час?
– Перестань ці свої жарти! – відмахнулася Наталя. – А де грузин?
– Чекає нас.
– Надворі, чи що?
– Ні, вдома. Він мусив негайно поїхати додому, – хтось там йому повинен телефонувати. Чекає нас у себе.
– І ти думаєш, ми поїдем до нього? За кого ти нас маєш?
– Зозулько, – погладив я її по волоссі, – мені вже ти можеш клюски на вуха не вішати.
– Ви що, знали одне одного? – спитала Іра.
– Львів – велике село. Тут усі всіх знають. А ми так тільки – з видження.
Наталя зміряла мене зневажливим поглядом і цвиркнула:
– Та чого там з видження? Приставав колись у трамваї.
Я розсміявся і, пригорнувши Ірчика, сказав:
– Ну що, допиваєм шампанюру – і гайда?
– А це недалеко? – несміливо поцікавилась Іра.
– На таксі десять хвилин.
– А мене вже навіть не питають, – буркнула Наталя.
– Я розцінив твоє мовчання як згоду, драга моя моміче.
– Сумніваюся, чи я ще колись у житті зустріну більшого негідника за тебе.
– Ви щось від мене приховуєте, – занервувала Іра. – Що він тобі зробив?
– Справді, що? – стенув я плечима. – З дитиною не кидав, гаманця не крав.
– Ні, я бачу, щось між вами було, – Іра аж розчервонілася від хвилювання.
– Та не було, – пригорнув я її знову, – вона мене просто сплутала з одним «югом».
– З яким «югом»?
– Та мудаком. Але я з ним нічого спільного не маю. Наталю, не дуйся. Я буду намагатися тобі його не нагадувати.
Я розрахувався з офіціянтом, і ми вже було рушили, але тут підбіг до нас той самий жевжик, котрий сидів у них за столом.
– Дівчатка! Ви що, вже йдете? А можна з вами?
– Ні, ми зайняті.
– Чувак, – сказав він мені, – відпусти дівчаток.
– Знаєш, це дуже дорогі дівчата.
Ми з жевжиком відстали на кілька кроків, і я спитав:
– А ти на що розраховував?
– Ну як? За стіл!
– Не той калібр.
– Вони що, валютні?
– А ти думав! Так що тримай ґраби.
Ми потисли руки, і я наздогнав дівчат.
Графоманія виліковується
Безгрошів’я – річ принизлива, неприємна, але водночас здатна стимулювати рішучі вчинки. Навіть без копійки в кишені я не здатен був обминути книгарень і двічі у своєму житті таки поцупив книжку. Під час цієї процедури, коли я ховав книжку під полу маринарки чи плаща, адреналін шугав мені в голову, і я відчував таке збудження, наче біг зі стрімкої гори, але коли виходив на вулицю, то не міг стриматися від радості і обмацував раз по раз вкрадену книжку, мовби не вірячи, що це мені вдалося.
Значно більше книг я поцупив з бібліотек. Я либонь перший письменник, який у цьому чесно признається, але письменників, які б за своє життя не вкрали бодай однієї книжки з публічної чи приватної книгозбірні, нема. А якщо є, то це не письменник, а графоман.
Якщо ви гадаєте, що цим своїм ганебним вчинком я приносив велику шкоду читачам, то глибоко помиляється, бо книги, які я цупив, пишалися непорочністю, їх ніхто ніколи не читав. Я крав поезію та маловідомих українських забутих письменників ХІХ – початку ХХ сторіччя, виданих у 50 – 60-х роках, коли я ще не міг їх придбати: Стефана Коваліва, Дніпрову Чайку, Любов Яновську, Тимофія Бордуляка, Грицька Григоренка, Миколу Чернявського, Олександра Козловського, Василя Мову-Лиманського… Думаю, що ніхто з моїх теперішніх читачів усіх цих книг не читав, а я читав та й зараз інколи перечитую. Не раз і в мене хтось крав книжку, або не повертав, що в принципі одне й те ж.
Період безгрошів’я не був тривалим, але час від часу давав про себе знати, коли я заглиблювався у писанину, припиняючи на якийсь час фарцування. Таких, як я, мистецьких тунеядців було у Львові чимало, але у кожного був свій спосіб заробити на пиво. Практично у кожному громадському туалеті крутився який-небудь підстаркуватий і гидкий тип, який пропонував відсмоктати за карбованця. Причому це незабутнє задоволення оплачував він. Біля букіністичних книгарень крутилися інтелігентніші на вигляд старпери, які виловлювали молодиків, що здавали книги, і запрошували поглянути на їхню книгозбірню, а там пропонували вибрати собі певну кількість книг за сексуальну послугу.
Уявити свого інтелігентного і вихованого прутня в писку якої-небудь почвари було понад мої сили, тому я від подібних пропозицій ухилявся, але один відомий поет, піддавшись новій для себе спокусі, пізніше не відчував жодного розкаяння чи жалю, бо мало, що його поїли і годували, то ще й на дорогу дали цілу купу книг, які він з успіхом здав у букіністику.
Того травневого дня 1974 року, коли я вже остаточно отаборився у Львові, ми сиділи зі Славком Павуляком на пиві і неквапно пригублювали гальби, розтягуючи задоволення, бо на другу гальбу грошей уже не було.
– Слухай, є ідея, – сказав Славко. – Мені не дає в гуртожитку проходу один студент. Він пише вірші, сам з Закарпаття, але пише якогось біса російською. Нашкрябав уже три грубих зошити. Про що там тільки нема – і до Дня космонавтики, і до Дня перемоги, і до Дня Паризької комуни, і до Першого травня… Одне слово, ціла купа гівна. І от він мене дістає, аби я його познайомив з поетами чи редакторами, щоб його десь надрукували.
– І що?
– Я от подумав… А що як тебе видати за головного редактора квартальника «Поезія»?