Груші в тісті
Шрифт:
– Да, іди… Потім подзвониш. – І, коли двері зачинилися, звернувся до мене: – Ну шо, Юрій Павлович? Рішив побалуватись?
– Що ви маєте на увазі?
– Югослава, конєшно.
– Та це жарти!
– Знаємо ці жарти. Бери ручку, ось папір, пиши.
– Що писати?
– Які розмови з тобою як югославом вели. Що просили передати за кордон. Що привезти. Все пиши.
Я здогадався, що мене заклав Ромчик. Хто ж іще!
– Шо задумався? Хто заложив? Можеш успокоїтись. То була не одна особа.
– Послухайте, я навіть не пам’ятаю ці п’яні розмови. Крім того, я не знайомився зі всіма за руку і не знаю, як кого звати.
– Так шо, тобі фотографії організувати?
– Я багато випив, мені весь час підливали. Мене справді запитували про різних письменників, але я не пам’ятаю, про кого.
– Про Солженіцина пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, – відмовлятися було безглуздо. – Але ж я нічого не відповів.
– Да, но ти обіцяв привезти «Архіпелаг ГУЛАГ».
– Справді? Звідки ж я його візьму?
– Ми тобі дамо. Хароше ізданіє.
– Дякую, але розповсюджувати антирадянську літературу я не буду.
– А прописку у Львові хочеш?
– Ні, – збрехав я. – Краще я у Франківську буду жити.
Ми довго ще торгувалися, чекіст пригадав усі мої грішки ще з інституту, пригрозив притягти за неробство й урешті поцікавився:
– А які тобі вірші передав Богдан Марцінко?
– Жодних.
– Но повинен передати?
– Казав, що дасть якісь вірші. Я їх не бачив. Крім того, я збираюся сьогодні додому.
– Ну-ну, куди спішити? Візьмеш у нього вірші і подзвониш мені. Ось телефон. Тільки після цього поїдеш додому. Ясно?
Я кивнув.
– Можеш іти.
У пошуках легкого хліба
Я брів, наче сновида, куди ноги вели, а ноги вели мене на Ринок до «Кентавра». Незважаючи на білий день, у кнайпі було тлумно. Я сидів сам за столиком, і мені було зовсім незле. Незабаром до мене підсіли дві гарненькі дівчини. Обидві високі, та це єдине, що у них було спільне. Одна з них мала кругленьке личко, густе темне волосся і налите здоров’ям тіло. Друга була руда, з тонкими рисами обличчя і хитрим поглядом.
Дівчата замовили по коктейлю і запалили, я тупо дивився на їхні фужери, в яких чотирма кольорами вигравав напій. Вони цмулили його через соломинки й упівголоса перекидалися якимись дурними фразами. Тільки я подумав, що варто з ними заговорити, як до столу підсів четвертий персонаж, грузин, приблизно мого віку.
Він відразу почав ліпити анекдоти, й дівчата ожили. Потім він запропонував випити за знайомство. Грузин вирішив, що ми одна компанія, і почав виставляти коктейлі. Звали його Тенгіз, і цікавила його більше тілиста Оксана, тож я зайнявся рудавкою. Від випитого дівчата розслабились, але до певної міри. Коли грузин почав підбивати свою кралю усамітнитися, вона ніяк не погоджувалася.
– А всі разом поїдемо?
– Я не знаю… – мимрила Оксана. – Мар’янко, як ти?
Мар’янка зиркнула на мене.
– Можна й поїхати, – відказав я.
Грузин піймав таксі, ми виїхали на Личаківську і, завернувши на Мучну, спинилися біля кам’яниці у глибині подвір’я. Тенгіз винаймав тут помешкання.
У нього виявився чималий бар: на столі з’явилися коньяк, шампанське, м’ятний лікер, сир, червоний кав’яр і цитрина. Господар став демонструвати свої коктейлі. Панночки були в цій справі ще недосвідчені й не знали, як такі коктейлі вставляють.
Потім ми стали цілуватись, і коли я врешті відірвався від Мар’яниних уст, то помітив, що ми самі. Тепер нам не зоставалося нічого іншого, як перебратися на канапу.
– Зачини двері, – попросила Мар’яна.
Заки я припер двері фотелем, вона скинула джинси.
Вечоріло. Ми лежали на канапі, я дивився у стелю, смоктав через соломинку шампанське і намагався виплутатися з Мар’яниних розпитувань. У певні хвилини панночок починає цікавити, кого вони пригостили своїм скарбом. Правди в моїх відповідях було обмаль. У таких випадках я називався художником. Це справляло позитивне враження і позбавляло багатьох інших запитань. Говорити дівчині, що ти поет – небезпечна річ, бо вона відразу ж попросить щось прочитати, а якщо вона у поезії тямить, як вовк на звіздах, то ризикуєш виглядати на сьвірка. Художник – це вже щось інше. Тут навіть не конче мати картини, можна сказати, що робиш мозаїку чи розмальовуєш церкви, і продемонструвати вітражі «власного» виробу. Я навіть не підозрював, що не мине багато часу, як я і справді зароблятиму на життя малярством.
Мар’яна, як і Оксана, вчилась у поліграфічному й була тупа, як корок, але мала тата – директора бази. Четвертий курс – це вже такий період, коли роззираєшся за нареченим. Випитавши мене про все, що її цікавило, Мар’яна замислилася, чи підходжу я на цю ролю.
– Ти мене споїв, – збрехала вона, млосно вуркочучи на вухо.
Так, зараз вона спитає мене, скільки я мав дівчат.
– Скільки ти мав дівчат?
Навіщо це їм, я не знаю, та в певні моменти вони вимагають від нас звіту за роки, прожиті до них, і не відчепляться доти, доки не почують конкретної цифри, якою потім будуть цвиркати в очі.
– Ну, річ же не в кількості, правда?
– Звичайно.
– Коли когось любиш, коли тобі добре з цією особою, нема сенсу шукати ще якоїсь пригоди, – видав я одну зі своїх заготовок.
Зараз вона скаже: я теж така.
– Знаєш, я теж така… просто у мене зараз нікого нема… а в тебе?
– У мене теж.
– Налий мені шампанського… цікаво, як там Оксанка.
– Здається, вони там щось смажать. Чуєш запах?
– Ага. Ну що, вилазимо?
Ми вбрались у сутінках, потім я засвітив світло і вийшов у кухню. Біля плити спиною до мене стояла голісінька Оксана і щось помішувала на пательні. В той час як у Мар’яни випирали ребра, Оксана була ідеально округлена всюди, де треба.
Я наблизився навшпиньки і обійняв її, пригорнувшись усім тілом. Вона не відразу збагнула, що я не грузин, але це її не шокувало. Вона цьомкнула мене у щічку і сказала:
– Помішай, щоб не пригоріло, а я піду вдягнусь. А то грузини знаєш, які ревниві? Ще тебе заріже.
На пательні смажилися картопля і порізана соломкою шинка з цибулею. Я зменшив вогонь і накрив пательню покришкою.
– Ти сам? – здивувалася Мар’яна, з’явившись у кухні.
Її обличчя зі злизаною мною косметикою видалося значно милішим, – виглядала тепер на підлітка.