Груші в тісті
Шрифт:
– В спілкуванні з чекістами краще бути Швейком, ніж Дон Кіхотом. Коли підеш на зустріч, прихопи квіти.
Це видалося мені поганим жартом.
– Та ти що, з дуба впав? Які квіти?
Але він таки змусив мене купити букета і відпровадив до будівлі, яка навівала жах на всіх мешканців міста. Я зайшов усередину і сказав постовому, що мене хоче бачити Кушнір. Той передзвонив і за хвилю переді мною з’явився єхидний тип з побитим віспою обличчям.
– Це вам, – простяг я квіти.
– Чому мені? – не второпав
– Я завше на перше побачення приходжу з квітами, – відказав я з дурнуватою посмішкою.
– О дає! – підморгнув йому постовий і почав іржати, як кінь.
Все, що відбулося далі, не належить до цієї історії. Просто Славко мені тоді поміг подолати стрес і навчив, як боротися за виживання.
Наступного дня я здавав залік, Славко від нічого робити тинявся коридором, чекаючи, поки здам. На філології тоді, як і тепер, на чотирьох хлопців припадало біля півсотні дівчат. Природно, що вони зацікавилися незнайомцем і стали випитувати, хто це на мене чекає. Не замислюючись ані на хвильку, я бовкнув:
– А це Микола Вінграновський. Приїхав до мене в гості.
Для спраглих любові філологинь з’ява такого ніжного лірика була як манна небесна на нашому загумінку. Адже Франківськ тоді рідко навідували відомі особи. До того ж Вінграновський належав до ВИБРАНИХ поетів, його вірші красувалися в дівочих альбомах, оздоблені квіточками, віночками, метеликами та іншими дурничками. Зрештою, і для мене поезія Вінграновського була дуже близькою, багато віршів я знав напам’ять і не раз дівчата записували ті вірші з моєї пам’яті та одна в одної, на очі не бачивши книжки.
Вони враз обступили мене і почали просити, аби я влаштував їм зустріч з поетом. Я задля поважності пом’явся, але не дав себе довго просити, і ми домовились, що завтра в суботу прийдемо до них у гуртожиток.
– Між іншим завтра в нас забава, – повідомив я Славка, коли після заліку ми вийшли з інституту. – Зустріч з Миколою Вінграновським.
– Справді? Він що – сюди приїхав?
– Звичайно. Він тут і розмовляє зараз зі мною.
Славко злегенька отетерів і, щоб довго його не мордувати, я припечатав:
– Ти будеш Вінграновським.
– Е! Ми так не домовлялися!
– А ти бачив, які в нас дівчатка? Вони за Вінграновським просто вмлівають. Готові у вогонь і в воду! Ти хочеш зіпсувати їм свято? Ти тільки задумайся, що вони бачать у цьому зачуханому Франківську? А їм же так хочеться причаститися чогось високого!
– Перестань! Я що – клоун?
– І не забувай, що минули Великодні свята – закуски буде повно. Ти їв гуцульську кулешу?
Славко м’якнув на очах.
– Але в мене вимова зовсім не київська, – долали його сумніви.
– Дурниці. Маєш цілий день для вправляння. Я ж не прошу тебе зіграти роль Павла Ребра чи Григорія Петрука-Попика. Ти тільки подумай – цілий вечір ти будеш Миколою Вінграновським! Кожне твоє слово буде на вагу золота. Будь-яка панна вмре від щастя за один твій поцілунок.
– Я не знаю його віршів напам’ять.
Вочевидь це вже був останній і далеко не найважливіший аргумент.
– Ну й дурниці. Не так багато поетів здатні читати свої вірші з пам’яті. Зате ти знаєш напам’ять свої вірші. От їх ти в основному й будеш читати.
– Свої вірші?
– Власне! У вас багато спільного. У тебе, правда, більше сюрреалістичних образів, але це нічого. Пізній Вінграновський буде у нас сюрреалістом.
Щоби остаточно зламати усі Славкові вагання, я поволік його до пивбару в центрі міста. Там було тлумно і гамірно, черга за пивом вибігала своїм хвостом на вулицю. Я пройшовся вздовж черги і побачив журналіста і перекладача Романа Гнатишина, який саме недавно повернувся з Харкова назад до Франківська і працював у редакції обласної газети «Прикарпатська правда». Ромко взяв нам пиво, і я розповів йому про наші плани на завтра.
– Може б, і ти пішов з нами? Підстрахуєш, – запропонував я.
– А дівчат багато буде? – спитав Ромко.
– Тьма! І причому різні.
– Ну, я не звик дурно хліб їсти. А що, як я зіграю ролю якогось харківського поета?
– А які у вас там є поети?
Ромко почав називати якісь імена, але ми крім Роберта Третьякова та Володимира Брюггена ні про кого не чули. Причому останній відомий був як критик.
– Повний завал, – зітхнув я. – І це Харків! А жодного поета з українським прізвищем.
– Ну, Брюгген якось не звучить, – похитав головою Славко. – Який з тебе Брюгген? Та й на Третьякова ти не тягнеш зі своєю галицькою фізією.
– Зате я маю його збірки, – сказав Ромко.
– Це аргумент, – погодився я. – А па-харківськи умієш гаварить?
– А чього там сложного? Як нада, так і загаворим!
Наступного дня Славко узяв у мене збірку віршів Вінграновського і підписав її приємними для мене словами: «Лицарю пера і бартки… надії нової української поезії…» Щоб дівчата уже не мали жодного сумніву, що я теж великий поет. Майже, як Вінграновський. Фотографія автора при цьому була завбачливо вирвана.
У центрі біля пошти чекав уже нас Ромко зі збірками Третьякова в кишені. Дорогою ми купили вина і подалися до інституту.
У ті часи було модно влаштовувати різні «вогники», на які запрошували місцевих знаменитостей. Цього разу усе виглядало не менш святково. Дівчата повбирали вишиванки, понакручували на головах якісь карколомні конструкції, наготували закуски і, вмліваючи серцями, чекали кумира. Поява ще одного, хоч і незапланованого поета, викликала радісне пожвавлення. Ромко був хлопець симпатичний, дарма, що віршів його ніхто з них ніколи не чув.