Груші в тісті
Шрифт:
Третього дня, як і належиться, ми організували поминки. На руках у нас опинилася поважна сума, і ми вирушили на закупи.
– Здалося б і Василька запросити, – сказав я.
– Без Василька не можна, – погодився Славко.
Ми зателефонували Василькові і домовилися зустрітися пополудні. Василько з’явився, як і завше, в офіцерській шинелі з кашкетом, збитим на потилицю.
– Васильку, – сказав Славко. – сталася біда.
– Яка?
– Загинув наш кумпель… наш колєга…
Я ошелешено витріщився на Славка.
– А то хто?
– Бодьо.
Я отерп. Ми так не домовлялися.
– Попав під машину, – продовжував Славко. – Позавчора. Ховають на батьківщині. Якраз сьогодні. Ми вирішили його пом’янути.
Василько скинув кашкета і витер спітніле чоло.
– Йож його в дишло! Та ми ж оце недавно так закіряли! Таж я йому: «Бодик! Ти засранець!» – і обняв. Ну, як так? Хлопці! Я не можу! Пішли! Пішли в «Кентавр»!
«Кентавр» на площі Ринок тоді являв собою винярню. Переважно там тлумилася молодь. Вина було море і не дорого. Там ми й засіли поминати Богдана. Коли звечоріло, накупили їжі й питва на зібрані гроші, Василько від себе ще стільки ж додав і подалися до гуртожитку.
– Хлопці, я в кльозет, – сказав Василько, коли ми опинилися на нашому поверсі.
Ми не перечили. Ми увійшли в кімнату і побачили, що всі вже зібралися з великим нетерпінням поминати Василька. Ми почали виставляти закупи на стіл, дівчата заходилися нарізати хліб, хтось відкривав консерви, краяв ковбасу і сало, а ми зі Славком чекали ударів грому. Рахунок ішов на секунди. І ось урешті двері навстіж – і являється дух померлого Василька, який відразу ж помічає іншого духа – покійного Богдана. В результаті вся компанія витріщується на Василька, а той – на одного лише Богдана. Останній ще тверезий і не може нічого зрозуміти, а Василько під газом і в принципі допускає, що з’ява духа можлива, особливо, якщо добре перед тим випити. А ми зі Славком вдаємо, наче нічого взагалі не бачимо.
Врешті я наближаюсь до Василька:
– Що з тобою? Роздягайся.
– Але… але… – белькоче він.
– Що?
– Там… Бодьо… – видушує пошепки.
– Там нема ніякого Бодя, – шепочу йому. – Ти просто звик його в цій компанії бачити. Це нормальна річ. Ти дуже перейнявся. Ходи, вип’ємо.
– Але… я його бачу…
– Це дух. Його дух буде якийсь час між нами. А на дев’ятий день – фіуфіть – на небеса!
Тим часом компанія починає усвідомлювати, що її розіграли. Понадто Славко вже не стримує сміху і відверто регоче, розливаючи по шклянках вино.
– Ви… ви… негідники! – скрикує Наталя.
Пампушка випиває залпом цілу шклянку «Столового» і б’є Бодя кулаком у плечі:
– Ти знав!
– Нічого я не знав!
– Ти знав!
– Я ж дав три краби!
І то був аргумент, який переконав Пампушку.
– Васильку! – гукають студенти і починають обнімати воскреслого з мертвих.
– Як ви могли? – свердлить мене лютим поглядом Бодьо.
І я не знаю, що він має на увазі – воскресіння Василька, чи втрату трьох крабів.
– Бодю, – обіймає його Славко. – Він ожив у реанімації! Ми просто помилилися. Ми думали – загинув. А він – ожив. Наша медицина робить чудеса.
Василька тиснуть в обіймах так, мовби не бачили його цілу вічність. Але він уже стільки випив, що й не особливо дивується. Час від часу лише зиркає на Богдана, трусить головою і каже: «Ччорт!», потім повертається до мене, обнімає за плечі й шепоче:
– Я не тільки його бачу… я ж курча беля чую його голос…
– В кожному з нас живуть голоси мертвих, – пояснюю я. – Хіба ти не пам’ятаєш голос свого покійного діда?
– Пам’ятаю.
– А скільки років пройшло?
– Три.
– От бачиш. А Бодьо ж тільки позавчора помер.
– Як живий. І сука жере! Диви, як пакує! Мою ковбасу! – потім дивиться мені в очі: – Послухай… хіба я купував жратву для покійників?
– Ні.
– А чого ж він її переводить?
Після цього Василько випиває ще одну шклянку і сповзає з крісла. Ми зі Славком кладемо його на підлозі під стіною, розстеливши шинелю. Ліжка в нас зайняті.
– Чого він на мене так дивно дивився? – запитав Бодьо.
– Бо ти йому нагадуєш його покійного дідуся, – сказав я.
Ранок увірвався гучним хропінням Василька. На сусідньому ліжку тер очі Славко. Дівчата пішли на лекції, Богдан – на працю. Я вбрався і вийшов у коридор. Холодна вода прояснила мені свідомість.
– Знаєте, я, певно, таки нині чкурну додому, – оголосив я.
– Хлопці, – озвався Василько, – мені снилося, чи я справді бачив покійного Бодика?
– З перепою різне буває, – сказав Славко, – часом і чортики стрибають, і білочки…
– О-о-ой… – узявся за голову Василько. – Похмелитися… Юрчику, налий мені п’ять дека.
Я налив, і скільки вони мене не вмовляли податися з ними на пиво, все-таки втік. Я вирішив їхати ввечері до Франківська, та перед тим пішов у бібліотеку Стефаника, згадавши, що я не тільки батяр. Але ввійти туди мені не дали чиїсь сильні й рішучі руки.
– Комітет держбезпеки! – прогримів голос. – Пройдімо.
Двоє невисоких, але здорових дядечків потягли мене до авта. Я намагався з’ясувати, в чому річ, але мені звеліли мовчати.
Авто зупинилося на теперішній вулиці Бандери навпроти прокуратури. Серце моє пірнуло у п’ятки. За ті кілька метрів, поки мене вели до прокуратури, я спробував згадати все найкраще у своєму житті. Але коли ми почали підніматися сходами догори, а прокуратуру проминули, я почав трохи заспокоюватися. Дядечки відімкнули кабінет. Усередині були стіл, кілька крісел і шафа. У шафі стояли папки.
– Сідай, – кивнув один із них.
– Ну, шо ж, – сказав другий свому колезі, – ти вже тут сам, а я пішов…