Груші в тісті
Шрифт:
Спочатку, як ми й домовилися, Павуляк читав вірші Вінграновського з книжки, пояснивши це тим, що написав їх давно і нові твори їх витіснили. А потім плавно перейшов до читання напам’ять своїх власних віршів. Його поезія, ніжна і соковита, брала за серце, і цей перехід від однієї поетики до іншої не викликав жодної настороги. Проблемою натомість була м’яка галицька вимова зі звуком «сь», який наближався до «шь». Славко намагався побороти її і розмовляти літературно, але це не завше вдавалося. Особливо в міру того, як зникало вино, у його мові усе частіше проскакували галицизми. Та дівчата, на щастя, сприймали їх, як
Ромко, проживши у Харкові кілька років, грав східняка куди успішніше. Але і йому було ліньки читати простенькі вірші Роберта і він перейшов на власні переклади з польської. Ромко перекладав Стаффа і Галчинського.
Перед тим як надати мені слово, і Ромко, і Славко не пошкодували компліментів на мою адресу. Однокурсниці раптом дізналися, що навчаються з рідкісним талантом. Славко навіть підняв тост за найбільшого поета Івано-Франківщини. Студентки почали дивитись на мене тепер з якимсь особливим вогником у очах. Я читав вірші, від яких у панночок проступали на очах сльози. Коли я закінчив, вони кинулися мене цілувати і всього обслинили так, що я, здавалося, весь просяк їхніми парфумами і помадами.
Вечір закінчився тим, що я залишив обох почесних гостей на поталу голодних філологинь, а сам чкурнув додому.
Після цього випадку авторитет мій суттєво зріс і я вигідно для себе ним користався. Та недовго. Уже в пору складання випускних іспитів жарт мій викрився. Сталося це несподіваним, але закономірним чином. Дівчата любили ходити в кіно. Особливо їм подобалися індійські та арабські фільми, де можна було, не криючись, поплакати. Назву того фільму, який тоді їм зіпсував настрій, я запам’ятав на все життя: «Дзеркало». Але не Тарковського. То був єгипетський фільм про нещасне кохання. Справа однак не стільки в самому фільмі, як у кіножурналі «Радянська Україна», де продемонстрували репортаж з чергового пленуму Спілки писателів. А там показали за трибуною і справжнього Вінграновського, який був старшим за Славка на добрий десяток років. Справжній Вінграновський на вигляд мав зі Славком не більше спільного, ніж я з Володимиром Яворівським.
Після цього частина дівчат, звичайно ж, зі мною не розмовляла. Особливо прикро було тим двом дівчатам, чия прихильність до гостей не обмежилася самими канапками. Панна, яка поспілкувалася з Робертом, все ж не витримала і спитала якось мене:
– Ну, а цей… Роберт…Він як… Справжній був?
В її очах світила відверта розпука і я, щоби не поглиблювати дівочого смутку, відказав:
– Ясне діло – справжній. Це тільки з Вінграновським я проколовся, а Роберт справжній.
– А чого ж… чого ж тоді він не відписує? – спитала вона, зазираючи в мої чисті і чесні очі.
Я хотів було запитати: «А куди ж ти, зозулько, пишеш йому? Мабуть на якусь неіснуючу адресу?» Але не відважився.
P. S. З Павуляком ми зустрінемося ще в наступній історії, а доля «Роберта» – Романа Гнатишина склалася сумно. Через кілька місяців до нього присікався КГБ і його звільнили з праці. Тоді він повернувся до Харкова і став працювати в журналі «Прапор» («Березіль»). На початку 1990-х загинув – його убив кінь, на якому він перевозив яблука зі свого саду.
Привіт із Югославії
Недовго довелося чекати, заки Павуляк відімстить мені тим самим. У Франківську ставало щодалі тривожніше, чути було про арешти й обшуки. На початку березня 1974 року я втік до Львова і відразу розшукав Славка, а той завів мене до гуртожитку інституту прикладного мистецтва і представив студентам як українця з Югославії, який приїхав до Львова писати працю про ікони. Юрко Ковач – таким було моє нове ім’я. Тато мій – відомий український поет з Воєводини Мігай Ковач. Останній був особою не фантазійною, його вірші не раз публікувалися в радянських часописах.
Студенти організували зі мною вечірку, на якій я мусив перебувати в шкурі Штірліца і вважати, аби не захмеліти. Я оповів про життя в Югославії, про художників і письменників, а далі відповідав на запитання. Треба сказати, що до тієї зустрічі я встиг підготуватися, бо, коли вранці мене Славко попередив про те, що ввечері я буду югославом, я відразу подався до бібліотеки Стефаника і запорпався в книги.
Уся ця зустріч проходила в зовсім вільній формі, студенти перед тим скинулися на вино і закуску. Одна панночка на ім’я Наталочка весь час діставала мене:
– Ну, чому ви так мало п’єте? Невже в Югославії так не люблять вина?
– Люблять, але я звик до червоного сухого, – викручувався я, користаючи з того, що на столі переважав «біоміцин».
– Ромчик! – скомандувала панночка свому кавалерові. – Негайно – червоне сухе! Багато!
Вона виразно намагалася мене споїти, але з якою метою, я не здогадувався. Я ж пив мало, бо мусив тримати себе у формі, щоб не ляпнути якоїсь дурниці, до того ж доводилося розмовляти ламаною мовою, котра в міру випитого ставала не такою вже й ламаною.
На такій вечірці, ясна річ, не обійшлося і без сексота. То вже був такий закон тієї похмурої дійсності: якщо збирався десяток студентів, серед них обов’язково хтось стукав. На вечірці зібралося зо три десятка студентів, і вірогідність присутності стукача ставала безсумнівною. Один зі студентів постійно запитував мене про якісь непевні речі: то про Фрейда, то про Солженіцина, то про українську еміграцію. Може, він був стукачем, а може, йолопом, але я відбувався абстрактними відповідями.
На вечірці був також поет Богдан Марцінко, вірші він писав маленькі та худенькі, а сам був товстий і ситий. Сюди він вчащав до своєї коханої, такої ж товстенької, як і він, майбутньої відомої художниці Ольги Вітрук.
Поет весь час намагався підсунутися до мене ближче, жадібно ковтав кожне моє слово і, вловивши момент, спитав, чи знайомий я із сучасною українською поезією. Я кивнув.
– А кого ви найбільше поважаєте?
Я назвав кілька стандартних імен.
– А Калинця читали?
– Ні, – збрехав я.
– А Чубая?
– Теж ні, – хоча знав його особисто.
– А чули такого поета – Богдан Марцінко?
Я згадав, що в щорічнику «Вітрила», в якому дебютували всі тодішні поети, мигнули й мені якісь вірші цього автора, але я не мусив зізнаватися в цьому. На доказ того, що його таки друкують, він почав показувати мені пожмакані вирізки районових газеток. «Привіт, Стефанику! До тебе йду!» – писалося в одному вірші. «Привіт Франко! Я учень твій!» – в другому. «Я йду Шашкевича стежками!» – в третьому. Я зрозумів, що маю справу зі справжнім поетом. Адже я на ту пору мав куди менше публікацій.