Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
— Хлопці, куди нас? — голосно, на всю кімнату, запитав Боровик. — Може, до Іспанії?
— Ти хіба льотчик чи, може, снайпер? — єхидно обізвався Льосик. — Там тільки тебе й не вистачає.
— А ми хіба не здатні, по-твоєму? — сердито огризнувся Боровик і рушив до Льосика.
Але суперечка не відбулася. Інструктор широко розчинив двері:
— Заходьте, сідайте.
Те, що вони почули, збентежило всіх.
— Товариші комсомольці! Боротьба з кримінальною злочинністю є тепер завданням державної ваги. — Секретар Іркутського міського комітету комсомолу, міцний, показний з вигляду хлопець зі спокійними, широко поставленими очима, зробив паузу й оглянув юнаків.
Дорохов з неприхованим здивуванням подивився на Чекулаєва та інших. Ну яке відношення має до них злочинність?
— У період індустріалізації всієї країни, — вів далі секретар, — коли на наших очах виростають гігантські будови, а радянські люди вперше у світі своєю героїчною працею будують соціалізм, не можна миритися з усякими пережитками. Ми повинні оголосити непримиренну війну всім злочинцям: убивцям, грабіжникам, злодіям. Зробити так, щоб у нашому місті трудящі без страху ходили вулицями і не турбувалися про своє майно, залишене вдома.
— До чого тут ми? — не витримав Льосик.
— Хай міліція краще працює! — заявив хтось досить голосно.
— Запишуть у бригадміл, — прошепотів на вухо Сашкові Чекулаєв.
— До чого тут ми? — повторив запитання секретар, — Зараз поясню. Центральний Комітет ВКП(б) прийняв рішення направити до органів міліції освічених і енергійних комуністів та комсомольців. Бюро міського комітету рекомендує присутніх на роботу в карний розшук.
— Як це — на роботу? А навчання? — підвівся з-за столу Андрій Нефедов.
— Сідай, — попросив секретар. — Спочатку послухаємо начальника кадрів обласної міліції, а потім відповімо на ваші запитання.
Поправивши під ременем гімнастерку, з дивана підвівся літній чоловік з ромбом у петлицях.
— Хлопці, ви всі грамотні люди, — неквапливо почав він, — і знаєте, що комсомол направляє кращих на найгостріші ділянки, туди, де найважче. Згадайте хоча б Комсомольськ-на-Амурі. Мене самого у 1924 році з комсомольської роботи послали до міліції. Досі ми приймали до карного розшуку комуністів і комсомольців, які вміють володіти зброєю і ходити коло коней. І вони одразу сідали в сідло й починали боротися з бандами. Тепер нема таких банд. В основному ліквідовано професійну злочинність, що лишилася нам у спадщину від царської Росії, але зосталися ще рецидивісти, вони зачаїлися і діють нишком, вербують собі помічників з нестійких людей, головним чином з молоді. Нам потрібні освічені, політично грамотні люди. У нас є своя вища школа, та ось біда — одна на всю країну.
Звичайно, будуть у нас ще навчальні заклади, тоді ми зможемо самі готувати для себе кадри. Поки що нам довелося попросити міський комітет партії направити до карного розшуку студентів. — Він обвів кабінет вимогливим поглядом. — Зараз ми підемо з вами до управління. Вас прийме начальник карного розшуку, після медичної комісії зарахують практикантами, прикріплять до досвідчених співробітників. Ті, які виявлять здібності, після іспитового строку будуть зараховані до штату. А тепер запитуйте.
Одразу посипалися запитання. Як бути з заліками? Чи видадуть зброю? Чи залишать жити в інститутському гуртожитку?
Чекулаєв і Дорохов сиділи пригнічені й розчаровані. Яка Іспанія — злодіїв ловити?! Женя навіть руками розвів.
— Ти чого?
— А того, — зашепотів Чекулаєв. — А вдома як сказати? Батько не простить мені, що інститут кину. Сам розумієш.
Сашко гмукнув:
— Ще б пак! Мої теж не зрадіють. Хоча ще невідомо, що для них краще — Іспанія чи карний…
Володя Лисін з педагогічного, дружок Стьопи Колесова, підвівся і прямо запитав, чи можна відмовитися від роботи в карному розшуку.
Секретареві запитання не сподобалося.
— Як ти гадаєш, чи може комсомолець не виконати рішення бюро? — І, не даючи відповісти, відкарбував: — Ваше направлення слід розглядати як комсомольську мобілізацію. Кожна кандидатура обговорювалася в інституті з керівними товаришами з міліції і потім уже стверджувалася на бюро.
— А як буде з тими, які не пройдуть іспитового терміну? — поцікавився Боровик.
— Якщо такі будуть, то за нашим клопотанням їх поновлять в інституті,— повідомив начальник кадрів.
До управління міліції комсомольці йшли швидко й мовчки.
У бюро перепусток, коли перевіряли всіх за списком, виявилося, що нема Льосика. Хтось сказав, що він запізнився, затримався дорогою і ось-ось прийде. Про всяк випадок йому залишили перепустку.
На другому поверсі, біля кабінету начальника карного розшуку, хлопців попросили зачекати. Вони повсідалися на довгих дерев'яних диванах і з цікавістю розглядали співробітників, які проходили повз них. Здебільшого це були літні або середнього віку чоловіки у напіввійськовій формі.
Один з них на мить затримався і, піднявши руку, голосно відкарбував:
— Вітаю нове поповнення лав карного розшуку!
— Дякуємо! Ми також раді… Постараємося… — хлопці відповіли невлад.
Звідкілясь вигулькнув дженджуристий хлопець у новенькій гімнастерці, підперезаний широким ременем, підійшов до Боровика.
— А я тебе знаю, — сказав він, — бачив на міських змаганнях весною. Спритно ти відчухрав тоді призера. Це добре, що в нас у розшуку будуть такі боксери. Може, й мене підучиш? — підморгнув він Боровику. — Я Огарков, — відрекомендувався він, — помічник уповноваженого.
— Чий помічник? — не зрозумів Анатолій.
— Нічий. Це посада така. Перша — помічник уповноваженого, потім — уповноважений, а найвища — оперативний уповноважений. У нього в підпорядкуванні ціла група уповноважених та помічників.
Розмовляючи, Огарков увесь час поправляв гімнастерку, ремінь, пересував на ньому револьверну кобуру, явно бажаючи похизуватися перед хлопцями своїм військовим обладунком. А кобура була й справді чудова — новенька, з темно-коричневої шкіри — і прикріплювалася до ременя зовсім не так, як у військових або міліціонерів.