Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
— Чи ти здурів, чоловіче? — замурмотів Сашко, аж по вуха, незважаючи на мороз, червоніючи від сорому. І знайшов собі раду: — У мого дядька така сама. Я й подумав, він десь тут поряд.
— Дядьки-тітки! Ану гайда звідси, поки пужална не скуштував!..
Сашко махнув рукою і потюпав… У селищі йому не пощастило, потрібної людини не було вдома, і Сашко, недовго думаючи, зайшов до сусідів, видобув з кишені чистий бланк і, написавши повістку, попросив вручити її адресатові, тільки-но він з'явиться удома. Повернувшись до управління, сказав Фоміну, що завдання його виконав.
— Коли прийде? Як тебе зустрів?
Сашко розповів, як було діло, і Михайло Миколайович не зумів приховати досаду.
— Даремно чужим повістку віддав. Дивися, що виходить: люди дізналися, що їхнього сусіда викликають до карного розшуку, і хтозна-що подумають. Адже до нас найчастіше потрапляють люди з червоточинкою. А викликав я саме хорошу людину. Хочу попросити її за одним хлопцем по-батьківському приглянути. Працюють вони разом, а хлопець цей з поганою компанією почав водитися. Я хотів його самого викликати, та він, чого доброго, розпатякає своїм дружкам, от і сполохаємо їх невчасно. Через це й надумав уплинути на нього в такий спосіб. Не можна було залишати повістку сусідам. Ніяк не можна. Краще б вдруге пішов або в конверт і поштою. В нас у карному розшуку всі людські закони значно гостріше діють. Ось, скажімо, якщо ти хочеш, щоб тебе поважали, перший до людей виявляй повагу. Тепер уже нічим не зарадиш, а на майбутнє врахуй.
Помітивши, що практикант збентежився, Фомін полагіднішав, та все ж порадив:
— Думати, Сашко, треба. Думати.
ПЕРШІ НЕПРИЄМНОСТІ
Одного разу черговий доповів начальникові карного розшуку, що до нього добивається батько одного з практикантів. Чертов наказав:
— Пропустіть негайно.
За хвилину він підводився назустріч літньому чоловікові, який рішучим жестом подав йому руку.
— Чекулаєв Євген Євгенович, агроном. — Затнувся й додав: — Старший.
Чертов усміхнувся сам собі: «Старший — хто? Чекулаєв чи агроном?» Але виду не подав, привітно й увічливо запросив сісти і сам сів, показуючи, що готовий слухати гостя й до ранку, хоча справ було сила-силенна.
— Ви бачили весняний квітучий сад? — несподівано запитав відвідувач.
Чертов звів брови на переніссі:
— Аякже, доводилося… Був на батьківщині минулого року.
— Так ось! — Чекулаєв-старший підвівся, набрав повітря в груди, кожушок розійшовся, і Чертов помітив орден Червоної Зірки, як видно, надітий заради особливого випадку.
Начальник карного розшуку збагнув, що зараз неодмінно почує промову. Так і сталося.
За годину Чертов покликав до кабінету Чекулаєва-молодшого:
— Пиши рапорт про звільнення. Був твій батько, все пояснив. Розповів про твою мрію — фруктові сади в Сибіру. Про те, що вже з інституту виводить морозостійкі сорти за Мічуріним, що його життя на цю справу не вистачить, а ти його законний спадкоємець і продовжувач. І без вас Сибір садом не стане. Отже, пиши.
— Не буду… — Женька рішуче відмовився, а ввечері вдома він заявив батькові, що робота в карному розшуку — справжня чоловіча справа, що ловити бандитів теж комусь треба, і якщо комсомол довірив це йому, то хай батько не стає йому на дорозі.
Десь близько тижня після цієї розмови Женька ночував у Дорохова, напрошувався на чергування, аби лише не йти додому. Кінчилося тим, що його підстерегла біля управління мати й мало не силою відвела додому. І, здається, незабаром у їхньому домі запанував мир.
У Боровика все було інакше. Батько Анатоліїв, найкращий у місті кравець чоловічого одягу, заробляв достатньо. Але єдиного сина давним-давно чомусь ладили на лікаря. До Іркутського медичного інституту Анатолій вступив на догоду батькові. Неохоче провчився рік і був просто щасливий, коли потрапив до карного розшуку: його діяльна вдача значно більше підходила до погонь, засідок і перестрілок.
Коли батьки Боровика почули, що їхній улюблений син змінив професію, їх просто жах пойняв.
Анатолій вислухав усі докори, всі доводи, мовчки склав у свою спортивну валізу мило, рушник, пару білизни і заявив, що йде до міліцейського гуртожитку.
Нічого не вдієш, довелося батькам визнати карний розшук. Більше того, батько просидів за своїм кравецьким столом ніч, і наступного дня Боровик з'явився в карному розшуку в шикарній коверкотовій гімнастерці.
Інакше було в родині Дорохових.
— Воно зрозуміло, — сказав Сашків батько, — ризик, погоня і таке інше. Нат Пінкертон, Шерлок Холмс, і скрізь самі лише відбитки пальців, — не те що землю орати. У тих детективів, Сашко, що в книжках, злочинці то князь, то графиня, не те що наші бандюги. — Дмитро Савелійович зморщився, скривився, немов доторкнувся до чогось паскудного. — Шахраї, різні там злодюги — народ поганий. І охота тобі з ними морочитися?
Заповітним бажанням Дорохова-старшого було бачити сина кадровим командиром. Мабуть, давалася взнаки козацька кров. І батько, й дід, і прадід червоного командира Дмитра Дорохова все своє життя не розлучалися з конем, шаблею та гвинтівкою, а от Сашко подався в агрономи. Ну що ж, у першій-ліпшій станиці, хоч у Забайкаллі, хоч на Дону або Кубані, агроном — це голова, а детективи там ні до чого. Все вирішувала козацька рада. Однак минав час, Сашко твердо стояв на своєму. Нова робота припала йому до душі, і так вийшло, що Дорохови змирилися з карним розшуком.
…Ось і прийшло до Іркутська свято. Двадцять перший Жовтень.
Урочисті дні не були затьмарені лихими пригодами, але після свят усіх приголомшила звістка про новий страшний злочин.
У ПАСТЦІ
…Ледь доповз поранений колгоспник на околицю Іркутська і розповів постовому, що він, дочка та двоє сусідів на кількох санях везли на базар биту птицю, м'ясо та інші продукти. За п'ятнадцять кілометрів од міста їх зупинили четверо озброєних бандитів. Одібрали коней, документи, а колгоспників роздягли й розстріляли, причому особливо лютував кремезний рябий бандит. Сам заявник був поранений, спершу втратив свідомість, потім, опритомнівши, на превелику силу в тридцятиградусний мороз дістався до міста. У лікарні з ним розмовляли Чертов і Картинський.
Через три дні після нападу Фомін дізнався, що за довідками, відібраними в жертв, збувають пограбовані продукти. Продавцями виявилися старі люди. Вони могли бути перекупниками або такими, що просто перепродували за винагороду, але напевно не були причетні до збройного нападу. Фомін разом з практикантами з самого ранку почав стежити за ними. Треба було довідатися, з ким вони зв'язані, як потрапило до їхніх рук награбоване добро. Але до продавців підходили звичайні, нічим не примітні покупці, прицінювалися до птиці, до м'яса, торгувалися: заплативши гроші, забирали покупки й відходили. Десь опівдні до прилавка підійшла жінка, про щось «по-свійському» погомоніла з старими і, нічого не купивши, відійшла. Жінка як жінка, віку невизначеного, у довгому жовтому чоловічому кожусі, до самісіньких очей запнута величезною, домашнього плетення, хусткою. На гарну «поштарку» вона зовсім не була схожа. Жінка поволі пройшлася по базару, купила дві склянки кедрових горіхів і попрямувала до виходу. Фоміну ця особа чимось не сподобалася, і він звелів Чекулаєву й Дорохову простежити за нею, обов'язково дізнатися, де вона живе, у крайньому разі затримати й доставити в карний розшук.