Хлопці з карного розшуку

Скорин Игорь Дмитриевич

— Візьми саквояж, — звелів Фомін.

Баульчик був досить важкенький. Михайло Миколайович наказав «артистові» йти за ріг, де зупинилися сани. «Кучер» відкинув хутряну запону, спочатку сів Сашко, потім затриманий і поряд з ним Фомін, який уже встиг позбутися бороди. Дорохов заново переживав усе, що сталося, уявив свою спочатку захоплену, а потім розгублену фізіономію і насилу стримався, щоб не розсміятися. Йому хотілося розповісти про це Фоміну, але той був мовчазний і серйозний, та й не до веселих розмов було зараз.

У кабінеті Фоміна одразу ж зібралося начальство. Прийшли Чертов і його заступник Іван Іванович Попов. На столі були розкладені новенькі браунінги, вже без патронів, і все, що було в саквояжі: набір відмичок

з легованої сталі явно невітчизняного походження та оригінальної конструкції дрель. «Артист» неквапливо повісив пальто на ту саму вішалку, де висів одяг Фоміна й Дорохова, свій, а не гардеробний, — він мав набагато скромніший вигляд поряд з пальтом затриманого. Нікітський розчесав чуприну і спокійно всівся на стілець. Здавалося, несподіване затримання не викликало в нього анінайменшого засмучення.

Михайло Миколайович розпочав допит, а Сашка послав по прокурора по нагляду за міліцією. Прокурор, трохи крихкотілий юнак, не змусив себе чекати. Він зайшов у кабінет і, розташувавшись за столом Дорохова, почав уважно розглядати Нікітського. Фомін дістав з сейфа пачку документів і поклав їх перед ним, пояснивши:

— Коротка характеристика Гриші Міжнародного. За двадцять один рік Радянської влади він устиг одержати в цілому дев'яносто років позбавлення волі, з них не відбув і десятої частини. Всього за ним чотирнадцять утеч з різних колоній. До речі, до революції також був засуджений кілька разів, окрім того був зареєстрований у розшукних поліціях Харбіна, Парижа та Варшави.

Прокурор довго і з інтересом перечитував документи і поставив одне-єдине запитання, що, видно, мучило його:

— Як же так, Нікітський, вам шістдесят п'ять років, а п'ятдесят з них ви крадете. Я розумію, за царизму вас штовхала нужда, безправність. Ну а тепер? Як же вам не соромно, Нікітський?

Злодій посміхнувся і поблажливо відповів:

— Знаєте, громадянине прокурор, у кожного своя життєва філософія. А втім, відповім вам афоризмом, що спав мені на пам'ять: «Весь світ театр, усі люди артисти, і кожен виконує свою роль, як уміє».

…Кілька днів у карному розшуку тільки й розмов було що про Міжнародного. Сашка розпитували про подробиці затримання, вітали з успіхом, хвалили Фоміна. Але Михайло Миколайович сказав, що операція провалилася. Увесь маскарад був затіяний для того, щоб виявити спільників Нікітського, а він поплутав їхні плани. І сам на першому ж допиті пояснив, що інтуїтивно відчув небезпеку й вирішив чкурнути з готелю. Жалкує, що не зробив цього напередодні.

— Приглядайся уважно до Нікітського, Олександре, — радив Фомін. — За колишніх часів увесь злочинний світ на отаких типах і тримався. Слава богу, небагато їх лишилося. Тепер такий «артист» раз на рік трапиться, а раніше, до революції, їх у кожному великому місті по п'ятеро чи й дюжині було. Цей Нікітський негідник найвищої марки. В собі упевнений, наші закони назубок знає і, треба визнати, відчайдушний, пройда, нічого не боїться. Хвалитися почне, то ти не перебивай, слухай уважно. Можливо, щось цікаве бовкне.

ОСТАННІЙ З МОГИКАН

Фомін допитував рецидивіста цілий тиждень. І ці допити зовсім не були схожі на звичайні, на яких завжди був присутній Дорохов. Зранку, тільки-но Михайло Миколайович приходив на роботу, одразу викликали з камери Нікітського, і починалася розмова. Фомін запитував, як почуває себе Міжнародний, чи добре спав. Той ввічливо дякував і просив принести чаю. Сашко вирушав до буфету й повертався з чайником міцно завареного чаю та бутербродами. Втрьох вони повільно, мовчки, з насолодою випивали по склянці. Нікітський закурював і починав розумувати:

— Знищила Радянська влада, громадянине Фомін, злочинний світ. Таких людей погубила, просто жах. Високого класу спеціалісти

були, митці своєї справи. Тепер справжніх уркаганів, вважайте, і не зосталося. Таких, як я, по всій Росії півсотні не набереться. Та й ті зачаїлися по різних кутках і бояться на люди показатися. Недавно йду по Москві, біля Сретенської брами, дивлюся, двірник мітлою кушпелить, і щось мені в ньому знайоме видалось. Уже проминув, але повернувся. Подивився збоку і очам своїм не вірю — Жора-банкір. Бороду відпустив, вуса, сам у ялових чоботях. Ви знаєте про нашу останню злодійську сходку?

— Та, що на Жигулівських горах була, тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого? — пригадав Фомін.

— От-от! Там я з Жорою востаннє бачився. Час уже важкий для нас був, а Жора франтом прибув: у візитці, в білій манишці, в черевиках лакованих і на кожному пальці перстень. А камені в перснях такі, що за будь-який пару рисаків можна купити. А тут у чоботях, намащених дьогтем. Ганьба, та й годі. Зачекав я осторонь, поки він підмів та прибрав, і за ним слідом. Придивився, у яке підворіття звернув. Перегодом підходжу до його апартаментів. На дверях надпис: «Двірницька». Постукав, зайшов. Кімнатка маленька, а меблі!.. Залізне ліжко та розкарякуватий стіл. На стіні шафка з алюмінієвими мисками та грубого скла склянками. Кажу: «Привіт Жорі-банкіру», а він у відповідь: «Помилилися, громадянине Міжнародний, нема вже Жори-банкіра, а є тепер Жора — радянський двірник». Отак гинуть кращі люди. Пам'ятаю, гостював я одного разу в «банкіра» перед самісінькою світовою війною. У нього в Пітері, на Мойці, свій будиночок на два поверхи був. Із швейцаром, з покоївкою, кухарем — усе як у порядних людей. Він, пригадую, тоді своєю колекцією севрського фарфору хвалився… А тут ставить на стіл миску з оселедцями, склянки і, уявляєте, пляшку горілки. Покрутив був її в руках, та, мабуть, совість заїла, прибрав, а з-під ліжка почату пляшку коньяку дістав. Розговорилися. Розповів Жора, як з Пітера ледве ноги виніс, дружків-товаришів карний усіх прихопив і багатьох до стінки. Ну і йому кінець був би, тому все покинув і в столиці влаштувався. Запитую, чи нема діла добрячого на прикметі. «Чому нема? Є», — відповідає. Тільки сам він на діло не ходить та й іншим не радить. Хіба нужда примусить. Поки живе на те, що раніше наскладав і з собою прихопити пощастило. З давніми знайомими не зустрічається, нікуди не ходить, щоб тим, хто зостався, на очі не потрапляти. Тепер ми всі один одного остерігаємося: продадуть, якщо буде вигідно.

Михайло Миколайович налив у свою склянку вже охололого чаю, подивився крізь склянку на світло, відпив.

— Тобі налити, Григорію Павловичу?

— Дякую. Хоча хлюпніть трішки.

— Все-таки сказав би мені, Григорію Павловичу, чого до Іркутська завітав, та ще з цілим арсеналом.

— Проїздом, Михайле Миколайовичу, проїздом. Майже два роки у вашому місті не був, знайома в мене тут жила, хотів провідати. Жінка вона немолода, та ще нічого: самі розумієте, не можу ж я її назвати… Потурбуєте хорошу людину, а мені конфуз.

— Ну, а пістолети — їй, чи що, в подарунок?

— Ні, Михайле Миколайовичу, — з усмішкою відповідав Міжнародний, — тримав для самооборони. Чув я, бандитизм ви тут розвели, увечері вулицею і не пройдеш: грабують перехожих. А на мені шуба пристойна. Коли б моя влада, я б усіх грабіжників і хуліганів на ліхтарях вішав. Поміркуйте самі, якийсь дурень нап'ється — і в бійку, людям настрій зіпсує, когось покалічить, а потім його у в'язницю — і строк забезпечений. Ну, я розумію, украв двадцять — тридцять тисяч. Якщо й попався, то не кривдно. Не знайшли — півроку жив би, розкошуючи. А хуліган яку користь має? Або ось про тих, що на вулиці перехожих зупиняють. У декого в гаманці, може, всього двогривеник, а він його відбирає і за ці двадцять копійок строк має. Раніше хуліганів і таких скнар ми у в'язниці й на нари не пускали. На підлозі, біля параші, їхнє місце було.