Хлопці з карного розшуку

Скорин Игорь Дмитриевич

Попов сів на тапчан, уважно роззирнувся, запитав у начальника КПУ, через кого, на його думку, міг спробувати передати записку Нікітський. Начальник КПУ, літній сивуватий чоловік з великими залисинами на лобі, в міліцейській формі з трьома кубиками в петлицях, причинив двері камери й пошепки, наче їх могли підслухати, почав розповідати, що в сусідній камері сидить злодій-рецидивіст, заарештований цього разу за бійку. Повертаючись з прогулянки або з допиту, він не раз підходив до камери Нікітського, через вічко в дверях з ним розмовляв і передавав йому цигарки. Попов поцікавився, хто веде справу цього заарештованого, і, дізнавшись, що уповноважений Шеметов, звелів начальникові КПУ про все мовчати. Повернувшись до себе, Попов наказав

Сашкові залишитися у нього в кабінеті й викликав Шеметова. Сашко знав, що цей поважний, уже літній, як і Фомін, працівник був поранений під час перестрілки зі злочинцями, лежав у лікарні й зовсім недавно повернувся до управління. Шеметов розповів досить сентиментальну історію. У рецидивіста дуже добра й порядна дружина, яка намагалася будь-що відвернути чоловіка від нових злочинів. Вона оберігала його від давніх знайомих, самого нікуди не відпускала. Влаштувала на роботу до себе в цех на завод імені Кірова. Але одного разу давні чоловікові дружки її образили, а той їх за це побив, та так, що обидва лежать у лікарні.

— Була в мене ця жінка, — доповідав Шеметов, — місця собі не знаходить, лає шпану й усяких шахраїв на чому світ стоїть. Просить побачення з чоловіком.

— Коли вона буде в тебе?

— Після роботи, Іване Івановичу. Як закінчиться перша зміна, тоді й прийде.

— Приведи її до мене, Шеметов. Сам з нею побалакаю. А ти, Дорохов, іди до себе та скажи Фоміну, щоб зайшов. Дивися, Нікітському й виду не подавай, що помітив, як він олівець поцупив. Тут треба тихо.

— Любов, кажеш? Любов — це добре, просто чудово. — Фомін говорив гостро, сердито і явно не приховував своєї зневаги до Нікітського. На практиканта, який повернувся в кабінет, не звернув уваги. — Тільки здається мені, Григорію Павловичу, нікого ти зроду-віку не любив. Крім себе самого, певна річ.

— Хтозна, хтозна, — посміхнувся Нікітський.

— Знайдемо ми твоїх друзів-приятелів — і вся любов.

—І не силкуйтеся, громадянине Фомін. Турботи великі, а клопіт марний. Позаторік, коли мене схопили, ви теж весь час чіплялися: «Чого приїхав? До кого?» Пів-Іркутська, мабуть, оббігали, а користі? Судили ж мене за втечу. Здається мені, що й цього разу так само буде.

— Не сподівайся, Григорію Павловичу, цього разу в усіх твоїх ділах розберемося. Сам розповіси.

— Нічого я вам не розповім, громадянине добрий. Бити мене або, борони боже, катувати ви не будете. Закон мене оберігає. Це в поліції, за царя, били, та й то дрібноту та сявок різних. А нас не чіпали. Самі поміркуйте, чи можна було нас не берегти? З кожного діла панові поліцейському начальникові я презентував двадцять процентів. Візьму півсотні тисяч, десять у пакет з рожевою стрічечкою… й особисто з рук у руки. Який же резон поліцейському такий заробіток утрачати? От і берегли, наче курочку, що золоті яєчка несе. Адже ви в мене, громадянине Фомін, двадцять процентів не візьмете? А двадцять п'ять? Хай вийде ваш молодий помічник. Я вам одну пропозицію хочу зробити.

Дорохов підвівся. І раніше Фоміну доводилося розмовляти з кимось віч-на-віч. У таких випадках Михайло Миколайович подавав йому, Сашкові, знак — і він виходив. Тепер Фомін ніякого знака йому не подав. Він слухав Нікітського ніби краєм вуха. Сидів за столом, підперши рукою щоку, і креслив щось на папері. Сашко постояв і знову сів на стілець.

— У царські часи я вас обох купив би й продав, — входив у раж старий злодій. — А зараз знаю, не візьмете й третьої частини, й половини з мого діла. Вам треба все. І не собі, а щоб повернути, як ви кажете, народові.— Нікітський криво посміхнувся — Дурні, фантазери.

Раптом він охолов, обм'як, махнув рукою і одвернувся.

У РОЗВІДКУ

…Через два дні Фомін задовго до півночі прогнав Сашка з управління:

— Йди додому та гарненько

виспися перед далекою дорогою.

Дорохов вийшов через двір, чорним ходом, щоб не потрапити на очі хлопцям. На вулиці підняв комір добряче поношеного кожушка, насунув на очі потерту шапку, що побувала в бувальцях. Ішов і насвистував про веселий вітер. Мелодія рвалася з грудей, хотілося співати на повен голос. Йому, Сашкові, нарешті доручили справжнє діло! Це вам не повісточку віднести або папірці підшити…

Старий цинік, випещений мерзотник пан Міжнародний буде викритий ним, комсомольцем Дороховим.

«Не турбуйтеся, Михайле Миколайовичу, ми також дещо вміємо й зробимо в найкращому вигляді,— хвальковито думав про себе Сашко. — А витримки дядькові Миші не позичати. І як він тільки зносить всю цю маячню старого базіки? Та ще й чайком поїть і сірника запаленого до цигарки підносить. Тьху!»

Прийшов додому він рано, мати ще не спала. Побачивши сина, тільки руками сплеснула.

— Знову нарядився? Минулого разу прийшов як непман, а тепер босоніж. Побачать сусіди, від сорому помру. Йди-но сюди, батьку, подивися на нашого синочка. Ти це дрантя навіщо начепив? Хоч роздивився його як слід? Там, певно, воші аж кишать. Скидай усе негайно, у вузол зв'яжи і біля порога кинь. — Мати не могла заспокоїтися. — Це ж треба. Пінкертон! У лахмітті…

Дорохов-старший мовчки спостерігав, як син скинув старенький кожушок, непевного кольору светр, а коли Сашко, стягаючи валянки, витяг з-за халяви фінку, гримнув на матір, щоб та замовкла.

— У розвідку, чи що?

— Схоже на це, тату!

— Нагана не дали?

— Ні. Не можна, кажуть.

— Коли підеш?

— Завтра. Вранці. О п'ятій годині встану. — Сашко всміхнувся матері: — А одежина чиста, не хвилюйся, у нас брудної не тримають.

Уранці Дорохов-старший розбудив сина:

— Вставай, уже час. Іди, я там тобі яєчню з салом засмажив і чай закип'ятив. На дорогу шматок сала і хліб загорнув. Заразом ножика твого по бруску потер і на ремені поправив. Сталь нічого. Можна голитися.

Сашко був зворушений батьківською турботою. Він хотів був розповісти батькові про своє завдання, але передумав. Звичайно, той нікому не скаже, але навіщо його дарма хвилювати?

Проводжаючи сина, Дорохов-старший запитав:

— Коли ж чекати?

— Не знаю. Коли нічого не вийде, повернуся скоро; коли пощастить, доведеться затриматися.

— Ну, як колись казали, в давнину, шляху тобі, легкої дороги.

—І тобі того ж, — обізвався Сашко.

На тракті він простояв недовго. Шофер новенького ЗІС-5 сам помітив Сашка й відчинив дверцята, а коли дізнався, що той їде до самих копалень, навіть зрадів.

— Не люблю дорогою попутників міняти. Коли до кінця — будь ласка. Грошей за проїзд не треба, але на місці допоможеш розвантажитися. Гаразд?

Рушивши, шофер одразу ж заспівав пісню про Чуйський тракт, про Марусю, яка їздила за кермом «форда», і про зелений АМО, що є прабатьком ЗІСа.

— Розумієш, звик я в дорозі співати або розмовляти. Інакше заснеш. Дорога довга, а я на ній майже всі вибоїни та ковдобини знаю, от і кидає в дрімоту. Раніше на полуторці їздив. На тій не задрімаєш: стара, от-от розвалиться; а тепер не машина, а казка. ЗІС-5 — король доріг. Уявляєш, на базу прислали три штуки. Переполох зчинився. Кому давати? Збори влаштували. Одні кажуть, треба жереб тягти, а потім вирішили передати ЗІСи ударникам.

Але на копальні приїхали глупої ночі, на дорозі траплялися заноси, і Сашко з шофером бралися за лопати. Вони загнали машину на територію продуктових складів, під охорону сторожів, а самі пішли в будинок для приїжджих трохи подрімати. Вранці підснідали рештками домашніх запасів і взялися до розвантажування. Попереносили мішки з крупою, борошном та цукром.

— Дякую за допомогу, — потис Сашкові руку шофер. — Якщо надумаєш повертатися до Іркутська, шукай мене в управлінні копальнями, я там вантаж одержуватиму. Може, назад разом і гайнемо.