Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
— На ноги мені не треба. У батька є фетрові бурки, білі, нові, а розмір у нас однаковий.
Фомін лишився задоволений виглядом практиканта. І поки оформлялася розписка на одяг, попросив:
— Дай йому, Анатолію, ще й чемодан. Добре було б той, що я брав у відрядження.
Коли Фомін і Дорохов виходили, сердитий начальник пробурчав услід:
— Після операції речі негайно здай. Та не забудь усе гарненько почистити. Одягатимеш костюм, мий шию.
— А я ще й зуби чищу, — не стримавшись, огризнувся Сашко.
У кабінеті Фомін наказав:
— Під костюмчик одягни білу сорочку та обов'язково краватку. Ніяких футболок чи косовороток. Револьвер без кобури засунь за пояс, щоб не було видно. У чемодан поклади все, що належить командированому. Центральний готель знаєш? Отам у вестибюлі завтра о десятій ранку зустрінемось. А ти в Красноярську бував?
— Був. Минулого року, разом з батьком.
— От і чудово. Коли хто запитає, скажеш, приїхав з Красноярська ранковим поїздом. А зараз іди додому. Та ніде не вештайся. Краще, коли тебе у цьому вигляді менше людей бачитиме.
Сашко хотів щось з'ясувати, але Фомін, закриваючи свій стіл, ще раз звелів:
—Іди, йди. Якщо в готелі швейцар або чергова запитають, що треба, скажеш, що чекаєш свого старшого, мене, виходить: мовляв, пішов по броню на номер. Можеш сказати, що приїхав у трест «Баргузинзолото». Це я тобі про всяк випадок. У готелі я раніше за тебе буду. І дивися не базікай, діло нам серйозне доручили. Завтра розповім про все.
Наступного дня вранці Дорохов у вестибюлі готелю побачив п'ять чи шість командированих, що нудилися, чекаючи вільних місць. Один з них підвівся йому назустріч з великого м'якого крісла. Це був рудий бородатий чолов'яга у захисному френчі, в синіх бриджах і гаптованих бісером евенкійських унтах, поряд на крісло був недбало кинутий чудовий кожух. Бородань підійшов до Сашка, взяв під руку і голосом Фоміна заговорив:
— Броню я одержав, а місць поки що нема. Номер дадуть протягом дня.
Сашко спочатку розгубився: звідки борода? А потім збагнув, що Фомін не тільки переодягся, але й устиг посидіти в перукарському кріслі секретної частини, тому й «обріс» кучерявою бородою. А Фомін підвів Сашка до стільця, на якому лежав великий шкіряний портфель, і, прибравши його, ввічливо запропонував сісти. Сказав, що чекатимуть представника з тресту, а заразом і кімнату.
На столику біля чергової Дорохов помітив купку пошарпаних журналів, узяв «Крокодил», «Огонек» і вирішив був почитати. Але йому не читалося. Лізли в голову думки про операцію. Хто злочинець? Навіщо цей маскарад? Сашко глянув на Фоміна, той зручно вмостився в кріслі й так самісінько, як і інші приїжджі, дрімав. «Не спить Михайло Миколайович, — вирішив Сашко, — тільки вдає». І сам влаштувався зручніше. Став чекати. А чекати йому було вже звично. Чекати доводиться постійно. Раніш він думав, що в карному розшуку самі лише погоні, а виявилося — безперервне чекання. Причому часто чекаєш на вулицях у мороз. Добре, як на горищі або в підвалі, частіше просто неба. Адже їх, практикантів, спершу тільки в засідки й посилали. Двоє-троє таких, як Сашко, і один досвідчений. Ось хутровий магазин вони тиждень стерегли, поки злодіїв не піймали на гарячому. Четвертий місяць пішов, як він неждано й негадано розпрощався з інститутом і потрапив у розшук. Коли його прикріпили до Фоміна, той пообіцяв через два-три роки зробити з нього, Дорохова, справжнього працівника карного розшуку. Тоді Сашко подумав: «Коли б залишився в інституті, то за три роки був би агрономом». Чи жалкував він? Мабуть, ні.
Раптом Сашко побачив, як з верхнього поверху спустився чоловік у кожушку й у валянках з галошами. «Старий, — вирішив Дорохов, — років сорок п'ять, не менше». І почав спостерігати за ним, намагаючись зрозуміти, хто він і звідки. Біля чергової хазяїн кожушка поставив на підлогу чемодан з фанери, бережно з якоїсь потайної кишені видобув гаманець, вийняв гроші, розрахувався і, забравши паспорт, попрямував до виходу. Одразу ж до конторки підійшов чоловік у залізничній формі з якимись незрозумілими значками в петлицях. Заповнив анкету, підхопив невеликий чемодан і підтюпцем подався сходами, немов боячись, що хтось його випередить. Через годину чи півтори розрахувалися дві жінки. Вони весело сміялися й жартували, мабуть, раділи, що нарешті їдуть. Одна — молодша — швидко оглянула приїжджих і навіть кілька разів подивилася на Сашка. Черга зменшилася ще на дна чоловіки. Через вестибюль готельна публіка йшла до ресторану обідати. Сашко уявив собі, як там орудують виделками й ножами, і йому схотілося їсти. Вранці встиг лише склянку чаю випити. Щоправда, мати поклала до чемодана хліб і ковбасу. Але не розкладешся тут з їдою, тим більше в такому шикарному костюмі. Мати… Вчора, коли він прийшов, вона мало не зомліла, побачивши його в шубі. Й одразу: «Де взяв?» Він пояснив, що це його обмундирування, а вона: «Не бреши. Батько все життя в армії, старший за тебе чином, а такого обмундирування не одержував». Поки викрутився, сім потів зійшло.
Потім причепився батько. Мало, що причепився, ще й порадив не носити речей з чужого плеча. Не міг же Сашко сказати, що в карному розшуку існує спеціальний гардероб для переодягання співробітників.
З другого поверху спустився високий сухорлявий стариган у розкішному чорному пальті з великим шалевим коміром сірого каракулю, у чепурній шапці пиріжком з такого самого хутра. Пальто було розстебнуте, і з-під нього виглядав світлий шарф. У лівій руці старий тримав невеликий саквояж. Він підійшов до конторки якось по-особливому впевнено. Красивим театральним жестом зняв шапку і ввічливо вклонився черговій, недбало кинув погляд на тих, що чекали. М'яким оксамитовим баритоном промуркотів, що змушений раптом виїхати, і попросив рахунок і документи. Сашко дивився на поважного старигана і не міг позбутися думки, що він його десь бачив. Чергова виписала квитанцію, незнайомий дістав із задньої кишені штанів гаманець, поклав якусь купюру перед жінкою, широким жестом відмовився від здачі. Цей жест і поставив усе на місце. Сашко згадав кінокартину, яку нещодавно дивився, і впізнав незнайомого. У професора Полежаєва з «Депутата Балтики» були такі самі манери. Схожість просто разюча! Тільки професор був трохи старший і одягнений бідніше… «Артист Черкасов», — здогадався Дорохов і почав пильно, уважно дивитися на артиста. Той ще раз уклонився черговій і вийшов з готелю.
Сашко глянув на Фоміна — той поспіхом надягав доху, шапку й моргнув йому: мовляв, одягайся.
— Лиши чемодан тут, і за мною.
Надворі було холодно й безлюдно. Перед готелем стояло кілька візників, а трохи оддалік швидко йшов актор. Фомін штовхнув Сашка в сани, що стояли посеред візницької вервечки, і щось сказав кучерові. Застояний кінь узяв з місця. Коли акторові зоставалося кроків двадцять до провулка, вони обігнали його, завернули за ріг і одразу зупинилися.
Фомін вискочив на тротуар.
— Мишо! Я з тобою, — гукнув йому кучер, зіскакуючи з передка. Скинув вовчу доху, і Сашко впізнав у ньому товариша, якого випадково бачив напередодні в секретній частині.
Той тицьнув Сашкові віжки й побіг за Фоміним. Сашко не одразу второпав, що відбувається, але й не схотів залишатися осторонь.
Накинув віжки на спинку саней і підбіг до Фоміна. Той пояснив «кучерові»:
— Ти, Федоре, йди назустріч, пропусти і страхуй ззаду. Ми братимемо.
Тільки-но кучер зник за рогом, вони також вийшли на перехрестя і віч-на-віч зіткнулися з «актором», той зробив був крок убік, але в руках у Фоміна з'явився револьвер.
— Спокійно, Нікітський, — тихо й чітко мовив Михайло Миколайович. — Дорохов, обшукай його.
Промайнула думка: знову він сплохував! Добре, що хоч не поділився своїми спостереженнями з дядьком Мишею. Він не дуже впевнено зробив крок уперед і побачив, як старий абсолютно незворушно поставив на тротуар саквояж, швидко скинув рукавички, миттєво, але майже непомітно озирнувся і, побачивши «кучера» з пістолетом у руці, усміхнувшись, пробурмотів:
— Чого ви хвилюєтеся, громадянине Фомін, я ж ніколи…
Але той не дав йому закінчити, вигукнув:
— Не ворушитися! Сашко! Кишені, швидко!
Дорохов засунув руку в праву кишеню шикарного пальта й витяг плаский чорний браунінг. Він уже цілком отямився. Переклав пістолет у свою кишеню і впевнено обшукував далі. У внутрішній кишені пальта виявився ще один такий самий пістолет. «Нічого собі артист! Черкасов! Ну й тюхтій я!»
— Подивися в рукавах і за коміром.
У рукавах нічого не було, а за коміром пальта, там, де кріпиться вішалка, виявився невеликий фінський ніж. Сашко ніяк не міг його відчепити і тому просто вийняв з піхов.