Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
— Не знаю, чи встигну. Рідних треба розшукати, поки те та се…
Прощаючись, Сашко щиро пожалкував, що не міг назвати свого справжнього прізвища та імені цьому симпатичному шоферові.
У жінки, яка охороняла склади, він розпитав, як знайти чайну, і та, вийшовши з сторожки, показала дах довгого, схожого на барак будинку, що виднівся в центрі селища.
— Ти, синку, заходь з того боку, — пояснила жінка, — де ялинка росте. Якраз там у них вхід до кухні, а з цього — до зали. Тільки навіщо тобі чайна? Невже горілку зранку п'єш? Пішов би до копальневої їдальні, там смачно годують, та й дешевше. Щоправда, випивакам вона не до вподоби, нема в їдальні цієї
— Дякую, матусю, а щодо горілки, — зам'явся Сашко, — не п'ю я. Зовсім не п'ю.
Чайну він знайшов на невеликому пагорбку, під гіллястою величезною ялиною, в рубленому будинку. На вивісці місцевий художник намалював величезний самовар, з труби якого, немов з паровоза, здіймався величезний стовп диму. Поряд з самоваром — незграбні чашки й величезна хлібина. На порозі Сашко затримався, наче набираючись духу. У маленькому передпокої на стіні були прибиті вішалки. На двох дерев'яних кілках висіли кожушки з якогось кошлатого хутра. Сашко повісив і свій кожушок, під мідним умивальником сполоснув руки, причесав свої кучері й попрямував до дверей залу, прикритих портьєрою. Відкинувши цупку тканину, майже зіткнувся з величезним ведмедем, що стояв дибки. Сашко зрозумів, що це опудало, та все-таки з несподіванки відсахнувся. Ведмідь був наче живий, одну лапу він простяг немов для привітання, а в другій тримав фанерку з написом: «Ласкаво просимо».
«З фантазією працівники в цій чайній», — подумав Сашко й роззирнувся.
На стінах висіли опудала: на сосновій гілці розправив крила глухар, трохи далі сидів яструб-тетерев'ятник, а на іншій стіні на обрубку модрини розляглася рись. Зі стелі на металевих гачках звисало шість великих гасових ламп. У залі було тепло, чисто. Десяток столиків, вкритих барвистою клейонкою, були вільні. Лише в кутку за столом розташувалося двоє чоловіків. Прилавок, заставлений тарілками з закусками, тягся на півстіни. За ним у двох високих різьблених буфетах красувалася ціла виставка пляшок з різноколірними етикетками. Посеред зали під опудалом рисі здіймалася малесенька естрада. На ній навряд чи могло розміститися більше двох чоловік. «На стіну б плакат «Не стріляйте в баяніста» — і вийде зовсім як у Джека Лондона у клондайкських салунах», — подумав Сашко, всідаючись за столиком ближче до буфета. У меню, написаному олівцем, значилося багато страв, і майже всі з місцевих продуктів: рагу з дикої козлятини, котлети з ведмежатини і ще щось подібне. Мабуть, чайну забезпечують мисливці. Сашко вирішив, що візьме юшку з ленка, солоні рижики та котлети.
До нього поважно підійшла статечна немолода жінка в білих, гаптованих червоними візерунками пояркових валянках та в хустці, схожій на російський кокошник. Прийнявши замовлення, вона запитала, що гість питиме. Дізнавшись, що потрібен тільки чайник чаю, посміхнулася:
— А може, до грибків та юшечки все-таки чарку подати? Не хочеш? Ну, хазяїн сам собі пан.
Офіціантка підійшла до буфету, постукала виделкою по тарілці, і до прилавка вийшла буфетниця, їй було років під сорок, а може, й менше, висока, струнка, біле приємне обличчя і чорне, гладко зачесане волосся, розділене на рівний проділ, акуратно заплетене й викладене на потилиці. У вухах ряхтіли сережки, а на пальцях красувалися золоті персні.
— Випиши мені, Ганно, замовлення, — попросила офіціантка.
«Пощастило! Вона!» — вирішив Сашко й почав удивлятися в буфетницю, а вона, не звертаючи уваги на нового відвідувача, перед дзеркалом, уставленим в буфет, поправила комірець білої кофтинки, недбало повела плечем, щоб зручніше лягла
Офіціантка швидко принесла замовлення, підсунула тарілку з розігрітим калачем. Сашко їв і поглядав на буфет. Ганна двічі виходила до прилавка, щось діставала з ящиків, принесла якусь коробку, потім, умостившись на табуретці, почала писати, зрідка клацаючи на рахівниці. Чоловіки закінчили трапезу й пішли, а Сашко, відсьорбнувши кілька ковтків чаю, прямо зі склянкою в руці попрямував до буфету.
— Нюро! У мене діло до Хазяїна.
Жінка повільно, ніби неохоче відірвалася від роботи, спокійно й холодно оглянула Сашка.
— А ти з якої бригади? Щось я тебе досі тут не бачила.
— Не з бригади я. З Іркутська, записку йому привіз.
— Від кого? Давай сюди.
— Розумієш, наказано віддати самому у власні руки. — Сашко спиною відчув, що в залі з'явилися відвідувачі, і буфетниця заквапилася:
—Іди допивай чай. Жди. Як тільки звільнюсь, іди за мною он у ті двері. Там поговоримо.
Хвилюючись, але зовні зберігаючи спокій, Сашко повернувся за столик, налив собі з чайника ще склянку й почав пильно дивитися на буфетницю, але та його наче й не помічала. Раптом вона пальцем поманила офіціантку і щось зашепотіла їй на вухо. На знак згоди офіціантка кивала й кілька разів поглянула у бік Сашка. Обличчя буфетниці помітно посуворішало. Вона взяла з-під прилавка червону цератову сумку і вийшла в двері, що вели до кухні. Хвилин двадцять, а може, й півгодини її не було, і офіціантка сама заходила за прилавок, наливала відвідувачам горілку, брала тарілки з закусками.
«Втекла кудись, — зметикував Саша. — Попередити Хазяїна чи ще когось».
Буфетниця повернулася розрум'янена, наче й справді пройшлася по морозу. Стрельнула очима на Сашка, і той, остерігаючись цього разу зустрітися з нею поглядом, нахилив голову. Йому стало не по собі. Навколо нього явно щось затівалося. Згадавши поради Фоміна та Попова, намацав під столом у валянку колодочку ножа.
— Може, вам ще щось подати? — підійшла до нього офіціантка.
Але він відмовився, розрахувався за обід — віддав цілих півтора карбованця, подумав і накинув п'ятнадцять копійок — на чай. Тільки-но офіціантка відійшла, Ганна непомітно кивнула йому, і Сашко попрямував слідом за нею. За дверима виявилася невелика комора. З одного боку були розставлені ящики з пляшками, з другого на полицях лежали якісь коробки. Між ними стояв стіл, а на ньому — засвічена гасова лампа.
— Де лист? — дивлячись йому у вічі, запитала буфетниця. — Давай сюди.
— Наказували віддати самому Хазяїнові,— вперто повторив Сашко.
— Нема його в селищі. Щойно до нього бігала. І коли повернеться — не знаю. Може, завтра, а може, через тиждень або й два. Давай, я передам.
— Як же я тобі віддам, коли дядько Гриша велів самому в руки.
— Чий дядько? Твій? — насторожилася буфетниця.
— Ні, Міжнародний.
— Який це Міжнародний? Де ти його бачив? — не приховуючи цікавості, запитала жінка.
— Де ж мені його бачити? В карному сидить.
— Як сидить? За що?
— Не знаю. Вірка ходила до Різаного, до чоловіка, виходить, на побачення, а той передав їй записку, каже, дядько Гриша велів відвезти і через тебе передати Хазяїнові.
— А Вірка як тебе знайшла?
— Та сестра вона мені, живемо разом.
— Давай-но записку, — суворим тоном зажадала буфетниця.
— А ти не брешеш, що його самого нема?
— Сказано тобі, що поїхав і коли повернеться — не знаю. У тайгу вирушив, до бригад.