Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
ТАКА В НИХ РОБОТА
— Товариші! Наш молодий працівник загинув під час виконання службового обов'язку. Його скосила бандитська куля. Хто знає, кому вона була призначена? Можна вважати, що Чекулаєв своїми грудьми закрив радянську людину. — Начальник карного розшуку говорив тепло й проникливо. Про Женьку, про незвичайну роботу, про долю працівників карного розшуку. Але Сашко нічого цього сприйняти не міг.
«Як же це, Женю? Як же це?» — важко крутилося в його голові. Сашкові несила було перевести подих: у грудях пекло, в горлі застряг давкий клубок. «Ex, Женько, Женько…»
Коли
— Зачекайте! Стійте!!! Ще я скажу!
Порушуючи похоронний ритуал, Дорохов протисся до могили, глянув довкола на товаришів по службі, студентів-агрономів, які прийшли попрощатися зі своїм товаришем. Замість облич він побачив сірі плями.
— Женя був чесний і сміливий хлопець. — Сашко змахнув кулаком сльози. — Я обіцяю тобі, друже, працювати в карному розшуку, поки не зловимо останнього гада…
Він урвав на півслові, ридання душило його. Затиснувши шапку в кулаці, Сашко повільно побрів од могили якоюсь стежкою. У дивному напівсонному стані дістався додому. Мати допомогла зняти пальто, хотіла про щось запитати, але Сашко мовчки пішов до своєї кімнати і, не роздягаючись, упав на ліжко. Мати обережно накинула на нього теплу хустку, замислившись, постояла поряд. Ось уже півроку, як живе вона в постійній тривозі. Раніше непокоїлася за чоловіка: проводжала на війну, виходжувала пораненого. У громадянську свої ж станичники, ті, хто люто ненавидів молоду Радянську владу, не раз намагалися розправитися з більшовиком Дмитром Дороховим. Згодом, коли розгромили Денікіна й отамана Семенова, Дмитро поїхав учитися до Москви, вона сама виховувала Сашка, жила тяжко, у нічній тривозі за чоловіка. І тільки в останні роки життя налагодилося. Чоловік — кадровий військовий, син — студент, у домі достаток. І тут на тобі, син пішов у карний розшук. Єлизавета Василівна відчула наближення нових страхів. Спочатку щодня з тривогою чекала: раптом прийдуть і скажуть, що сина поранено, покалічено, і вона кинеться у смертельному страху до лікарні. Але минув місяць, другий, і наче стало спокійніше. Навіть подумалося, що не такий уже й страшний той карний… І ось таке сталося — загинув Женя, синів товариш, той самий ясноокий хлопчина, якого вона ще недавно поїла чаєм з медом, годувала домашніми пирогами. А хто наступний? Толя Боровик чи Андрюша Нефедов, а може, сором'язливий Стьопа Колесов чи її Сашко?
Несміливий стукіт у двері відірвав матір од тяжких дум. Вона відчинила. На порозі стояли Анатолій, Степан і Андрій.
Боровик подав Єлизаветі Василівні пакунок:
— Тут їжа та пляшка. Женю пом'янути треба.
Поки мати накривала на стіл, розбудили Сашка. Сиділи мовчки, зовсім уже дорослі, заглиблені в невеселі думи.
— Бачили, хлопці, на кладовищі Льосика? — урвав мовчання Нефедов. — Іду, а він осторонь, до старого пам'ятника притулився. Мене аж пересмикнуло зі злості, хотів був запитати, що йому тут треба, та він сам до мене: «Поклади, — каже, — Чекулаєву квіти, а то мені самому соромно».
— Соромно, кажеш? — перепитав Сашко. — Я давно збирався перевірити, де в цього Льосика совість, та все ніколи було…
Наступного дня Сашко подзвонив Фоміну й попросив дозволу прийти на роботу трохи пізніше.
— Захворів? Тоді зовсім не приходь. Побудь вдома, —
— Здоровий я, дядьку Мишо. Зайти тут в одне місце надумав.
Секретар міського комітету комсомолу прийняв Сашка тепло, посадовив на диван, сів поряд.
— Розкажи, Дорохов, як загинув Женя Чекулаєв. Я читав ваше зведення, але там коротко: «Загинув під час виконання службових обов'язків». На похорон не потрапив, хлопці наші ходили, а я не міг піти з бюро обкому партії.
— Так, щиро кажучи, безглуздо все якось вийшло. Сиділи вони в засідці — троє давніх співробітників і Женя четвертий. Чекали, що в цю квартиру з'являться злодюги з речами. За розрахунками, вони мали прийти вночі або вдосвіта. Надвечір, ще завидна, Чекулаєва залишили біля входу: рано, мовляв, ще, можна й практикантові довірити. А тут і з'явився той самий бандюга. Женя йому: «Ваші документи», а той замість паспорта з кишені наган — і зразу в Чекулаєва. Потім поранив іншого співробітника, Крючин його прізвище, а сам тікати. Його вже на вулиці куля наздогнала.
— Як же це? Адже знав Чекулаєв, що злочинці озброєні, чому ж перший не застосував зброї?
— Як же застосувати? Прийшов незнайомий чоловік, на вигляд пристойний, за прикметами не схожий на того, кого чекають. Не можна ж йому отак одразу револьвер під ніс.
— Хіба вас не вчать там, як треба діяти и таких випадках?
— Чому ж не вчать? Учать, тільки в житті по-іншому виходить… Не одразу все до пуття збагнеш і не одразу до всього звикнеш, — повільно відповів Сашко, пригадуючи зустріч з рябим і красуню-злодійку. — Я до вас в іншій справі,— пояснив Сашко. — Прийшов учора на похорон комсомолець, не знаю його прізвища, ми його всі Льосиком звали. Його тоді разом з нами направили в карний розшук, а він дорогою втік. Як же це так виходить? Послали — не захотів. А на кладовище з'явився — нате, мовляв, дивіться. Вас убивають, а я живий, бо начхав на комсомольську мобілізацію.
— Даремно ти так, Дорохов, — підвівся з дивана секретар. — Льосик — Жихарєв його прізвище'— тоді одразу ж повернувся. Прийшов до мене і чесно признався, що не здатний працювати в карному розшуку. Каже, піде куди завгодно — на будівництво, в колгосп, — не боїться ніякої роботи, а в карному розшуку користі від нього не буде, відчуває, що не впоратися йому. Не здатний.
— А інші хіба народилися детективами? — спалахнув Сашко. — Я, гадаєте, здатний? А Чекулаєв був здатний? Послали, от і працюємо.
— Секретар вашої комсомольської організації казав мені, що працюєте ви добре. Вами задоволені. Виходить, щодо вас не було помилки. Ти вдома у Чекулаєва був? Після того, як Женя загинув?
— Не був. Батьки його попередили, щоб ми поки що не приходили. Не хочуть вони нікого бачити.
— Шкода Женю, — зітхнув секретар.
Дорогою до управління Дорохов дійшов думки, що Льосик повівся чесно. Прямо сказав, що не підходить для оперативної роботи. Було б значно гірше, коли б це з'ясувалося згодом. Гірше не тільки для нього, а й для всіх.
Кілька днів Сашко ходив як сновида. Увесь час перед очима стояв Женя Чекулаєв. Пригадувалася літня практика в колгоспі, тренування. Женьчина усмішка. Ясні розумні очі. Не раз Сашко прямував за звичкою до кабінету Чекулаєва і біля самих дверей зупинявся, збагнувши, що Женьки нема. І тоді йому хотілося вити, кричати, битися, протестуючи проти цього «нема».
Фомін намагався відволікти свого практиканта від похмурих думок, даючи йому різні доручення, однак Сашко виконував їх машинально, автоматично.