Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
Фомін кинув запитливий погляд на Попова, а той вів далі:
— Був я там, роздивився. Золото вони зберігають у старовинному мюллерівському сейфі. Замки в ньому на два ключі. Один у старшого приймальника, другий у головного бухгалтера. Приймуть вони денний видобуток і зачиняють сейф удвох, а опечатує третій, голова місцевкому. Вдень там один сторож, а на ніч залишаються двоє, в обох нагани. За кілька днів збирається до п'ятдесяти кілограмів золота, а вже потім під охороною легковою машиною везуть до Іркутська. Був я в конторі позавчора, в них усього з півтора пуда поки що набралося.
— На копальнях, у Нюрки-Ганни-Ангеліни. Якщо не в неї, то десь у її знайомих. Залишимо обох наших помічників з машиною тут. На двох менше уваги. Для початку треба було б щиро поговорити з Олімпіадою Биковою, але так, щоб ніхто цього побачення не помітив.
— Дядьку Мишо! — втрутився у розмову Сашко, який досі мовчав. — Бикова розповість. Не вірю я, що вона з ними злигалася. Її, може, так само, як і шофера, залякали. А мене з собою не візьмете?
— Тебе там знають. Потрапиш на очі Ганні — і все пропало.
— Коли Міжнародного братимемо, без вас не обійдемося, — підбадьорив хлопців Попов. — Збирайся, Михайле, й виходь, а я піду конячку запряжу, я ж сюди саньми приїхав.
Фомін узяв шубу, віддав Боровикові карабін, підсумки з патронами і звелів їм з Сашком і шоферові з хати вдень не виходити. У дворі Іван Іванович запріг невисоку конячину в сани, повні сіна. Через годину вони під'їхали до копалень, що поринули в сон. На роздоріжжі Попов притримав коня.
— Отже, тут цей Щукін висадив Гришку?
— Тут, напевне, — оглянувся Фомін. — Шофер твердить, що Нікітський вирушив не до копалень, а спустився до річки. Куди веде ця дорога?
— До другої бригади.
— Ти там був?
— Не встиг.
— Можливо, там цей Хазяїн улаштувався?
— Знаєш, Мишо, поговорив я тут з людьми, і мені ось що на думку спало. — Іван Іванович зручніше влаштувався в санях, підібрав віжки. — Думаю, що взагалі нема ніякого Хазяїна.
— Як це нема? — здивувався Фомін.
— А ось так. Давай краще поміркуємо, звідки взявся цей невловимий Хазяїн і що зробив учора Григорій Павлович, коли сюди дістався.
РОЗПЛАТА
За добу до розмови Попова й Фоміна перед копальнями майже в той самий час і на тому самому місці чорний «форд», мигнувши на попороті фарами, притисся до узбіччя і, погасивши світло, застиг біля самого роздоріжжя. Його м'який верх, вкритий сріблястою памороззю, в місячному сяйві був схожий на іскристе хутро якогось дивовижного звіра. Обидва пасажири кілька хвилин мовчки посиділи, кожен закурив свою цигарку.
— Ще раз, Семене, попереджаю. Чекатиму тебе тут, на оцьому місці, у цей час, рівно через три доби. Приїдеш, підкинеш мене до залізниці— і все. Заплачу вдвічі більше, ніж ти нагадаєш. Не приїдеш — тоді краще мотай з насидженого місця в тайгу, на південь, на північ—куди хочеш, тільки на очі не попадайся. Знайду — всю родину під корінь. Мене не стане, люди з тобою поквитаються. Ти гадаєш, усі дружки отаманові в могилі? Ні, любчику, є й на волі.
Нікітський погасив у попільничці недокурок дорогої цигарки.
— Слава тобі господи, — говорив він на весь голос, — і цього разу минулося. Допоможи твоєму рабу Григорію в останньому ділі і я обіцяю тобі, господи, відслужити подячний молебень у першій-ліпшій церкві.
Низько вклонившись, Міжнародний швидкої подався до копалень.
Упевнено звертаючи з одного провулка в другий, він зупинився біля невеликої хати, троє вікон якої дивилися на вулицю. Довкола не було жодної душі. Собаки, пригрівшись у своїх закутках, не зчинили гавкоту на опівнічного перехожого. Пробравшись через замет до вікна, Нікітський почав тихо шкребти нігтем по рамі. Кілька разів стукнув у шибку і знову, неначе миша, пошкрябав. Через морозяні візерунки помітив, як у кімнаті засвітився вогник, постукав ще раз і рушив до ганку. Коли почув рипіння завісів, тихо попросив:
— Пусти раба божого Григорія на постій. Прийшов я сам, без хвоста, жодна душа не трапилася дорогою.
Двері відчинилися ширше, і, тільки-но Григорій Павлович опинився у сінях, теплі жіночі руки обхопили його шию.
— Заходь, Гришенько, заходь, не сподівалася до весни, до травня, і зустрітися, — радісно й квапливо говорила буфетниця, допомагаючи гостеві роздягатися. — Зараз нагодую, напою, обігрію. Вирвався, виходить, з їхніх лап. Та що це я кажу? Хіба тебе грати втримають!
Вона провела Нікітського до кімнати, спритно позавішувала вікна, викрутила гніт у гасовій лампі й кинулася в кухню. Зараз же повернулася з пляшкою, двома чарками й тільки тоді збагнула, що постала перед гостем у нічній сорочці. Накинувши халат, знову щезла, принесла закуску.
— Давай з морозу по чарці за зустріч, а потім уже нагодую як слід. Розкажи, як утік, як сюди дістався. Я, коли одержала твою записку, так і змертвіла вся зі страху. Ну, думаю, знову схопили мого сокола ясного. Прощавайте всі мрії й сподівання. Я ж тільки й живу надією на світлі днинки. Увесь час англійську зубрю, французьку повторювати ходжу до однієї старої дурепи.
Господиня налила ще по чарці коньяку, але Нікітський її зупинив:
— Спершу перев'язку мені зроби.
— Що з тобою, поранили? — Ангеліна кинулася до нього.
— Дрібниця… Щоб утекти, довелося їх «закосити» на лікарню, сам склом пописався, мене дурники у міську доставили, от звідти й рвонув. Гаразд, перев'яжеш потім, давай про діло.
— Діло стоїть готове. Цікавилася, коли повезуть, кажуть, ще днів три або чотири. Ледве половину набрали. Тепер, у мороз, трохи менше видобувати стали. Але я так гадаю: зо два пуди в них лежить.
— От і чудово, нам більше й не донести. Не треба бути жадібними. Жадібність багатьох згубила.
Буфетниця принесла таз із теплою водою, дістала звідкись бинти.