Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
— Не каже він правди, Михайле Миколайовичу. «Знайшов, не знаю». Ось гляньте на цей чемоданчик.
Анатолій поставив на стіл невеликий чемодан з цупкої темно-коричневої шкіри. Чемодан був новісінький, неначе його щойно принесли з крамниці, але обидва масивні замки виявилися зламаними. Одну металеву накладку було вирвано з кришки, як кажуть, з м'ясом — вона трималася на замку, друга була розірвана на місці з'єднання. Фомін оглянув чемодан, зазирнув усередину, помацав коричневу шовкову підкладку.
— Де ти його знайшов?
— У нього в машині, Михайле Миколайовичу. Коли змінив Огаркова, подумав, що, може, варто перевіряти не тільки ті автомашини, що з міста виїздять, але й ті,
Фомін слухав краєм вуха і щось обмірковував, потім похвалив Боровика, викликав у коридор Дорохова.
— Біжи, Сашко, до камери схову речових доказів і попроси знайти речдоки в справі Нікітського, які я здавав позаторік. Дріб'язок там різний. Я подзвоню, щоб тобі їх видали. Якщо треба буде, напиши розписку, тільки швиденько.
Незабаром Дорохов повернувся з невеликим згортком у сірому папері, запечатаним чотирма сургучними печатками. Шофер, як і досі, сидів на тому самому стільці, втупившись у підлогу. Фомін квапливо зламав печатки, зірвав обгортку. У згортку виявився елегантний шкіряний гаманець із срібною монограмою, в одному з його відділів лежали нанизані на металевий ланцюжок ключі. Найменшого з них Фомін устромив у замок чемодана, двічі крутнув, і накладка сама випала з замка. Михайло Миколайович відімкнув і другий. Підійшов до шофера.
— Може, ви таки розкажете нам про чемодан?
— Не знаю, нічого не знаю, — якось злякано й мляво повторив Щукін.
— Ну що ж, Боровик, маєш слушність. Мабуть, без обшуку не обійтися. Візьми когось із хлопців, а я піду оформлю документи.
Зоставшись наодинці з шофером, Сашко спробував його розговорити, але Щукін наче й не чув запитань. Лише раз попросив дати цигарку і викурив її за три-чотири затяжки.
Фомін то виходив з кабінету, то знову повертався. Приніс дві шуби, новий, густо змащений мастилом короткий кавалерійський карабін і до нього два підсумки патронів. Гвинтівку поставив у куток, а патрони замкнув у сейф. Щукін спідлоба стежив за ним, щоразу здригаючись, коли відчинялися двері.
Сашко розумів, що Фомін готується до поїздки, яка тепер, після успіху Боровика, набувала особливого значення. Адже вони збиралися шукати Нікітського на копальнях навмання, а тепер, після затримання шофера, не було сумніву, що саме він одвіз Нікітського до Хазяїна. Сашко не зовсім був певен, що обшук у шофера дасть нові докази, але ж чемодан ось, тут він, і ключик підійшов. А замки зламав Міжнародний, і найвірогідніше тому, що не мав при собі цього самого ключика.
— Розкажіть, Щукін, усе-таки розкажіть відверто, — про всякий випадок ще раз попросив Сашко.
Алє шофер навіть не глянув на нього.
У коридорі почувся гамір, Боровик когось угамовував, але його перекривав голосний і владний жіночий голос:
— Ні, ти веди прямо до вашого старшого і Сеньчу мого тягни туди. Я йому, дідькові шолудивому, весь карахтер переверну. Давно товкмачу: йди, об'явися та розкажи про всіх, а він одне: боюся та боюся — хату спалять, дітей порішать. Дочекався, поки самого попід білі рученьки привели.
Сашко глянув на шофера. Щукін, сидячи на стільці, ще нижче схилився, зіщулився, увібрав голову в плечі, мовби єдиним його бажанням було зникнути, щезнути, випаруватися. Очевидно, Боровик не знав, куди вести цю галасливу молодицю.
— Заходьте до мене, — почув Сашко голос Фоміна. — Одразу й розберемося,
У двері ледве протислася огрядна, на зріст як Сашко, молода рум'яна молодиця з великим клунком у руках. Вона кинула клунок на підлогу, стягнула з голови хустку, розстебнула коротке пальто, взяла біля стіни стілець, поставила його навпроти шофера, який встиг уже повернутися до неї боком, неквапливо всілася і глянула незлостиво на чоловіка.
— Ну, цапе полохливий, дочекався? Скільки я тобі товкмачила — піди сам, то ти все ні та й ні. Тепер ось давай викладай усе начальникові, а то я сама скажу. Стомилася я. Товаришу хороший, громадянине начальник, — обернулася вона до Фоміна, — доки батько живий був, ще терпіла, а позаторік поховали, так Сеньча мов одурів, весь час тремтить. Учора зранку налаштувалися до тітки по борошно за Уркут змотатися, дітей спорядила, гостинців наготувала, а тут цей старий Льольчин жеребець з'явився. Мого Сеньку й не впізнати: на задніх лапках витанцьовує і п'яти лизати йому кидається, а мені командує: «Тягни татову доху, подай валянки». Свою сорочку щонайкращу віддав, ватяні штани нові, а той свою одежину скинув, ось вона тутечки, — кивнула жінка на клунок, — вирядився у все наше й каже, що його шмотки дорожчі за наші. Потім удвох з чоловіченьком у машину всілися й подалися. Отой Гришка, дідько старий, сказав, що з лікарні втік, та він і справді весь забинтований. Ви мені вірте: Сенька добрий чоловік, тільки полохливий трохи. Сама хотіла піти до вас, та він сказав — повіситься. Діток жалко, трійко їх у нас, та й його теж жалію, чоловік він справний, — повторила переконано жінка.
Фомін підморгнув Боровикові, і той зрозумів його бажання. Узяв під руку жінку.
— Ходімо, Меланіє Григорівно, до мене, дещо записати треба.
— Ні, ти, хлопче, зачекай, — вивільнила руку Щукіна й підійшла впритул до чоловіка. — Ти, Семене, про все розкажи, не приховуй ні про стару банду, ні про отамана, про його полюбовницю Льольку розкажи. Щоб на душі клопотів не зосталося.
Щукіна рушила до дверей і тільки тепер помітила коричневий чемодан. Підійшла, підняла його, мовби виважуючи в руці, і повернулася до чоловіка:
— Ну й гад же ти, Сеньчо! Сказав, що ще минулого літа Грищину схованку в Ангарі втопив, а вона ціла. — Ще раз прикинула вагу чемодана і вже Фоміну пояснила: — Раніше він важкий був, фунтів з десять чи й більше, і замки не зламані.
ПО СЛІДУ
Добре накоченою дорогою машина бігла швидко. Це влітку тут вибоїни й гаті, а взимку чудово, засипав сніжок усі ковдобини, уторували його вантажівки — і жени хоч сто кілометрів на годину. Фомін улаштувався на передньому сидінні й похропував. Поряд із Сашком перехилився на згорнуту доху Боровик і також заснув. А Сашкові не спалося. Він із захопленням спостерігав за Пашею Богачуком. Не шофер, а віртуоз. Просто пілот вищого класу. Ото б навчитися йому, Сашкові, так керувати машиною!..
Поступово задрімав і Дорохов, а машина мчала так само швидко, то піднімаючись на сопки, то пірнаючи в ліс. Тайга підступала до самого тракту, вікова, незаймана, і простягалася вдалеч на сотні й сотні кілометрів. Надвечір, коли вже смеркло, зупинилися у великому трактовому селі, в чайній напилися досхочу міцного чорного плиткового чаю й рушили далі. Сашко кілька разів намагався викликати Фоміна на обговорення щукінських свідчень, але той лише відмахнувся:
— Зачекай. Навіщо дарма теревенити! Ось зустрінемо Попова, тоді й обговоримо все, а поки що думай. Дай-но мені краще свого пугача подивитися.