Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
Сашко віддав маузер разом з дерев'яною кобурою, яку весь час тримав на колінах, і попередив:
— Він заряджений, дядьку Мишо!
Фомін повертів дерев'яну кобуру, прочитав на руків'ї дарчий напис і повернув пістолет:
— Чудова зброя. Точного і сильного бою, майже як у гвинтівки.
Боровик потримав у руках Сашків пістолет, в Богачук, єхидно хихикнувши, заявив, що його борхарт-люгер не гірший. Всі знали пристрасть цього хлопця до зброї, і Сашко зрозумів, що шофер злукавив через заздрощі.
Пізно вночі приїхали в селище, в якому їх мав зустріти Попов.
— Їдь повільніше, — попросив Фомін Богачуку. — На околиці розвернешся — і назад, та кілька
Коли вони розвернулися втретє, на шосе з'явився високий чоловік, закутаний у довгий Кожух.
— Ну ось і знайшовся наш начальник, — оголосив Фомін. — Зупини, Пашо, вирішимо, як нам далі бути.
Він вискочив з машини, потис руку Попову, перекинувся кількома словами. Потім обидва попрямували до крайньої з лівого боку хати, відчинили високу масивну браму й махнули шоферові: заїжджай, мовляв.
Вийшовши з машини, Сашко роззирнувся, і йому здалося, що він знову на копальнях, у дворі в офіціантки. І розташування хати і всіх хлівів та комор, і велика повітка, що закривала третину двору, були такі самі, хіба що огорожа була нижча й без загострених плах.
Господар, поважний літній чоловік, витяг з під повітки сани, переставив якісь ящики, допоміг шоферові поставити машину на звільнене місце. Попов відрекомендував його як надійну людину, пояснивши, що він член партії і працює тут шляховим майстром.
Після вечері нашвидку господар пішов спати, розмістивши приїжджих у великій просторій кімнаті.
— Спочатку розповім, про що мені пощастило дізнатися на копальнях, — почав Попов, — а потім ви свої новини викладете, і вирішимо, як жити далі.
Він закурив, дістав з польової сумки блокнот, погортав його.
— Перебрав, з ким стикається Ангеліна.
— Яка Ангеліна? — здивувався Сашко.
— Не перебивай. Так от, у буфетниці Ангеліни Леопольдівни Зернової, як значиться по документах наша Ганна, нема жодного знайомого, в якому можна запідозрити цього самого Хазяїна, здатного організувати пограбування. Живе вона замкнуто, дружить лише з учителькою, як нам уже доповідав наш шановний Сашко Дорохов. Учителька з колишніх, приїхала на копальні, викладає російську мову та літературу, їй уже за п'ятдесят. Ангеліна ходить тільки до неї, іноді буває в Олімпіади Викової. Нечасто, і то лише тоді, коли її чоловіка нема вдома. Він її терпіти не може. Шкода, що я не зумів з ним поговорити, він у тайзі на полюванні. Цей Биков чоловік серйозний, член партії, колчаківців бив, партизанив, а потім у чонівському загоні банди громив.
Сашко слухав, і йому одразу стало якось легше. Він був радий за відвертого, доброго Кешку, за його сестру, за весь їхній гостинний дім. Згадавши Олімпіаду, насупився, радість, що спалахнула була в душі, зблякла, погасла.
— А сама Олімпіада мало того, що мої кишені обнишпорила, ще й Нікітському передачу привезла.
— Не перебивай, Сашко, — зупинив його Фомін. І, звертаючись до Попова, попросив пригадати, що ще Віра про Бикова казала.
— Казала, що Олімпіада додому дуже квапилася і боялася, щоб чоловік не дізнався про її поїздку до Іркутська.
— Думаю, що це підтверджує відомості про Бикова. А як з тим другим мисливцем, забув, як його звати, ну той, що чучела робив?
— А, Кир'ян? З ним складніше. Він був засуджений чи то в двадцять шостому, чи то н двадцять сьомому році.
— За бандитизм? — не втерпів Фомін.
— Точно, за бандитизм. Слухай, Пашо! — раптом звернувся Попов до шофера, який вже задрімав. — Розігрій-но самоварчик.
— Хай спить, — вирішив Фомін, — ми всю дорогу дрімали, а він стомився. Гайда ти, Боровик, організуй чайок.
Анатолій, що боявся пропустити бодай слово, кисло скривився.
—Іди, іди. Он Дорохов тобі потім усі подробиці викладе.
— Кир'янова судимість мене, щиро кажучи, здивувала, — вів далі Іван Іванович. — Пам'ятаєш, Мишо, як у ті роки до бандитів суд підходив? Дуже винний — розстріл. Провина менша — десять років. А цьому Кир'янові, уявляєш, найнижчу міру покарання визначили — три роки позбавлення волі. Судили його в Улан-Уде, пін відбув покарання, приїхав на ці копальні і відтоді живе чесно. Спочатку працював на будові, потім у вибої, а коли на щось захворів — на що саме, дізнатися не вдалося, — довелося йому покинути вибій, почав полювати. Одужав, а до полювання звик, добуває багато хутра. За угодою постачає звіра й дичину на м'ясо для копалень. Кілька разів сватався до Ангеліни, але вона то прожене його, то вилає, а одного ризу з усіма сватами на все селище висміяла. Сохне за нею чоловік. Бачив я його: високий, широкоплечий, йому під п'ятдесят, а на вигляд років тридцять п'ять. Обличчя кругле, добродушне. У що завгодно повірю, але тільки не в те, що цей вайло може бути організатором якихось злочинів, що він Хазяїн, — упевнено закінчив Попов.
— Ну, тепер наша черга. Пощастило Боровикові, накрив він шофера, який одвіз на копальні Гришку Міжнародного, той розповів дещо цікаве. А втім, дивися сам. Пам'ятаєш банду Кочкіна?
— Звичайно, я також брав участь у її ліквідації.
— Та отой самий шофер тоді за Іркутськом жив, і бандити в нього інколи коней залишали, награбоване ховали. Чоловік він лякливий, його настрахали, і він мовчав. Сам ватажок не раз приїздив до нього зі своєю дружиною чи коханкою. Льольку пам'ятаєш?
— Це ту, що по-французькому співала? Казали, що вона до Маньчжурії подалася.
— Не тільки казали. Перевірені дані у нас були. А в шофера свої відомості. Він твердить, що нікуди ця Льолька не виїжджала. Живе в Читі або в Улан-Уде — де точно, не знає. Але вона кілька разів з ним бачилася. Вперше десь років чотири тому випадково зустріла на вулиці в Іркутську, а згодом двічі приїздила до нього додому сама й дружків присилала. Одним з них виявився Гришка. Прийшов два роки тому, передав привіт од Льолі й залишив чемодан, просив, щоб через кілька днів підкинув його на тракт, але більше шофер того разу його не бачив. А вчора Нікітський з лікарні прямо до Щукіна, забрав у нього чемодан і умовив відвезти його на копальні. На тракті відкрив чемодан, усе, що в ньому було, переклав у мішок, а пістолет засунув у кишеню. Вже дорогою чемоданчик викинув, та Щукін поласився — повертаючись, підібрав. Гришка біля самих копалень з машини зліз і велів Щукіну по нього знову приїхати — не вдень, а вночі — і, не заїжджаючи на копальні, зупинитися біля роздоріжжя, де одна з доріг завертає до річки. Каже: «Зніми колесо, удавай, що міняєш камеру, а сам чекай. Заплачу стільки, що п'ять років зможеш не працювати, а якщо обдуриш, тебе й всю родину рішимо».
— На коли замовив Міжнародний машину? — поцікавився Попов.
— На післязавтрашню ніч.
— Виходить, у нашому розпорядженні ще дві доби?
— Боюся, що менше. Адже до машини йому захочеться повернутися не з порожніми руками. Недарма ж він сюди примчав. Налий мені, Толю, ще чайку, та міцненького, а то тут у теплі розморило. — Михайло Миколайович підсунув свою склянку до самовара.
— Отже, післязавтра, перед тим як звідси драпонути, Григорій Павлович захоче розколупати копальневе ведмежа?