Хлопці з карного розшуку

Скорин Игорь Дмитриевич

Сашко вкрай розгубився і не міг вимовити й слова. Шульгін глянув на нього й зареготав:

— Та ти, брате, не червоній. Я у вашому ділі дещо кумекаю і постійно в курсі. Адже це Льольчин чоловіченько мене чоботи шити змусив. Не розумієш? Зараз поясню. Спершу його банду розгромили біля Байкалу. Але отаман з десятком головорізів вислизнув. Шукали, шукали й намацали його під Александроном. Поїхали брати. Зав'язався бій. Я й наткнувся на кулеметну чергу. Бандити на коней, наші за ними слідом, а ми з Борисом, ну, з Картинським, зосталися. Йому в праву руку, а мені по ногах різонуло. Борис мене на собі верстви зо три тягнув. Впаде, відлежиться і знову мене тягне. Упертий чоловік оцей Картинський. Та тільки ноги мені все одно відрізали,

а в нього нічого, рука загоїлася. Отакечки, дорогий товаришу Дорохов. Льолька, отаманова жінка, все золото й коштовності награбовані встигла захопити й до Китаю подалася.

Хлопці тоді знайшли провідників, які її через кордон перевели. Думали, що вона там і залишилася. Аж ні, повернулася. Як кажуть, царство їй небесне. Брава молодиця була. Перед революцією тут, в Іркутську, гімназію закінчила. Батечко в неї великими грошима на копальнях Бодайбо орудував. У шістнадцятому році всі свої капітали за кордон перевів і сам подався до Бельгії чи до Голландії, тепер уже не пригадую. А дочка його єдина не поїхала. Спочатку з анархістами злигалася, потім з денікінцями, побувала в отамана Семенова, а коли їх розбили, чомусь зосталася в Сибіру. Знайшла собі чоловіченька з бандитів, який із Семеновим водився, а той уже без гасел, без усяких монархічних ідей грабував усіх підряд — і своїх, і чужих, аби тільки золото та камінці блискучі були. Отак, дорогий мій товаришу уповноважений. А в двадцять шостому році, після госпіталю, змінив я оперативну роботу на оце ремесло.

Шульгін узяв за халяви майбутні Сашкові чоботи, уважно оглянув з усіх боків, помацав м'яку чорну шкіру, що аж вилискувала темною синявою, і вибрав під верстатом пару копилів. Покрутив їх у руках так і сяк і почав припасовувати заготовку.

— Зі мною чому так вийшло? Молодий був і надто хоробрий. Одне слово, дурень! Ліз куди попало… Тепер оце скільки літ минуло, а весь час згадую про той бій. Треба було мені займанку з тилу обійти. Тоді й ноги були б цілі, й Картинського не зачепило б. Бандитам шлях би відрізав, а отже, й інші хлопці врятувалися б. А я поліз у лоб. Ти ось уяви: чи знадобилися б тобі чоботи, якби в рябого пугач при собі був? Думаєш, геройство на бандитську кулю наразитися? Ні, любий мій друже, в карному розшуку всі перестрілки та погоні від невміння або самовпевненості. Пішли на галай-балай, покладаючись на власну хоробрість, а на галай-балай і грибів не назбираєш. По-твоєму, звідки в Миші Фоміна приказка така взялася: «Думати треба, думати»? У перші роки надто вже він гарячий був. У кожну нору стрімголов ліз і дурниць міг наробити зі своєю відчайдушністю. Знайшлися, слава богу, люди, порадили повторювати самому собі: «Думати, Фомін, треба, думати». І уяви собі, допомогло. Тепер це «думати» в нас стало вже приказкою.

Шульгін говорив неквапливо, хитрувато поглядаючи на Сашка, а руки його, немов самі собою, спритно робили свою справу. На очах у Сашка його правий чобіт набував закінченої форми.

Ще й ще приходив Дорохов до дядька Кості, і нарешті заповітні чоботи були готові. Не тямлячи себе від радості, з обновою в руках, Сашко, прощаючись з Шульгіним, попросив дозволу зайти до нього в найближчий вихідний.

— А ви що, тепер усім карним розшуком по шестиденках відпочиваєте? — несподівано спитав Шульгін.

— Хто не чергує, той відпочиває.

— Ти «Степана Разіна» Чапигіна читав? Ні? Тоді візьми он там на третій полиці, здається, четвертий том праворуч.

Дорохов поклав чоботи на верстат, знайшов книжку.

Шульгін сказав:

— Книжку візьми! Прочитай. Гарно написана. Згодом ще що-небудь дам. Є в мене путні книжки. Коли будеш вільний, приходь.

Давно було пошито чоботи з білим рантом, а Сашко, як тільки випадав вільний час, поспішав до Робітничого селища, до знайомого тепер будинку. Вмощувався поруч з верстатом, спостерігав за вправною роботою, слухав розповіді дядька Кості.

— Пошити чоботи діло нехитре, — розмірковував уголос Шульгін. — А ось пошити

так, щоб людині втіха від них була, тут, брате, багато чого треба. Думаєш, я одразу так шити почав? Коли мене життя ото повернуло до шевства, не чоботи виходили, а негідь якась — аж дивитися гидко. Поки до всіх тонкощів дійшов і руки набив, багато товару попсував. Мабуть, у кожному ділі так. Та й у вас у розшуку мало бути самостійним, треба ще й зуміти втриматися на цій роботі. В мене як вийшло? Почав я вже сам розкривати, і не дріб'язок якийсь, а серйозні справи. Старшим групи призначили. Виходить, досвіду набрався. А на ділі виявилося, що моє вміння — пшик та й годі. У карному розшуку не можна помилятися. Ось, скажімо, вирішив ти, що тобі все можна, все дозволено, і весь твій досвід піде нанівець. У кращому разі виженуть тебе, а чого доброго, і під суд віддадуть. А пляма на всю службу лягає. І ось ще, слухай та на вус мотай: відповідають у вас за великі хиби, а дрібні неподобства не одразу помітні. Скажімо, поговорив ти грубо із свідком, вилаяв затриманого й поступово звик до такого тону. До начальства, може, й не скоро дійде, а люди лихе слово надовго запам'ятають. У карному розшуку, якщо за собою не стежити, враз зачерствіти можна. А справи ж у вас які? На крові часто вони замішані. А з ким працювати доводиться? Злодії, уркагани та бандити. І все одно, раз працюєш у карному розшуку, насамперед повинен людиною бути. Хамство, грубість навіть у шевському ділі ні до чого. І обачність потрібна. Надумав щось зробити, прикинь, яке враження це справить на інших, як сторонні твої дії оцінять. Адже ви всі на виду. Звернув увагу, скільки людей до Миші Фоміна за порадою йде? Фомін у стосунках з людьми ніяких похибок не допускає, і йому вірять: пообіцяв — обов'язково допоможе…

Кожна розмова з Шульгіним западала Сашкові в душу, залишалася в пам'яті, допомагала мужніти.

НАВЧАННЯ У СЕБЕ ВДОМА

Тим часом у родині Дорохових назрівали зовсім не передбачені події. Якось удень, йдучи додому обідати, Сашко зустрів по дорозі батька. Той зрадів:

— Ото добре! Хочу поговорити з тобою, синку, сам на сам, щоб матір не тривожити.

Вони зайшли в сквер, сіли на лавку. Дорохов-старший закурив.

— Ти газети читаєш? Знаєш, що у світі діється?

— Так, дещо… І не тільки з газет. Недавно в управлінні лекцію про міжнародне становище слухали… Гітлер вирішив під себе Європу підім'яти, і про витівку японців на Далекому Сході. Гадаєш, воювати будемо?

— До того йде, синку. Неспокійно в світі. Очевидно, й наш уряд вирішив Червону Армію у бойову готовність приводити. Почалась велика пертурбація у військах. — Дмитро Дорохов погасив цигарку, кинув недокурок в урну, поплескав по плечу сина. — Призначили мене командиром батальйону в учбовий полк, доведеться переїздити.

— Як переїздити? Куди?

— Ти поки що матері не кажи. Поїду, влаштуюся і заберу її. Турбуюся, як ти тут житимеш? Цю нашу квартиру доведеться здати. На моє місце інший приїде.

Сашко змінився на обличчі, засмутився, але стримався.

— Гаразд, тату, за мене не турбуйся… Якось… Я ж при ділі. Поговорю з начальством, пораджуся з хлопцями, знайдемо щось.

— Може, попросити, щоб перевели тебе? Та разом з нами?

— Що ти, батьку! А коли тебе з учбового полку ще кудись, то й мені їздити за тобою хвостом?

— Ну, дивися, людина ти тепер доросла, колись все одно треба починати жити самостійно. Матір не тривож поки що. Йди додому, а мені тут ще декуди забігти треба.

Незабаром батько поїхав, і Сашкові довелося розповісти Фоміну про те, які труднощі з житлом його чекають. Михайло Миколайович звично пригладив волосся, що він робив щоразу, коли щось обдумував, пообіцяв:

—Є тут один варіант, я з Іваном Івановичем пораджуся.

Наступного дня вранці Фомін покликав Сашка пройтися з ним.