Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
— Де патефон?
— Не брав я її патефона, — зразу ж огризнувся хлопець.
— Ага, не брав… Тоді йди одягайся, я повідомлю твоє начальство, що беру тебе з собою, і вдома у тебе зроблю обшук. Не знайду патефона — знайдеться щось інше на зразок «Стомленого сонця».
Зайцев кілька разів судорожно ковтнув, немов йому забракло повітря, і недоречно спитав:
— А що зі мною буде?
— Не віддаси сам, заарештую, будемо вести слідство, а там суд вирішить, що з тобою робити.
— Поверну, поверну я їй патефон з платівками.
— А сімдесят карбованців, партійний квиток, паспорт?
— Не брав я її сумки. Вийняв три карбованці, а більше нічого не чіпав.
— Тоді де ж ця сумка?
— Вдома в неї, під шифоньєром.
— Як вона туди потрапила?
— Я запхнув зі страху.
— Розповідай до ладу.
— Тітка Ганна попросила мене зробити їй розетку в кухні, щоб електроплитку вмикати. Ну, прийшов, почав відвід тягти. Вона мені каже, що до крамниці піде, поки я тут поратимусь. Того дня в мого дружка були іменини, і я вирішив попросити в тітки патефон: мій переносити не можна — розпадеться. Але потім збагнув, що вона нізащо не дасть. Я швидко взяв три платівки, поклав їх під кришку й виніс патефон на верхню площадку східців, де хід на горище. Думаю, завтра їй принесу, скажу, що брав відрегулювати. Повернувся в квартиру, а грошей на подарунок нема… От і вирішив троячку поцупити. Поліз у сумку, взяв три карбованці, а тут вона двері відчиняє. Я зі страху сумку під шифоньєр, а сам у кухню. Ну, а совість мучить… Наступного дня зайшов до міськвно, хотів їй усе розповісти, а там тітки нема. Запитую: «Де?» Кажуть, у карному розшуку, обікрали її, гроші забрали й документи, та ще речі. От я з тих пір весь час чекаю, що ви прийдете.
— Чому ж тітці не сказав, що патефон у тебе?
— Та як же я скажу, коли вона вже вам заявила?
— Гаразд. Де патефон?
— Удома, і платівки теж.
— Ходімо додому, покажеш.
— Ви мене заарештуєте? — Тепер Зайцева тіпала справжня пропасниця, і Дорохов подумав, що племінника слід трохи підбадьорити.
— Коли не брешеш, то заарештовувати не будемо.
— Я вам правду сказав.
— Ти де живеш?
— Недалеко тут, на Першотравневій.
— Тоді відпросися на півгодини. Можеш не казати своєму начальству, що я прийшов.
Сашко слухав японський патефон і дивувався з чистоти звуку. «Бризки шампанського» виявилися досить заїждженою старою платівкою, а от «Стомлене сонце» звучало чисто. Дорохов завів її двічі.
«Гарна платівка, за таку грошей не шкода», — подумав він.
— Ну ось що, Миколо Зайцев, пиши підписку.
— Яку? — злякався хлопець.
— Бери папір, ручку, а я продиктую: «Я, Микола Зайцев, даю цю підписку карному розшуку в тому, що сьогодні поверну своїй родичці Ганні Карпівні Сотниковій патефон і три платівки». Написав? Підпишися, постав число. Чи є в тебе зауваження, стягнення по роботі?
— Нема ніяких. Подяки є, до свят премію дали.
— Не брешеш?
— Так ви ж можете перевірити.
— Звичайно, перевірю. Ну дивися, коли ввечері не віднесеш тітці патефон, пошкодуєш.
— Віднесу, обов'язково віднесу. Слово честі. Сашко повернувся в управління, але Арзубова на місці не було.
Він знайшов у довіднику телефон міськвно й подзвонив Сотниковій.
— Добрий день, це Дорохов, той самий, що вчора у вас був. Ганно Карпівно, не могли б ви зараз на кілька хвилин зайти до себе додому? Так, це важливо. Я теж прийду.
Сотникова зустріла Сашка біля свого будинку, засипала запитаннями:
— Про щось дізналися? Невже знайдете? Що ви хотіли в мене подивитися?
Вони піднялися на третій поверх, жінка оглянула замки, відімкнула один, потім другий. У передпокої почала скидати пальто.
— Не треба. Зайдімо до кімнати на хвилинку, — попросив Сашко і, ставши навколішки біля шифоньєра, зазирнув у досить простору пройму й витяг звідти чорну квадратну шкіряну сумку. Подав її украй розгубленій господині.
— Подивіться, що там?
Сотникова зазирнула в сумку і мовчки сіла на стілець. Потім просто на підлогу витрусила все, що там було. З сумки посипалися гроші, якісь записки, тюбик губної помади, пласка пудрениця, паспорт і партійний квиток. Схопивши документи, притисла їх до грудей і сторопіло глянула на Сашка:
— Як ви дізналися? Хто її підклав? Боже, яка я рада! Ну чого ви мовчите?
— Сьогодні вам повернуть патефон і платівки. Гадаю, що платівку «Бризки шампанського» слід замінити новою. Бо ваша дуже шипить. А патефон і справді має чудовий звук. Так от, сьогодні вам його повернуть, і якщо ви вирішите, що слідство вести далі не варто, принесіть увечері моєму начальникові заяву. Тому, в якого були…
КОЗУБЕЦЬ І ЗОРРО
Наступна справа була на перший погляд теж нескладна. Арзубов доручив Сашкові знайти квартирного злодія. Злодюжка цей, Леонід Чипізубов, чомусь прозваний Козубцем, хлопчина років сімнадцяти, виявився не по літах вправний. Де замки повідмикає відмичками, де ломиком виламає двері, візьме в домі що краще — і тільки його й бачили.
Через кілька днів Сашко знав про Козубця все, навіть адреси його знайомих, до яких навідувався цей злодійчук. Знайшов дівча, разом з яким виріс цей бісів Льонька Чипізубов. Гарна дівчина. Працює у швейній майстерні та ще й у вечірній школі вчиться. Дорохов зайшов до неї додому.
— Ось що, Тасю, знаю, що Чипізубов у тебе буває. Поговори з ним, щоб сам до нас прийшов. Нехай запитає Дорохова — мене, значить, — або Арзубова. Адже все одно знайдемо.
— Не піде він. Я його сама скільки разів умовляла: «Покинь красти, об'явися». А йому байдуже.
— Ти давно його знаєш?
— Ми з Льонею разом виросли. Хати наші поряд стояли. Батька його вбили на Китайській залізниці, коли там конфлікт був. Мама його пізніше померла, зостався Льоня удвох з бабусею. Тоді в нас у селищі всією шпаною верховодив Жорка Зеленцов. Дорослий. Тепер йому, мабуть, років з п'ятдесят було б. Жорка Чорт, не чули?
Чув Сашко цю кличку. Гришка Міжнародний вихваляв Жору як фахівця вищого класу по квартирних крадіжках.
— Той Зеленцов і зманив Льоню з дому. Він тоді маленький був, худенький. Його то в кватирку пропхають, то в щілину якусь. Разом з Чортом стільки міст об'їздив. Чорт його спершу за сина видавав, потім за племінника. Коли Чорта свої ж зарізали, Льоня сам почав красти. А втім, ви знаєте.
— Ти все-таки перекажи йому моє прохання.
Повернувшись до управління, Сашко почав просити Арзубова дати йому кількох працівників для засідки. Арзубов підняв його на сміх: