Хлопці з карного розшуку

Скорин Игорь Дмитриевич

Дорохов читав справи, виписував місця крадіжок, прізвища потерпілих і дуже хвилювався. Простатіну час було повернутися, як-не-як минуло цілих три години.

Заходив до Дорохова начальник міліції, подивився, як вони з Дибовим сумлінно гортають сторінки злощасних папок, постояв і вже з порога запитав, чи нема чогось нового. Але Сашко, приховуючи хвилювання, тільки стенув плечима.

Перед обідом у відділ буквально увірвався провідник:

—Їдьмо скоріше. Там Простатін з Байкалом залишилися, коли б лихо не скоїлося.

— Кажи до пуття, що там? — підвівся назустріч провідникові Дибов.

— У кобили, тобто коня Крученого, з ноги п'ять заячих дробин виколупали.

— Давайте по порядку, — попросив Дорохов.

— По порядку, значить, так: приїхали, а Кручений спить. Жінка його каже: «Захворів».

Простатін викликав тестя у двір: ходімо, мовляв, на сани й на коня твого подивимося. Зайшли в стайню, вивели кобилу надвір, глянули, а в неї ліве стегно все у випинках, а з них ще сукровиця сочиться. Степан звелів прив'язати Байкала біля стайні, а мені до ветлікарні по ветеринара. «Я, каже, сам з Крученим побалакаю». Поки ветеринар збирався, час минув. Повернувся, а Простатін у кухні з наганом у руці стоїть, а навпроти нього Кручений і Коська Каргін, дружок його, на підлозі сидять, поряд з ними тесть, а жінки на всю хату лементують. Мені Степан наказує: «Візьми в сінях мотузку та позв'язуй обом руки». Я не тільки мотузку приніс, але й Байкала до хати завів, зв'язав їх, собаку стерегти посадив, потім понятих покликав. Тут лікар кобилу оглянув і з кожної випинки по дробині виколупав. Той самий дріб, заячий. Почали обшук. Простатін сани перевернув, на копилах знизу кров. Повернувся в хату, доху Крученого обдивився, під лівим рукавом дірку знайшов. Мабуть, той жмут, що на жердині зостався, якраз і підійде. Отоді Степан звелів мені по вас їхати, самим не впоратися. — Від довгої промови Варфоломєєв упрів, витер рукавом кожуха обличчя. — їдьмо, бо коли б там чогось не скоїлося. Ці двоє хоч і зв'язані, але зовсім озвіріли.

За спиною провідника з'явилася цікава фізіономія Петрова, і Сашко наказав:

— Дибов, Зінов'єв, їдьте з Варфоломєєвим. Та пусти там Байкала м'ясо знайти. Може, в снігу десь? На кров він повинен іти.

— А ви не поїдете? — здивувався провідник.

— Я Акимова зачекаю, та й зі справами розберуся. — Сашко добре розумів, що вночі на місці пригоди дав Простатіну непоганий урок, і, щоб не переборщити, вирішив поки що не втручатися в його дії.

Обшук дав чудові наслідки. Під хлівом знайшли добре замаскований підвал, а в ньому свіже м'ясо та діжки з заквашеними, приготовленими для вичинки овечими й однією коров'ячою шкурами.

Тільки під кінець дня, коли вже стало смеркати, всі зібралися у відділі. Розвели по різних кімнатах заарештованих. Простатін і Дибов зайшли до Дорохова, докладно все розповіли й поцікавилися, кого зі злочинців допитуватиме він сам.

— Нікого. Самі й допитуйте. Тільки показання записуйте якомога детальніше. Ага, до речі, товаришу Простатін, зайдіть до начальника міліції, треба доповісти про результат.

І Дорохов якомога невимушеніше заглибився в папери.

— А ви хіба не доповідали? — ще дужче здивувався Простатін.

Дорохов тільки стенув плечима:

— Дійте!

Години до восьмої вечора, вже після того, як злочинців розмістили в камери, коротко підбили підсумки. Кручений зізнався у семи крадіжках, його напарник — у п'яти. Обидва показали, що крали разом, але розповіли про різні випадки.

Тільки-но Сашко переступив хатній поріг, Гликерія Дормидонтівна накинулася на постояльця:

— Де ж це ти з третьої години ночі вештаєшся? І не обідав, мабуть? Сідай-но, я тобі пельменчиків подам. Так, хлопче, й ноги простягти можна. Чула, ти злодіїв спіймав, які худобу з дворів викрадали?

— Хто ж вам про це сказав? — щиро здивувався Сашко.

— Та ми тут одне в одного на очах і все про всіх знаємо, — усміхнулася жінка. — А сказала мені Агрипина, вона в понятих була, коли злодіїв обшукували.

— Я ж на тому обшуку й не був, — не переставав дивуватися Дорохов.

— Гапка ж чула, як Стьопа Простатін говорив Крученому, що новий начальник приїхав, то він тепер усім нашим варнакам за наукою голови поскручує. Про тебе, значить, казав. Та ти їж, їж. Пельменчики з морозу. Може, чарочку від утоми налити? Не п'єш? Ти ба, й не куриш? А може, ти хворий? Чи багатство вирішив нажити?

Сашко влігся в постіль і не міг заснути, хотілося розібратися, підбити підсумок першому дню. Чи правильно він себе повів? Правильно. На місці злочину в першу чергу треба знайти сліди, зафіксувати їх, а потім використати. Це ж усі знають. Чому ж

не побіг до начальника з рапортом про удачу? Адже хотілося. Увійшов би й недбало доповів: «Ви вчора в мені сумнівалися? Самі рік морочилися з крадіжками, а я їх за один день розкрив». Ну а як же Сидоркін? У вічі, може, й не сказав би, та вже напевне подумав би: «Хвалько цей Дорохов, випадково пощастило, а він уже зі своєю удачею мов з писаною торбою носиться». Та й як би хлопці поставилися, коли б він їх відсторонив і сам допитувати взявся? Адже кожному цікаво записати показання викритого злочинця. Протокол як починається? «Я, такий-то, цього числа допитав такого-то». Не тільки тут, начальству, а й у прокуратурі, в суді буде зрозуміло, хто перший одержав показання злочинця. Ось він, Сашко, допитав би — й бігом доповідати, а працювали ж усі. Ще гірше, ніж начальник, поставилися б до цього співробітники. А з ними ж не один день працювати…

Господиня, полінувавшись на ніч протопити піч і боячись, що застудить хорошого постояльця, зазирала до нього двічі й з материнською турботою поправляла ковдру, що сповзала з ліжка. Але Сашко цього не помітив. Зате він виразно побачив, як до ванькирчика зайшов дядько Миша, лагідно скуйовдив йому чуб, турботливо вкрив ковдрою: «Спи, молодець, усе правильно. І надалі хлопців своїх не кривдь, допомагай їм, адже тепер це твій обов'язок, і як далі жити — думай. Думай, Сашко».

«ВИ, ТОВАРИШУ НАЧАЛЬНИК…»

Поступово Дорохов розплутав старі, нерозкриті злочини. І що менше їх залишалося, то більше поваги виявляли підлеглі до свого нового начальника. Ішли за порадою до нього не тільки молоді Акимов і Зінов'єв, але й досвідчені Дибов і навіть Простатін. А Степан узяв собі за звичку при сторонніх звертатися до Сашка на «ви» і «товаришу начальник». Уперше, коли, увійшовши до кабінету, він звернувся до Сашка офіційно й на «ви», Дорохов, захоплений розмовою зі свідком, цього й не помітив, та коли Простатін ще раз повторив таке шанобливе звертання, Олександр навіть подумав, що за цим криється якась каверза. Аж потім він зрозумів, що його нові колеги турбуються не тільки про нього, а й про авторитет своєї служби. А яка може бути повага сторонніх людей до карного розшуку, коли начальник хлопчисько, а підлеглі поплескують його по плечу? Мабуть, Дорохов інтуїтивно знайшов правильну лінію поведінки. Інтуїтивно? Але для інтуїції потрібен досвід. Деякий досвід у Сашка вже був. У школі, а потім в інституті ходив він у застрільниках і комсомольських ватажках і ще тоді зрозумів, що від гримання користі мало. Головне — вміти показати, збудити інтерес. І ще Сашко знав, що найважче треба брати на себе, не перекладати на чужі плечі… Ну, а уроки Фоміна й Попова? Їх Сашко особливо цінував…

От тільки з Варфоломєєвим стосунки в нього не складалися. Не подобався він Дорохову, та й годі! І були для цього причини. Байдужа якась людина, та й собаки свого не любив. А хіба можна зробити справжнього помічника й друга з собаки, якого окриком і штурханом виховуєш?

Собак Сашко любив з дитинства. Це тільки в Іркутську, в комунальній квартирі, вони з батьком не могли тримати доброї лайки, а поки жили в селі та по різних військових містечках, у них завжди був собака, а коли й два зразу. Особливо запам'ятався Сашкові Лахміт — величезний пес, більший за будь-яку лайку. Дід привіз його місячним щеням узимку звідкись з Байкалу. Приніс за пазухою і сказав, що щеня від найкращих звірогонів. І щеня почало тягати по хаті різне ганчір'я та лахміття, от і прозвали його Лахмітом. Серйозний з цього собака виріс. На полюванні з батьком ведмедя сам на сам запросто тримав, а ізюбра або лося — й казати нічого. Але норовливий пес був. Крім батька, нікого не визнавав. Вважав нижче своєї гідності звертати увагу на діда, Сашка, а тим більше на матір. Він і до батька ставився якось поблажливо. От коли на полювання збиралися — інша річ, характер розкривався. І то не заскавчить, не застрибає від радості, як інші собаки. Потягнеться раз-удруге, прищулить вуха, махне хвостом, немов з чемності, і селом слідом за господарем ступає поважно. Розумні в Лахміта були очі. Сяде осторонь і дивиться, і здається, все він бачить, усе розуміє. Отакі самі очі були й у Байкала.