Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
— Нема в мене гвинтівок, і ти, начальнику, не лякай, у тайзі мене ще й спіймати треба. Ти ось скажи своєму Тимосі, щоб по п'ятах не ходив. На лиху годину, десь та й посковзнеться. — Слєпньов уже оговтався від розгубленості й поводив себе у своїй звичній нахабній манері.
— Даремно ви погрожуєте, Слєпньов. Ніхто вас не боїться, з усім сільським активом вам не справитися, а дільничному я допоможу. Хотілося б, щоб і ваша дружина не залишалась осторонь. Для неї ж краще, коли ви вдома, а не у в'язниці.
Жінка гірко зітхнула і мовчки вийшла з барака. Дільничний інспектор, який з інтересом слухав розмову, також підвівся.
— Я ж знаю, Слєпньов, чого ти на займанку подався. Вирішив пантачів поганяти. Та ти врахуй, що й торішніх ізюбрів тобі ніхто не забув. А в цих місцях я всі солонці знаю, і якщо будь-де твій слід знайду — стережися. Ну, бувай, погостювали — й досить. Поїхали, товаришу начальник, сонце он уже за сопку перевалило.
За кілометр від займанки Хлинов зліз із коня, зачекав Сашка, взяв обидва поводи і прив'язав коней до берези.
— Тут краще пішки. Солонець тут чудовий. Уся звірина з найближчої округи на нього сіль лизати йде. Через місяць чи й трохи раніше в ізюбрів панти поспіють. Тоді й почнеться відстріл. На нашу сільраду цього року лише дві ліцензії дали. Одну Прокопові, а другу Мишаньці Гостєву, теж знаменитий мисливець, і все. Слєпньов просив, але йому відмовили. Він під одну ліцензію п'ятеро звірів покладе. Коли застукають з ізюбром, він одразу покаже дозвіл на відстріл. А спробуй дізнайся, перший це пантач чи п'ятий?
Непомітно Дорохов і Хлинов вийшли на невеликий лужок. Посеред нього була неглибока яма, заповнена талою водою. Навколо ями чорніла земля з дрібною, що ледве пробилася, але вже була витоптана, травою. Дрібні подвійні ямки у формі паралельних ком залишали своїми ратичками кози. Трохи більші, довші заглиблення — сліди ізюбрів. Зовсім великі лунки підтисли лосячі ратиці. Хлинов кілька разів обійшов солонець, уважно розглядаючи землю, довго роздивлявся грунт між двома березами, що росли неподалік, і покликав Сашка:
— Погляньте сюди, побував уже тут Юшка. Мабуть, збирається лаштувати поміст на березах.
Справді, під березами було чітко видно недавно зім'яту легким взуттям землю, вдавлені торішні травинки, зламані сучки.
— Значить, і гвинтівка у нього десь тут, коли пантачів зібрався полювати. Промашка в нас з вами вийшла, товаришу начальник, треба було перед розмовою хоча б на цей солонець наглянути. — Хлинов подивився на сонце, що вже підкотилося до обрію, і запропонував: — Якщо поспішимо, то до смерку ще на один солонець устигнемо. Подивимося, що і як там, і переночуємо на річці. Коли сюди їхали, запримітив стіжок сіна. Спати будемо як на перині, і коненята похрумають уволю.
Другий солонець виявився майже на середині дороги до села, у виярку, по якому жваво збігав струмочок чистої джерельної води. Невелике болотисте місце, оточене чагарником та поодинокими ялинками, також стоптала звірина. На нижніх гілках великої крислатої берези, метрів за п'ять од землі, Сашко побачив поміст з трьох дощок. До стовбура берези впоперек, як щаблі, були прибиті короткі поліна. Блискучі головки цвяхів ще не встигли й заржавіти. Дорохов виліз на поміст, на ньому можна лежати, тримаючи в полі зору солонець. Трохи вище стриміли коротко обрубані гілки спеціально для того, щоб повісити на них торбу, тілогрійку або ще що-небудь.
— Добре влаштувався, — вирішив Дорохов, — з комфортом. Як, Тимофію Спиридоновичу, зруйнуємо це гніздо чи залишимо?
— Гадаю, залишити треба, товаришу начальник. Якщо до дощу Юшка тут не побуває, то потім і сліду нашого не знайде. Може не здогадатися, що про всю його працю нам відомо. На ближчому від займанки солонці він спеціально ладнати поміст не став, щоб не помітили, а тут, оддалік, спорудив. Мабуть, думає, що про це місце я не знаю. Ну, коли пощастить, його можна тут прямо з гвинтівкою накрити.
— А як це краще зробити, у селі поміркуємо. У вас знайдуться хлопці не з полохливих?
— У мене помічників багато, і боягузів серед них нема.
— Ну от і чудово.
До стіжка під'їхали вже потемки. Розворушивши його, позалазили в м'яке сіно, що ледь-ледь пахло пріллю.
— Давайте вранці послухаємо глухариків. Тут недалеко, на тому боці, серед буйної трави є токовище, — запропонував Хлинов. — Десяток, а то й півтора, півнів пісень співати збираються. Моя стара глухаря цілим тушкує з картоплею та з приправою різною. Я збирався сьогодні з вами, а вона: «Візьми карабін, привези півня». А мені соромно: колгоспники в поле, а я на полювання. Не будеш же кожному пояснювати, що в справі зібралися. А у вас рушниця. Пару зіб'ємо — і додому. Ви ж на глухарів ходили?
— Ходив з батьком і сам. У нас їх по Іркуту сила-силенна. Давайте заїдемо. Я, відколи до карного розшуку вступив, жодного разу на полювання не вибрався. В інституті знаходив час. Бувало, їдемо на практику, то й прихоплю дрібнокаліберку, і в казані щоразу дичина. Рушницю батько майже півроку тому подарував, так повірите, я учора з Прокопом Олексійовичем уперше її спробував, — уже сонним голосом говорив Сашко.
Вони прокинулися вдосвіта. Посідлали коней, їхали повільно й зовсім недовго. Хлинов оглянувся.
— Отут коней прив'яжемо, там у тебе під сідлом брезент поверх пітника підкладений, тягни його, я твоїй кобилі вівса підсиплю, хай снідає, й підемо.
Модрини ще ледь-ледь закошлатились, і крізь гілля було добре видно небо. Зі сходу, над сопками, воно посвітліло. Тинькнула в кущах якась пташина, їй відповіла інша, вихопився майже з-під ніг мисливців бурундук і заверещав — розсердився, що потурбували. Хлинов ішов попереду, акуратно ставив ногу на носок і ступав тихо, без тріску. Сашко за роки міського життя розучився так хитромудро ступати й необережно зламав кілька гілок. Їхній тріск різонув по вухах, і Хлинов пішов повільніше. Піднявшись на невеликий відріг сопки, він зупинився й пошепки пояснив: