Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
Спливли в пам'яті слова Фоміна: «Хочеш, щоб тебе поважали, поважай людей сам».
Так, багато чого навчив його дядько Миша. Вчора Фомін довго просидів у Сашка, пішов уже пізно. Сашко надумав подякувати йому за науку, а той серйозно відповів: хай він виховає трьох хороших працівників карного розшуку та виведе їх на самостійну дорогу. Більшої подяки йому й не треба.
Перед самим від'їздом Сашко побував на кладовищі, посидів біля могили Жені Чекулаєва. Шкода, що зі Степаном Колесовим не вдалося попрощатися. Заходив у гуртожиток, сказали — поїхав на Байкал.
«СТОМЛЕНЕ
…Управління міліції Читинської області знаходилося неподалік од вокзалу. Сашко залишив свої речі в камері схову, зайшов до перукарні, підстригся, поголився, почистив чоботи в привокзального чистильника.
Насамперед він вирішив зайти в карний розшук і передати лист од Попова заступникові начальника Анатолію Никодимовичу Торському. Попов, вручаючи йому цього листа, казав:
— Знаю я Толю Торського, разом з ним не один десяток усяких негідників спіймали. Справжній слідчий, розумний, сміливий, витриманий.
Поки Торський читав лист, Сашко встиг його роздивитися. Худорлявий, високий, коротко підстрижене чорне волосся акуратно розділене проділом. Смагляве, гладеньке обличчя, розумні, виразні очі.
— Ну як там Іркутськ? — потираючи руки, оголюючи в широкій усмішці білосніжні, немов поліровані, зуби, поцікавився Торський. — А Фомін ще злодіїв ловити не розучився?
Сашко розповів про останні новини.
— Ну, тепер ходімо. Я тебе в кадри проведу, і заразом вирішимо, куди тебе призначити. Є тут у нас посада в Миколи Савелійовича Арзубова у відділі боротьби з крадіжками. Він чимось на твого Фоміна схожий.
Через півгодини Сашкова доля вирішилася. Його зарахували уповноваженим у відділення, яким командував Арзубов. Микола Савелійович, по-волзькому окаючи, почав прискіпливо з'ясовувати, що знає, що може Сашко, чи працював самостійно. Виявляється, про Фоміна чув не лише від товаришів по службі, але й від злочинців, які хвалилися тим, що «в Іркутську їх ловив сам Фомін». Сашко дізнався, що Арзубов у Читі недавно, його перевели сюди так само, як і Дорохова, тільки з Центральної Росії. Після тривалої розмови Арзубов вручив Дорохову тоненьку папку зі справою про крадіжку речей і пояснив:
— Три дні тому в самотньої жінки з квартири вкрадено патефон з платівками й сумку, в якій було сімдесят карбованців і, головне, партійний квиток та паспорт. Найцікавіше, що вона не знає, коли вчинено крадіжку: можливо, в день її виявлення, а може, й раніше. Але це не все. Жінка твердить, що замки — а їх на її дверях два — справні й не були відімкнені. Тобто щоразу, повертаючись додому, двері відчиняла сама. Сходи до неї і на місці розберись. Згоден? Ну й чудово! Слухай, Дорохов, а де ти зупинився? Ніде? Це погано. Можу запропонувати два варіанти. Перший: я тут одержав кімнатку, ми там утрьох — дружина, дочка і я. Можу поступитися диваном. Щоправда, це не зовсім диван, а кушетка. Я її сам змайстрував. Бачу, що не згоден. Тоді другий варіант. Бачиш диван, не саморобний, а справжній. — Арзубов показав у куток просторої кімнати, де стояв великий, обтягнутий чорною клейонкою диван з високою спинкою. — Я на цьому дивані три місяці спав. А чим ти гірший за мене? Потім підберемо тобі житло. Зараз, правда, в Читі це складне питання. Але ти не журися, знайдемо. Розшукаєш коменданта нашого управління, він дасть тобі простирадла, подушку, ковдру. Речей у тебе багато?
— Чемодан і невелика пака.
— Небагатий. Он там, за диваном, усе й розмістиш. Домовилися? Ну й чудово.
Того ж дня Дорохов прийшов до потерпілої. Крадіжка
«Чому вона нічого не каже про електромонтера? — подумав Сашко. — Навряд чи минув тиждень після того, як він тут попрацював. Не хоче або вважає його поза підозрою? Як же зробити, щоб вона розповіла про нього сама, без навідних запитань?»
У коридорі Сашко помітив лічильник і ніби ненароком поцікавився, чи давно знімали його показання. Коли виписували рахунок на оплату електрики?
— Монтер у нас буває в двадцятих числах. Був минулого місяця.
«Осічка», — подумав Сашко й почав з'ясовувати прикмети патефона.
— Патефон японський, великий, квадратний, купувала його на барахолці за триста п'ятдесят карбованців. Справді, звук у нього чудовий, але він надто важкий, кілограмів дванадцять. У кришці спеціальний карман, у нього вміщається вісім платівок, але вкрали тільки три, мої улюблені: фокстрот «Ріо-Рита», «Бризки шампанського» та «Стомлене сонце». Цю платівку зовсім недавно на базарі купила за дорогу ціну. Я люблю музику. Особливо танцювальну.
— Скажіть, а де ви ремонтували патефон?
— Чому ви вирішили, що я його ремонтувала? Його регулював мій племінник, у ремонт патефон не здавався.
— Я подумав, якщо здавали в ремонт, то в майстерні, мабуть, відомі його номер і фірма. Тоді нам легше було б його шукати.
— Номера я не знаю, а от фірму, напевно, підкаже Коля, племінник. Він теж любить музику і знається на патефонах. Він сам собі склав дуже гарний.
— А як знайти Колю?
— Навіщо шукати? Я сама запитаю в нього і вам зателефоную. А взагалі він працює на міській телефонній станції. Зайцев його прізвище. Коля до мене часто заходить.
Дорохов поговорив ще кілька хвилин і, сказавши, що постарається знайти злодія і вкрадене, зібрався йти.
— Нічого мені не треба — ні патефона, ні платівок, ні грошей, — нервово сказала господиня, — знайдіть, ради бога, партійний квиток і паспорт.
Прокинувшись задовго до приходу Арзубова, Сашко швидко прибрав постіль в об'ємисту утробу дивана. Вмився у дворі з-під крана. У пельменній по сусідству поснідав і пішов на телефонну станцію. Розшукав Миколу Зайцева і, викликавши його в коридор, сказав, що треба поговорити. Племінник виявився молодим хлопцем, худим, довгим, незграбним. Коли Сашко повідомив, що він з карного розшуку, Зайцев зблід, потім його кинуло в жар, та так, що верхня губа зросилася потом. Хлопець гарячково облизнув губи, оглянувся навкруги і сказав Дорохову, що йому зараз ніколи, терміново викликає старший технік, і що він для розмови прийде, куди йому скажуть. Ця явно підкреслена терміновість Сашкові не сподобалася. Він одвів хлопця в кінець коридора й різко та вимогливо запитав: