Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
— Доброго ранку, мисливчику. А ти, я бачу, вже по господарству. Ось дивлюсь у віконце і дивуюся: надворі мороз, а в тебе на шибках жодної крижинки. Як тобі вдасться?
— Тут один дід у нас є — по дереву майстер, показав, у яких місцях дірки в рамах свердлити, щоб продувало. А потім, поміж рамами мох, бачиш, сірий навпіл із зеленим? Він також замерзати шибкам не дає. Грубку розтоплю та снідати будемо.
— Похмелитися не завадить, — погодився Нікітський.
Кир'ян, коли розгорілися дрова, приніс звідкись з морозу літрову пляшку. Прилаштував на грубці чайник, каструлю з кількома коряками води.
— Поки гаряче звариться, давай по півскляночки моєї. Вона дасть фори вашому коньякові. Тільки вибачай, гостеньку,
Нікітський ковтнув, упіймав на виделку рижика і, передихнувши, допив решту. Кир'ян з цікавістю дивився на нього. Відставивши склянку, Міжнародний похвалив настойку і мрійливо пригадав:
— От коли я в Харбін уперше приїхав, загуляв з одним паном.
— Ти з колишніх? — поцікавився Кир'ян.
— Я, друже ти мін, ніякий. Ні білий, ні червоний. Був час — хотів чорним стати, але господь бог вчасно стримав. Порішили громадяни чекісти всіх моїх дружків, які під чорний прапор пішли. Та я тобі не про те хочу розповісти. Пан той, по-теперішньому кореш мій, почав мене водити по різних китайських закладах. В одній фанзі подають нам пляшку. Сам хазяїн приніс, обережно так несе, боїться спіткнутися. Пляшка на підносі, дві чарки й ножик. Відкоркував і тягне з пляшки змію. Справжнісіньку гадюку, вона за голівку гачком до корка причеплена. Налив по чарці, ножем одрізав од хвоста два шматочки на закуску, а її саму знову в пляшку опустив. Покуштував я. Гидота, звичайно, але пити можна. Товариш мій по-їхньому знав, пояснив, що цієї зміїної належить пити тільки по чарці для здоров'я. По одній, більше не можна. Якщо в твоїй нема зміїної отрути, то наливай ще, — засміявся Нікітський.
Обидва з'їли по великій мисці наваристого бульйону з пельменями, і Кир'ян почав збиратися. Приніс з комори гарний темно-синій костюм, прикритий якоюсь чистою шматиною, нові оленячі торбази, дістав із скрині кремову косоворотку з цупкого шовкового полотна. Поголився біля уламка дзеркала, прилаштованого на стіні поряд з металевим умивальником. Усе він робив упевнено, ретельно, і Нікітський бачив перед собою серйозну людину. У нього майнула думка: чи погодиться цей чепурун завтра йти до нього в помічники?
Тим часом Кир'ян зняв із стіни опудала білок, спочатку хотів покласти їх у зелений солдатський заплічний мішок, а потім приніс звідкись кошик з лози, одягнув коротке бобрикове півпальто, білячу шапку.
— Ну, я пішов. Ти вдома будеш?
— Ляжу спати. Зачини мене на замок, щоб лихі люди не скривдили.
— Нема в нас тут лихих, усі перевелися.
— Хтозна, Кир'яне, хтозна…
Зоставшись сам, Нікітський поринув у неспокійні думки. «Треба б самому «ведмежа» та й «барліг» заразом оглянути. Чи піде з нами «женишок?» Ну, а коли не піде, господь з ним. Хай удома зостається. Хата на відшибі, надворі пістолетного пострілу й чутно не буде. А відмички, бог дасть, не підведуть. Орудував він таким мюллерівським інструментом, і нічого, виходило.
Увечері, коли прийшла Ганна, знов почалася пиятика. Гришка пив з усіма нарівні, дарма що вік, а завтра робота. Попереду була ніч, а потім ще цілий день. І відіспатися, й похмелитися встигне, а до роботи витверезіє. Хотів був за випивкою розпочати відверту розмову, та Льолька не дала. Притисла палець до губи: мовчи, мовляв, а потім, коли Григорій Павлович не звернув-таки уваги, гримнула:
— Досить базікати передчасно.
Добре, що цей дурень од щастя рота роззявив і нічого не зрозумів.
Пізно, вже за північ, зібралася Ганна додому.
— Вам, дорогий дядечку, виспатися треба, а жених мій мене проведе, грубку витопить, спати вкладе, а вас про всяк випадок ми знадвору на замочок замкнемо. Лампу погасіть — і на боковеньку.
Вранці Нікітський прокинувся завчасу. Виглянув у вікно й побачив, що сонце надворі іскрами ворушить сніг, купається в зелені крислатих ялин, переливається на обвислому
Нікітський придивився і збагнув, що цей незнайомий запах од сухих віників трав, розвішаних на стінах, — багно, зв'язане в снопик, брусничник, засушена з листям береза, пучки м'яти та гілки прив'ялої модрини…
Цілий день Нікітський нудився в пустій хаті. Неспокій опановував ним дедалі дужче. Куди завіялася ця бісова молодиця? Як повернулася її змова з цим безрогим лосем? Григорій Павлович никав по хаті, не знаходячи собі місця. Чому не йдуть? Може, мисливець шукає дільничного. Льолька лежить у себе вдома зв'язана, а сюди ось-ось наскочить облава? Він то лягав на лаву, то знову схоплювався й припадав до вікна, вдивляючись у ялинник. Тінь од найвищої ялини перетяла галявину і майже сягала хвіртки. Де ж вони, негідники? Може, свого гру затіяли і третім зайвим виявився ти сам, Григорію Павловичу? Ну, Льолька не така вже дурепа, щоб відмовитися від своєї мрії ушитися за кордон. Але хто їх, жінок, до пуття знає?
Всупереч усім своїм правилам, Нікітський двічі прикладався до пляшки, хоч ніколи перед ділом спиртного і в рот не брав. Але хміль цього разу не діяв. Заспокоєння не приходило. Коли до смерку лишилася година або півтори і Нікітський остаточно вирішив, що з настанням сутінків він піде, у дворі раптом загавкали собаки. Григорій Павлович метнувся в куток. Схопив карабін і, загнавши патрон у ствол, причаївся біля вікна. Собаки, дзявкнувши кілька разів, змінили тон і вже з веселим гавкотом грайливими стрибками кинулися стежкою. З ялинника вийшла Льолька. З того, як вона була одягнена, одразу стало видно, що зібралася в далеку дорогу. Григорій Павлович трохи заспокоївся, але, помітивши мисливця, який вайлувато ступав позаду з чималим мішком за плечима, став про себе лаятися. «Ото дурепа. Барахло своє зібрала. Жінка є жінка. Та нічого, звелю кинути все зайве. Ми і з «жовтяком» помучимось, якщо пудів зо три виявиться, а тут ще й ганчір'я».
— Не гнівайся, дядечку! — замість привітання прямо з порога почала молодиця. — Ми з чоловіком моїм трохи припізнилися: то милувалися, то балачки розводили. Збирала, що з собою взяти, а що покинути на розграбування.
Вона намагалася говорити весело, але в голосі її Нікітський вловив розгубленість і сум.
Кир'ян опустив міток просто посеред хати, не роздягаючись, сів до столу, мовчки налив собі склянку горілки, відпив половину і втупився в Нікітського, який сидів навпроти. Мерзлякувато стало під цим поглядом Гришці Міжнародному. Суворі Кир'янові очі, здавалося, свердлили його наскрізь. Мисливець допив горілку, глянув на Ганну, хотів щось сказати, але та перехопила його погляд, усміхнулася, підійшла, пригорнулася до нього, обійняла і, мовби до маленького, співучим голосом проворкувала:
— Не хвилюйся, Кир'янушко, не тривожся, мій ведмедику, все буде гаразд. Нікому я не дам тебе скривдити. Діло це наше буде перше й останнє. Тихесенько, без крові, пов'яжемо тих, сторожів, заберемо золотце й подамося до теплих країв. Буду я там тебе любити й пестити…
Але доказати їй не довелося. Надворі завалували собаки люто, несамовито, аж заливалися. Мисливець навіть не ворухнувся, а буфетниця кинулася до вікна. Нікітський дивився і не міг одірвати від галявини очей. За грубою ялиною щойно майнула постать. Трохи осторонь хитнулися молоді деревця, і Григорій Павлович виразно розгледів дуло гвинтівки, спрямованої просто у вікно. Один собака метався по галявині, обгавкуючи зайшлих, другий голосисто, з підвиванням, заливався десь за хатою.