Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
— Чому ж так дешево? — здивувався Сашко.
— Наче як подарунок, а Єгорівна жінка сурйозна, за так не взяла. Глухар там, рись — теж його робота. Стрілець цей Кир'ян путній. Тільки до тата далеко… — з гордістю скінчив хлопець.
— Чому ж ти з татом не пішов у тайгу?
— Не взяв. — У голосі Кешки відчувався жаль. — Каже, вистачить на родину одного мисливця.
— Звичайно, вистачить, — підтримала мати, яка з'явилася з великою мискою солоних грибів і з тарілкою сала. — Оленко, постав на стіл лафітнички, під пельмені не гріх… Та принеси батькову настоянку, ту, що в чорній пляшці, матінка щось нездужає, а полинова від усіх хвороб.
— Кешо, а мамку як величають? — тихенько запитав Сашко.
— А ти чому сам не спитав? Олімпіадою Никонівною. Та її ти просто Никонівною зови. Так от, не пустив мене на полювання батько й золото мити не дав. Золото, каже, багатьох людей погубило. Велить технікою займатися. Та мені все одно скоро в солдати йти, а з армії повернуся — в тайгу подамся. Тоді мене ніхто від полювання не відіб'є.
Прийшла з кухні бабуся років під сімдесят, принесла миску з вареною лососиною. Сашко зрозумів, що приймають його по першому розряду. Він вийшов до сіней, знайшов свій кожушок і витяг пляшку горілки, що взяв у буфетниці. Господиня внесла величезну каструлю з пельменями, над якою клубочилася пара, і всі посідали за стіл. Господиня розлила по чарках горілку, запропонувала Сашкові настойку, але той відмовився, і тоді темно-густу рідину налила бабусі.
— Мені просто незручно, Олімпіадо Никонівно, скільки я вам клопоту завдав. Через мене такий стіл накрили.
— Чому через тебе? — щиро здивувалася господиня. — Нам теж вечеряти треба. Я в тій чайній і шматка в рот не візьму: все не до смаку мені, а вдома люблю отак попоїсти. Провіант, слава богу, свій, не купований. Ти ось покуштуй пельменчиків. У хижі ще півміха висить. Тиждень готували. Мої мисливці в тайгу без пельменів узимку не ходять. А ти кажеш: через тебе.
Пельмені й справді виявилися — пальчики оближеш.
Соковиті, духмяні, з присмаком брусниці, лохини і ще якогось знайомого тайгового зілля.
Сашкові подобалася ця гостинна родина. І тільки думка про те, що від Олімпіади або її чоловіка якась нитка тягнеться до Міжнародного, не давала спокою. Не хотілося зв'язувати цих начебто славних людей із запеклим злочинцем. Але щось їх таки об'єднує? Він кілька разів намагався перевести розмову на чайну, навіть прямо запитав у господині про Ганну, але та просто відмахнулася. Після ситної вечорі й чаювання Сашка вклали спати в цій же залі на широкій лаві. Господиня розстелила величезну вовчу шубу, поклала подушку, забрала Сашкові валянки посушити й побажала доброї ночі. Але йому не спалося. «Хто Ганна? Хто така насправді Олімпіада? Навіщо привела вона мене у свій дім?» Сашко прислухався до шарудіння, крутився, вставав, знову лягав. Поступово сон почав його змагати, як раптом у тиші виразно почулося скрипіння мостин, застогнала погано розклинена дошка. Сашко хотів схопитися, запитати, хто це бродить, але помітив у дверях довгу білу жіночу сорочку. «Господиня, — вирішив він, — що їй треба?» І вмить знайшов заспокійливу відповідь: «Мало що може знадобитися людині у власній хаті, навіть уночі» — і вдав, що спить. Тим часом жінка постояла в дверях, прислухалася, увійшла до кімнати й потихеньку підійшла до табуретки, взяла складений одяг гостя і, так само скрадаючись, вийшла до кухні, звідкіля в коридор пробивалася смужка світла.
«Що це вона задумала? Може, захотіла подивитися, чи нема в моєму одязі паразитів?» Тепер уже Сашко не міг спокійно лежати. Він підвівся і, обережно ступаючи, тримаючись ближче до стіни, щоб не зарипіли мостини, підійшов до кухонних дверей. Йому було добре видно, як Олімпіада Никонівна біля столу в світлі прикрученої гасової лампи оглядала все, що є в його кишенях. Тільки-но влігся на свою постіль, як знову почув кроки. Господиня так само тихо постояла в дверях і вже більш упевнено ввійшла до кімнати й поклала всі речі на місце.
«Добре, що хоч ніж засунув під лаву. Гарний мав би я вигляд, якби фінка виявилася в кишені…»
Що ж вона все-таки шукала? Як не дивно, але ні страху, ні тривоги Сашко не відчував. Видно, Ганна звеліла його не тільки прихистити, а й перевірити. Виходить, усі вони тут заодно з Хазяїном. Утома взяла гору, і він заснув.
Коли Сашко розплющив очі, за вікнами, розмальованими морозяними візерунками, було сонячно.
Насамперед він подумки подякував дядькові Миші, який напередодні від'їзду забрав у Сашка наган і посвідчення особи.
— Давай, давай, — казав Фомін, — прихопиш із собою з дурного розуму і згориш синім полум'ям. Нам з тобою це ні до чого.
«А все-таки, що їй треба було? — думав Сашко. — Гроші на місці, та й скільки їх? Своїх менше десятки, плюс три червінці, що взяв у Ганни. Ганна… Як би дізнатися про неї більше?»
Умившись, Сашко побажав доброго здоров'я Никонівні й бабусі, які сиділи в кухні біля самовара.
—Іди чай пити, хлопче, — запросила стара, — наш вже побігли: одна до школи, другий до майстерень.
— Спочатку лосятини покуштуй та ось чарочку випий, — запропонувала господиня.
«Уночі всі кишені перетрусила, а сьогодні знову споює», — роздратовано подумав Сашко й відмовився.
— Пожувати чого-небудь — інша річ, а горілки не хочу.
— Ще звечора помітила, що до спиртного ти не дуже ласий, — шанобливо відзначила стара, а Никонівна промовчала, наче й ні до чого їй.
За чаєм Дорохов ризикнув:
— Скажіть, Олімпіадо Никонівно, а скільки років вашій буфетниці? Тридцять набереться?
Обидві — і стара й молода — умить розсміялися.
— Око в тебе, любчику, не зірке. Ось скажу Ганні, що вона тобі в душу запала, хай радіє, їй уже за сорок, вона тобі в матері годиться. До неї ти не підластишся, вона в нас, мов чорниця, сама, чоловіків не полюбляє. До неї тут наш інженер з копальні сватався, а вона йому дала відкоша. Є один мисливець, самотній, досі за нею сохне, а Нюрка й у хату його не пускає. Скільки років живе тут, а все сама, все з книжками, тільки з учителькою приятелює. Строга жінка, а ти й собі…
— Що ви, Олімпіадо Никонівно, я ж просто так.
— Ти краще скажи, чого приїхав і якого дядька шукав? — Олімпіада скоса глянула на Сашка. — Я ж тут усіх од малого до старого знаю.
«Цікаво, — подумав Сашко. — Дядька вигадала Ганна, а Никонівна запитує всерйоз. Виходить, буфетниця їй не сказала про записку? Треба якось виплутатися».
— Ну, Никонівно, ти чисто прокурор, усе тобі скажи… Дай-но краще олівець і папір, я тобі свою адресу залишу. Будеш в Іркутську, погостюєш. — І так само, як у чайній, написав адресу тієї самої Віри, за брата якої себе видавав.