Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
— Що ж мені тут, півмісяця стовбичити? — обурився Сашко.
— Давай і забирайся геть. Хазяїн повернеться, приїде до Іркутська сам або когось пошле.
— Гаразд. — Сашко дістав з кишені ватяних штанів складену пачкою газету, розгорнув її і витяг списаний дрібним почерком аркушик. — Ось, передачу просить, а далі не розібрав. — І Сашко вручив буфетниці послання.
Вона, не читаючи, підсунула аркушик під якийсь ящик на полиці. Взяла зі столу папір і олівець.
— Напиши, як знайти тебе в Іркутську, прізвище, адресу. Можливо, через твою Вірку нам передачу цьому Гриші й відправить.
— Коли взяла записку, гроші
— Які гроші? — рвучко звела вгору брови жінка.
— Як-то які? Дядько Гриша Різаному пообіцяв, що Хазяїн за записку півсотні відвалить. Дурно я сюди по морозу тарганився, чи що?
— Гаразд, зачекай. — Ганна вийшла й незабаром повернулася з пляшкою горілки та склянкою. Дістала з кишені фартуха три червінці.— Тримай! Досить з тебе й тридцятки. Хазяїн, може, й більше відвалив би, та де його знайти. А ось склянку собі налий. На дорогу й за знайомство.
Не випити не можна було, а горілки Дорохову страх як не хотілося, і він зважився на нове простацтво. Сховавши гроші, взяв зі столу пляшку, струсонув її і, не розпечатуючи, опустив у кишеню.
— Гарна ти молодичка, Нюро. Просто жаль їхати. За твоє здоров'я цю горіляку цілу дорогу смоктатиму.
— Куди ж ти проти ночі?
— Знайду подорожню машину — і додому. Нічого мені тут у вас байдикувати.
Надворі смеркло, міцнішав мороз. І вдень людей було мало, а надвечір і зовсім стало безлюдно. Дорохов підійшов до продуктових складів, потім до заїжджого двору, знов повернувся в центр, до управління копальнями, але жодної машини не зустрів. Симпатичний шофер з новеньким ЗІСом, мабуть, уже поїхав. Повертаючись до заїжджого двору, Сашко почув за собою кроки. Йому здалося, що хтось обережно скрадається, намагаючись, щоб сніг під ногами не рипів. Сашко зупинився, озирнувся, але нікого не побачив. Однак і рипіння припинилося. Причулося, чи що? Як тільки Дорохов рушив далі, одразу ж почув ті самі обережні кроки. У темряві, на неосвітлених провулках невідомому легко було сховатися. Притиснувся до темної огорожі, і все. Хто ж це стежить? Як перевірити? Може, Хазяїн? Стало холодно й незатишно.
Засунувши в лівий рукав фінку, Сашко пішов швидше. Позаду знов почулися тепер уже квапливі кроки. Дорохов побіг, завернув за ріг і зупинився, притиснувшись до тесової огорожі. Коли кроки почулися майже поряд, він ступив назустріч і віч-на-віч зіткнувся з жінкою. Та голосно зойкнула й відскочила убік.
— Ну й налякав ти мене! — відкриваючи запнуте хусткою обличчя, промовила жінка, у якій він одразу впізнав офіціантку чайної.— Бігаю по селищу, шукаю тебе, а ти мотаєшся, як гірський козел по тайзі. Побачила біля контори і ніяк не дожену.
«Бреше, — подумав Сашко. Він же виразно чув, як офіціантка зупинялася, коли він уповільнював кроки. — Вистежувала. Цікаво, навіщо?»
— Чого це ти мене раптом шукати надумала?
— Та Нюша наша, буфетниця, у якої ти про свого дядька запитував, каже: «Хлопець начебто хороший, родича не знайшов, виїхати не зможе. Машину проти ночі хіба знайде? Знайди його, та хай у тебе й переночує».
Дорохов спершу хотів відмовитися, а потім вирішив з'ясувати, що ховається за цим запрошенням.
— Та ти не бійся. Дім у мене сімейний, люди ми порядні, ходімо. Пельменчиками почастую.
Край селища, мов козацька фортеця, стояла велика рублена хата на п'ять стін, обгороджена тином у сажень заввишки. Модрини в обхват,
«Не приведи боже лізти через цю огорожу. Напорешся, і кінець», — подумав Сашко, заходячи до двору.
У хаті було людно. Жінку зустріли радісно й метушливо, стара мати чи свекруха кинулася роздмухувати вогонь у печі. Дівчина років п'ятнадцяти допомогла роздягтися, з-за занавіски виглянув хлопець на зріст як Сашко, але молодший. Хазяйка від порога оголосила, що привела людину переночувати, щоб у заїжджому дворі не валялася. Коли Сашко роздягся, провела його до зали, звеліла дітям розважати гостя, сама з бабцею заходилася готувати вечерю.
Зайшов хлопець, сором'язливо подав жорстку негнучку долоньку Дорохову і назвався Кешкою, з'явилася дівчинка, з цікавістю оглянула гостя і сказала, що її звуть Оленою. Сашко задав декілька чемних запитань про копальні, погоду, полювання, але відповіді слухав неуважно. Його турбувало інше: навіщо офіціантка затягла його до себе додому? Не могла ж вона ні з того ні з сього бігати в темряві по селищу, хтозна-де шукати його тільки заради того, щоб нагодувати пельменями та влаштувати на ночівлю в теплій і чистій хаті? Чому буфетниця сказала їй, що він, Сашко, шукає дядька? Може, прийде сам Хазяїн або зустріне його де-небудь і з цією метою й затягли його сюди… Прийшов до одного висновку: ним зацікавилися. Записка Міжнародного була явною несподіванкою, і від нього чекають подробиць. А може, йому влаштують перевірку? Ну, до перевірки він готовий. Разом з дядьком Мишею вони перебрали всі можливі варіанти розмови з Хазяїном. Усі? Ні, ночівлі в сімейному домі, та ще й, судячи по хлопцеві й дівчині, цілком порядному, вони все-таки не передбачили.
— А батько де? — запитав Сашко в хлопця.
— Тато в тайзі. До різдва бідкували разом, а тепер сам пішов по сохатого…
Хлопець сподобався Дорохову. Здоровенний, незграбний і дуже сором'язливий, відкрите хлопчаче обличчя і м'який білявий чуб, коротко обстрижений у кружок…
— Ну і як нині білка? — в тон хлопцеві поцікавився Сашко.
— Нормально. Батько вполював понад три сотні, і я близько двох. Він з дрібнокаліберкою бідкував, а в мене берданка. Хіба з гвинтівкою її порівняєш?
Кешка підвівся, вийшов у ванькир, повернувся зі стареньким дробовиком і простяг рушницю гостеві. Сашко зі знанням справи оглянув берданку, виготовлену ще в минулому столітті.
Олена слухала чоловічі розмови і, видно, хотіла й собі про щось запитати. Дочекавшись паузи в братовій розповіді, торкнула Сашка за плече:
— Ви не знаєте, як приймають в Іркутську до технікуму? Влітку семирічку закінчу, хочу до медичного вступити. У технікумі, напевне, гуртожиток є… А Іркутськ великий? Людей, кажуть, там сила-силенна.
Розповісти дівчині про Іркутськ Сашкові не вдалося. Мати звеліла їй накривати на стіл, а Кешка не вгамовувався:
— Мені все-таки карабін більше до душі. У нас тут є один мисливець — Кир'яном звуть, він торік купив собі карабін, добре полює звіра. Але тата все одно обстріляти не може… Ти в чайній був? — раптом запитав він Сашка.
— Був.
— Ведмедя біля дверей бачив?
— Бачив.
— Так це його Кир'ян з карабіна звалив. Сам і опудало змайстрував і Ганні Єгорівні за дні пляшки зеленого вина віддав.