Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
— Хулігани й грабіжники — це, звичайно, погано, — в тон Нікітському відповідав Фомін. — Ловимо ми їх, стараємося, голубе мій Григорію Павловичу. А до кого ви приїхали, сказати все-таки доведеться.
— Гадаю, Михайле Миколайовичу, не варто. Хай людина собі живе спокійно. Скільки нам, старим, і жити залишилося? Ось ви, напевно, хочете дізнатися, де я на пістолетики та інструмент розжився? Це, мабуть, скажу. Це, як я розумію, вам треба знати. Їхав я у поїзді Москва — Владивосток, ну, звичайно, в м'якому вагоні, а зі мною в купе один юнак опинився. Він до ресторану, а я зазирнув у його саквояж і бачу, що це добро мені самому знадобиться. На першій станції, здається в Тайшеті, вийшов я з чемоданчиком, а там на наступний поїзд — і далі поїхав.
Фомін зареготав.
— Щастить вам, Григорію
— Даремно ви смієтеся. Цю історію я вам спеціально для протоколу вигадав. Повинні ж ви поставити мені таке запитання? Повинні. Ну й запишіть мою відповідь, я ще вам і прикмети опишу хазяїна саквояжа. Чогось іншого, вже вибачайте, не скажу. Шукайте, не буду вас шматка хліба позбавляти. Що стосується мене самого, то тут вам легше. За будь-який недобутий строк мені громадянин суддя за втечу ще один-два роки накине, і вирушаю до табору. Але самі поміркуйте, який мені резон сидіти? Щоб усі строки відбути, потрібно ще два життя прожити. Ось потеплішає, зазеленіє тайга, і втечу. У мене просто пристрасть блукати по тайзі, жаль, що підстаркуватий став.
О п'ятій годині Фомін відправив Міжнародного до камери.
— Ходімо, Сашко, додому. Відпочинемо трохи, увечері знову… Ну як тобі цей гусак?
Сашко тільки розвів руками, а Фомін, збираючись на перерву, пообіцяв:
— Увечері напишемо листа в Москву, в МУР. Хай вони серед двірників пошукають того «банкіра». Теж, мабуть, склавши руки не сидить. Найстрашніше в цих рецидивістів їхня філософія, упевненість у правоті своїй, чи що. Та й у зачаруванні певному їм не відмовиш, можуть при бажанні привернути до себе, особливо молодь. Мало того, що рецидивісти розкладають людей, вони ще й поширюють професійні навики. Страшні вони, Сашко, люди. До речі, приїхав до нас оцей самий Міжнародний за викликом. Хтось надіслав йому телеграму з запрошенням. Хотів я з ним в одному готелі пожити і знайти його приятелів. Та ось, бачиш, не пощастило. А приїхав він, гадаю, заради путнього діла. Відмички бачив? Май на увазі: оцей Григорій Павлович ними будь-який сейф відімкне. Тільки де цей сейф і хто його знайшов, ми з тобою не знаємо. Але напевно діло велике, недарма зі зброєю вирішили йти. Врахуй, цього Нікітського два роки тому ми тут, в Іркутську, схопили. Суд його за втечу засудив, а чого він приїхав, до кого, так і не дізналися. Тепер йому Іркутськ стороною треба об'їжджати, а він знову тут. Та ще й зі зброєю. Гадаю, і першого разу він не впорожні приїздив. Але тоді я в нього нічого не знайшов і не дізнався, що його до нас притягало. Казали мені, що минулого разу був у нього чемодан, коричневий, шкіряний, але куди він його дів, не дізналися. Гаразд, ходімо, а то вже пів на шосту.
Того ж вечора, відправивши листа в Московський карний розшук, Фомін викликав Нікітського. Привели його заспаного, і він, потираючи руки, походжаючи по кабінету, одразу почав баляндрасити.
— Добре, що викликали, а то я, коли від вас повернувся, перекусив і на боковеньку. Ще годинку поспав би, а потім цілу ніч безсонням мучився б. — Міжнародний глянув на Сашка, потім на Фоміна. — Може, чайком напоїте? Зараз би гаряченького. Та міцненького, а до нього чарочку коньяку. — Нікітський сів на стілець, примружив очі і замріяно вів далі:— Є такий божественний напій «Мартель». Дві-три малесенькі чарочки — і втоми, нудьги наче й не було. Ви куштували, Михайле Миколайовичу, коли-небудь «Мартель»?
— Що ви, Григорію Павловичу! Де мені! Я й шустовський коньяк тільки у вітринах бачив. Коньяку я вам зараз не обіцяю, а чайком міцненьким напою. Організуй, Сашко, і бутербродиків прихопи.
За чаєм Нікітського потягло на спогади, і він розповідав про свої вдалі крадіжки, наче про якісь подвиги. Сашкові навіть стало гидко слухати. Він дивився на Фоміна й дивувався, чому той не зупинить злодія, не поставить його на місце. А Фоміна мов підмінили. Він був увесь увага, підтакував, попліскував по плечу Нікітського, від надміру почуттів потирав руки і разом з ним весело сміявся над обдуреними шахраєм простачками. Коли Міжнародний згадав, як він перед самою імперіалістичною війною вдало обчистив сейф якогось багатія в Брюсселі, Фомін зовсім розвеселився, навіть засміявся
— Як же ви тут у нас так сплохували? Пошилися, Григорію Павловичу, як кажуть, у дурні.
— Звичка підвела. Любов до чистих простирадел. Міг би зупинитися в іншому місці, та понесла мене лиха година до готелю. Люблю чистоту, затишок і ціную спокій. Адже на квартирі як? Господиню з її дивацтвами терпи. До неї знайомі зайдуть, і ти, хочеш не хочеш, усміхайся, розмовляй. У готелі інша річ — сам собі господар. Але цього разу мені й там не по собі було. Передчуття, чи що? Мені б, дурневі, якщо душа болить, по паспортину не заходити. Спустився б через чорний хід у двір — і шукай вітра в полі. Сиділи б ви, громадянине Фомін, з помічником у вестибюлі, хоча щиро скажу, вас я не впізнав, та й помічника вашого теж. Загалом, я… — Нікітський не доказав. Узяв бутерброд і, сьорбаючи зі склянки, поблажливо глянув на Фоміна.
— Ну й що? Через тиждень-другий знайшли б вас в іншому місці.
— Дідька лисого ви знайшли б мене тут через два тижні. Через два тижні гуляв би я по Унтер-ден-Лінден або по Монмартру. — Нікітський поставив склянку, рвучко підвівся, його рух був настільки різкий, що Сашко теж зірвався, тільки Фомін залишився спокійно сидіти, примруживши очі.
— То де ви гуляли б, Григорію Павловичу, через два тижні?
— В Одесі по Дерибасівській або в Пітері по Невському, а може, в Ростові. Невже ви гадаєте, що я залишився б у вашому паршивому місті, коли б виніс із готелю ноги?
— Хитруєте, Нікітський, — зітхнув Фомін. — Навряд чи ви від нас поїхали б, ні з ким не побачившись.
— Хто його знає, громадянине Фомін, — замислившись, наче щось пригадуючи, промовив рецидивіст. — Може, й затримався б на два-три дні. Я ж вам казав, любов у мене до однієї дами давня.
Після допиту Фомін і Дорохов вийшли надвір у ніч, у мороз.
— Ти, я бачу, не дуже задоволений вечірньою розмовою? — поцікавився Фомін.
— Гад цей Нікітський. Гидко на нього дивитися, не те що слухати.
— Безумовно. Але, мені здається, саме сьогодні він з нами був відвертий і сказав набагато більше, ніж хотів.
— Що ж він таке сказав? Я нічого путнього не помітив.
— Давай, Сашко, по домівках. На дозвіллі сам зметикуєш, не буду тебе збивати.
Були випадки, коли Фомін на якийсь час виходив з управління, а Дорохов залишався з Міжнародним. Нікітський просив Фоміна не відправляти його до камери. Тоді Михайло Миколайович щоразу присилав на допомогу Сашкові Чекулаєва або Боровика. Григорій Павлович, майстер на всілякі злодійські побрехеньки, міг говорити годинами. Женька з Боровиком слухали його з неприхованою цікавістю, історії злочинного світу в дореволюційній Росії були їм удивовижу. Але Сашко після уроку, що йому дала злодійка, поводився насторожено, чекаючи й від Нікітського будь-якої каверзи. Звичайно Міжнародний сидів біля столу Фоміна, іноді підводився, щоб розім'ятися, походжав кабінетом, пересідав на інший стілець, а Дорохов спроквола спостерігав. Він помітив, як Нікітський майже невловимим рухом, погасивши недокурок у попільниці, взяв щось зі столу Фоміна й засунув у кишеню. Хлопці на це не звернули уваги. Сашко гарячково намагався згадати, що ж там лежало. Перед тим, як піти, Фомін завжди прибирав документи в сейф. Ручки з перами були на місці. А ось олівця не стало. Навіщо Нікітському знадобився олівець? Сашко хотів обшукати злочинця, та потім передумав. Тільки-по з'явився Фомін, він викликав його з кабінету і розповів про олівець. Фомін звелів зайти до Попова й доповісти йому про це, а сам вирішив вести далі розмову зі злочинцем і взнаки не давати, що його вихватку помітили:
Іван Іванович вислухав Сашка й одразу запитав:
— А ти як вважаєш, навіщо цьому типові олівець?
— Мабуть, листа комусь хоче написати.
— Та листа навряд, а ось записку напевно. Тільки через кого ж він вирішив її передати? Це цікаво. Ану ходімо.
Вони спустилися на перший поверх до чергової частини, а звідти вийшли в двір і попрямували до камер попереднього ув'язнення. Начальникові КПУ Попов наказав провести його до камери Нікітського. Вона виявилася останньою по коридору, невеликою, з одним тапчаном і маленьким столиком, над яким майже під стелею було заґратоване вікно з подвійною рамою.