Хлопці з карного розшуку

Скорин Игорь Дмитриевич

Фомін писав, що разом з іншими виїхав на операцію, а він, Сашко, має зібрати всіх практикантів і разом з ними вивчити довідку про «конячу справу». Та гарненько запам'ятати прикмети грабіжників.

Усі п'ятеро колишніх студентів, зібравшись у кімнаті Фоміна, уважно, немов після довгої розлуки, роздивлялися один одного. Дорохов поважно всівся за стіл і розгорнув довідку.

— Та зачекай-но, Сашко, — не витримав Анатолій Боровик. — Скажи краще, як твій Фомін?

І, не давши відповісти, почав сам схвильовано розповідати. Він жестикулював, то підвищував голос, то переходив на шепіт, корчив грізну фізіономію, підкріплював свою розповідь боксерськими випадами, і Сашко був змушений найсправжнісіньким чином заблокувати кілька його ударів. Було видно, що Толя заново переживає своє «бойове» хрещення».

— Мені, хлопці, пощастило одразу. Знаєте, який мій старший? Учора вранці познайомилися,

сиджу чекаю, коли він мені хоча б сяку-таку роботу підкине, коли раптом дзвінок. Мій з кимось поговорив і заквапився, прибрав усе зі столу й каже: «Одягайся, ходімо, тут недалеко, дещо перевіримо». Прийшли на базар, він підбадьорювати мене почав. — Боровик засміявся. — Це мене! Каже: «Не бійся, нічого страшного». Ну, я тільки плечима здвигнув. Теж мені, знайшов боягуза! Завів мене до китайської пельменної. Ну, до тієї, що у дерев'яному бараці край базару. Увійшли, сіли за столик. Кіхтенко роздивився й непомітно мені показує: «Бачиш? Отам у кутку двоє сидять. Той, що до нас ближче, в кожушку, — збіглий». Я спочатку не зрозумів, запитую, що означає «збіглий»? Кіхтенко пояснив: «Місяців зо три тому дали йому п'ять років за крадіжку, направили в колонію, а він утік. Брати його треба, але тихо. Тут, у пельменній, незручно: якщо здійме галас, порядним людям апетит зіпсуємо. Давай так. Я зараз вийду, а ти за ними попильнуй, а коли вони встануть, іди слідом. Цей тип напевно не затримається, подумає, що я по підмогу пішов, він мене вже помітив… А я на вулиці біля виходу чекатиму». Тільки-но старший вийшов, ці двоє підвелися й попрямували до дверей: я, звісно, за ними. Вони на ходу пошепотілися, і той «збіглий», пропустив дружка вперед, а сам трохи відстав. Мені здалося, що він повернутися захотів, і я його трішки підштовхнув. «Чого, кажу, у дверях застряв, прохід загородив». Той, ні слова не мовлячи, спробував мені в пику заїхати, а я його руку відбив лівою і не стримався, відповів правою у щелепу. Ну, він на вулицю й вивалився, а там уже старший з іншим розмовляє. Цей втікач прямо у них під ногами опинився. У пельменній ні тамбура, ні східців нема, двері відчинив — і на вулиці. Я ще й слова не встиг вимовити, як він зірвався і правою рукою з-за халяви ножа тягне, довгого такого, кухонного. Тоді я його на крюк спіймав — і тут вже нокаут повний. Коли старший револьвера видобув, я й не помітив. Наказує: «Забери в нього ніж і цього обшукай». Понишпорив у іншого по кишенях, нічого нема, а мені Кіхтенко підказує, щоб за поясом подивився. Я помацав, відчуваю, щось є, і коротку залізячку витяг, з обох боків заточена, у них вона фомкою називається. Кіхтенко каже: «Ходімо до себе». Зайшли до кабінету, і він давай з мене стружку знімати. Каже, карний розшук — це не ринг, не можна тут кулаками розмахувати. Запитую: «А як треба?» — «Треба було відразу обшукати і ніж забрати без бійки. Ми не маємо права в кожному випадку пускати в хід зброю, а кулаки й поготів. Ніколи не забувай, що перед тобою людина, а чому вона стала злочинцем, тут розібратися і зрозуміти треба».

Отаку мені мораль мій старший прочитав. Перед обідом до нас у кімнату начальник зайшов. Ми з Кіхтенком тільки розмову з «хрещеником» почали, ну, з тим, якого я нокаутував. Начальник подивився на втікача, усміхнувся. «Наступного разу, — каже, — з карним розшуком без ножів здоровкайся, а то ми тут цілу роту боксерів до себе на роботу взяли», — І підморгнув мені.— Анатолій на мить замовк і торкнув Сашка за руку: — Знаєш, мені мій казав, що навчив його працювати твій Фомін.

— А в мене… — почав був Нефедов, але Сашко не дав йому доказати.

— Стривайте, хлопці, так ми завдання не виконаємо. Перш за все діло.

Після читання документів хлопці навперебій почали обговорювати дії злочинців.

— Як же це, — обурювався Степан Колесов, — у місті така банда, а карний розшук і в ус не дме! Треба швидше їх ловити.

— Йди лови, — засміявся Боровик. — Коли, звичайно, знаєш, де вони ховаються.

— Зачекайте, хлопці! — Чекулаєв підвівся. — Адже нам недарма веліли запам'ятати їхні прикмети. Я так розумію, що це на випадок, якщо ми їх десь зустрінемо.

— Ну, знаєш, Женько, такого випадку можна чекати сто років. Я ось що пропоную, — Боровик окинув поглядом усіх. — Давайте їх шукати. Запам'ятаємо або краще запишемо, який у них вигляд, і почнемо скрізь розшукувати. Адже ж не сидять вони весь час удома. Ходять вулицями, мабуть, бувають у кіно, купують щось на базарі. Ото десь і натрапимо. Чи ми марно прийшли до карного розшуку?

— Звичайно, в карний розшук ви прийшли не марно, тільки ж навіщо про це галасувати? — У дверях стояв незнайомий чолов'яга, і практикантам здалося, що його масивна постать геть затулила вхід до кабінету. Перший підвівся

Чекулаєв, за ним інші.— Сидіть, сидіть, хлопці. Ось, виявляється, які ви орли! Давайте знайомитися: я заступник начальника карного розшуку Іван Іванович Попов. Учора повернувся з відрядження, і мені про вас розповіли. Зараз іду коридором, чую гамір. Підійшов до дверей і зрозумів, що тут військова рада, як у Філях, коли французи на Москву наступали. То про що ж суперечка?

— Нам доручили вивчити справу і запам'ятати прикмети бандитів, — пояснив за всіх Боровик. — Ми гадаємо, що злочинців можна впізнати в місті за цими прикметами. Під час перерви. Адже в нас цілих три години вільних, от і будемо їх шукати.

— Цікаве діло, — усміхнувся Попов. — Тільки ж ви тоді за одним заходом і коней шукайте, і сани. А розпочати пошуки найкраще після розмови зі старшими. Гадаю, квапитися вам, хлопці, з цим не слід. Кажуть, один з вас ще вчора виявив ініціативу, дав кулакам волю, а битися якраз нам не належить. Хіба що в разі крайньої потреби. Є запитання? Нема? Ну, звикайте потроху. Ага, ось що! Питатися не соромтеся у своїх старших, коли щось не зрозуміло. До мене заходьте. — По-дружньому підморгнувши їм, заступник начальника карного розшуку пішов, і хлопці одразу пожвавішали.

— Видно, тямущий чолов'яга, — вирішив Боровик. — Але не вірить, що ми зможемо самі спіймати бандитів. Ходімо, хлопці, пообідаємо, а заразом поблукаємо містом.

Дорохов лишився чекати Фоміна. Він підійшов до вікна, відчинив кватирку і довго оглядав двір управління. Провітривши кабінет, зібрав документи і замкнув їх у сейф. Усе це зробив механічно, охоплений роздумами. До цього часу всі, з ким він стикався у своєму житті, проповідували повагу до людей, дружбу, довір'я і в кожному випадку — чесність. Йому ніколи не доводилося зустрічатися з людьми, які можуть украсти, пограбувати, вбити. Такі люди не були йому зрозумілі й малювалися у найзловісніших барвах. Щоправда, в дитинстві, коли він ще жив у селі, його страхали одним чоловіком. Сашко пам'ятав невеликого худорлявого цигана з сухою рукою. На вигляд конокрад, мабуть, нічим не вирізнявся. Його перший-ліпший хлопчак міг подужати. Страху наганяла лиха слава, що ходила по п'ятах за тим дядьком. Казали, що рука у нього всохла після самосуду. Його по-звірячому били, а він і далі крав. Ловили, запроторювали до тюрми. Та тільки-но вийде — одразу нові коні. Отой незбагненний, нездоланний потяг до злодійства, до ризику викликав не тільки подив, але й страх. І цей рябий зі своїми дружками, певно, страшні люди. Невже нема в них ні совісті, ні жалю! Людей убивають. Собаки ж і того шкода. А ця «поштарка»? Молода, гарна — і грабує. Хто вони? І навіщо тільки живуть такі люди на білому світі?

Його невеселі роздуми перебив телефонний дзвінок. Михайло Миколайович запитував, як ідуть Сашкові справи. Він доповів, що документи вони вивчили, записали прикмети.

— А зараз чим невдоволений? — Видно, Фомін щось відчув у голосі.

— Та так, Михайле Миколайовичу, думки різні. І знову ви мене з собою не взяли.

— Нічого, Сашко, не журись. Усе в тебе попереду, — стомлено запевнив Фомін.

«ДУМАТИ, САШКО, ТРЕБА»

— Ось тобі адреса в селищі Зірочка, що за Ангарою, — сказав Фомін. — Піди запроси до мене цю людину.

—Єсть! — зраділо озвався Сашко. Будь-який рух тепер здавався йому почеснішим од марудного й марного сидіння за фоліантами слідчих документів.

Морозець був добрячий, і хоч ішов Сашко швидко, незабаром замерз так, що аж зубами дзвонив. Але справа була не тільки в морозові. Сьогодні Сашко ходив вулицями свого міста не так, як завжди. Він шукав. Життя сповнилося мети хвилюючої і високої — знайти злочинців. Йому скрізь ввижалися симпатичні блондинки, гніді з жовтими підпалинами коні, рябий грабіжник. Погляд його чіплявся за все побачене, затримував, гальмував, заважав іти. Вже вкотре він ловив на собі обурені погляди жінок, роздратованих пильною увагою юнака. Цього разу йому, здається, пощастило. Біля будинку стояли сани, до паркана була прив'язана низькоросла гніда лошичка, яка спроквола шурхотіла вівсом у торбі. Точнісінько така, як описано в справі.

Сашко підійшов ближче — треба було відшукати овальне тавро, яке остаточно й неспростовно довело б, що коняка та сама, крадена. Його не було видно з боку вулиці, й Сашко протисся між лошичкою і парканом. Кобила пирхнула, а Сашко присів, розглядаючи її лопатку. Раптом різко просвистів батіг і на нього сипонув набір брутальної лайки. Саша відскочив од саней.

— Ти чого, такий-сякий-перетакий! — репетував крихітний чоловічок, що не знати звідки з'явився біля конячини. — Красти зібрався? Ану!