Хотин
Шрифт:
Вони йшли поміж цими купами веселих людей, розкривши роти, і не знали, до кого підійти. Розглядали чубатих запорожців у різнобарвних каптанах, білих сорочках або й оголених, у самих лишень шароварах. Укритих бронзовим загаром, що підкреслював міцні вузли м'язів під шкірою. Усе було новим, усе заворожувало, а особливо зброя. Микита з дитинства мріяв про шаблю й пістолі, але бачив лише нудні молитовники. Батько був священиком і мав хоч невелику, але прибуткову парафію, яка дозволяла жити досить безбідно. Отже, таку саму долю готував і синові. Але не хотів її Микита! Ще тоді у вузьких дитячих грудях розправляла крила широка козацька душа…
Нарешті в одному з гуртів помітили двох смішних бурсаків у довгих, вкритих курявою підрясниках. Зі сміхом та жартами підкликали до діжки з пивом. Навколо неї зібралися десятка два захмелілих козаків.
– Хто такі? – посипалися запитання.
– Звідкіля прийшли?
Семен, що був сміливішим, виступив наперед.
– Родом із Переяслава. Вчилися ми в Терехтимирові, в бурсі. Але не хочемо в ряси. Хочемо слави козацької. А звати нас Семен Боднарук і Микита Попів.
– Прийміть до коша, – просто сказав Микита.
– О! – зареготали козаки. – Це діло скоре. В Бога віруєте? Православні?
Обидва ствердно замахали головами.
– Авжеж!
– Ну, то перехрестись, один із другим!
Бурсаки вправно захрестилися.
– Добре! А горілку п'єте?
Семен знизав плечима.
– Що ми, слабі, чи що?
– А пиво?
– Давай, наливай! – втратив терпець Микита.
Йому одразу ж подали чималеньке цеберце, повне янтарного, укритого шапкою білосніжної піни, пива. Микита взяв і миттю осушив його – з дороги сильно допікала спрага. Козаки схвально загули.
– Добре тягне!
– Воно й не дивно, є куди, тичка нівроку!
– Га-га-га! – знов залунало над майданом.
Микита зрозумів, як треба поводитися.
– А! Єті вас! Козаки мені! Пиво ложкою п'ють! Ану ще подавай, бач – з дороги! – він щосили вдарив шапкою, вибивши хмарку куряви з втоптаної землі.
Запорожці не стали сперечатись і черпнули ще одне цеберце, подавши другу кварту напою. Микита приклався й одним махом висушив і це. Одразу ж подали третє. Навкруги запанувала тиша, яка готова була вибухнути глузуванням над хвалькуватим бурсаком. Настав момент істини. Микита побачив спрямовані на себе погляди і зрозумів, що вирішується його доля. Як поставляться до нього козаки, так і сприйматимуть у майбутньому. Весело посміхнувшись, він перехилив «михайлика» і великими ковтками висушив його до дна.
І враз тишу, що панувала навколо діжки, розірвав дружний козацький регіт. Кожен по-своєму намагався показати захоплення людиною, яка одним духом випила три кварти пива. Хтось плескав по плечу вчорашнього бурсака, хтось підсовував шитий сріблом кисет із тютюном, а дехто й просто відважував жартівливі репліки. Нарешті сміх і гамір трохи вщухли. До Микити наблизився немолодий уже сивочубий запорожець, що його величезне черево могло вмістити, здавалось, цілу бочку.
– То, кажеш, ти Попів, ковінька твоїй матері? – примружившись, глянув він на Микиту.
– Так, а що? – придивився до козака Микита. – Хіба я вас знаю?
– Ще взнаєш! Я бачу, що ти не Попів, ти Непийпиво Микита! – і п'яненький черевань знову зареготав. – Наш, товариство, щоби старому Підкові чарки не випити, як не наш! Ну що, малий, ще пива?
– Егей, чоловіче добрий! Май Бога в грудях! Я теж із дороги, не дай християнській душі пропасти. Піднеси й мені! У тебе он яке черево, туди й Чорне море влізе, а ще як Микита допоможе! – прийшов на допомогу товаришеві Семен.
Підкова повернувся і хвилину пильно дивився на Семена, потім поволі розплився в посмішці.
– Ну, цей за словом у кишеню не полізе! Шилом будеш, малий. Іч – Чорне море влізе… Теж наш хлопака, гострослов, туди твою так!..
Не минуло й трьох років, а Переяславський курінь уже добре знав козаків Непийпива й Шила. І ось тепер, після нескінченної вервечки боїв і походів, після Варни, Синопа і Трапезунда, після Кафи й синіх вод Босфора, після смердючих боліт і непролазних лісів Московії, знову в дорозі. Тепер на Хотин. Обабіч, а також попереду і позаду мовчазні запорожці. А там, на чолі, Семен Шило – кошовий атаман…
Коли сонце піднялося вже досить високо, кошовий вирішив дати нарешті спочити стомленому добовим переходом війську. Спинилися в долині глибокої балки, що їх доволі багато під Корсунем. Після довгих вагань Семен Шило вирішив не заходити до міста і швидше наздоганяти Бородавку, що від нього один за одним прибували гінці із завданням дізнатися місцезнаходження запорожців. Гетьман волів якнайшвидше зібрати всі сили в один кулак – бажання цілком обґрунтоване. Тим безглуздішими виявилися деякі подальші події…
Опинившись у долині, козаки спішились і діловито, без метушні та поспіху почали будувати навколо місця стоянки укріплений табір. Через лічені хвилини у досі безлюдному місці завирувало життя; підганялись у коло важкі вози, сковувалися колесо до колеса ланцюгами і застигали, наїжачившись довгими дишлами, мов списами. У повітря піднялися перші димки і затріскотіли сухі гілки під гострими сокирами. Табором побігли заклопотані пошуками води й хмизу молодики. Червоні від жару кашовари сипали з мішків пшоно у велетенські мідні казани. Скоро над табором потяглися, лоскочучи ніздрі, апетитні пахощі кулішу.
Андрій Кульбаба зіскочив із коня й потягнувся, з насолодою вирівнявши стомлену спину. Після кількох днів несамовитої гонитви за кошем утома давалася взнаки. Проте він, приречено зітхнувши, вирішив спочатку зайнятися конем. Розторочив ремені, зняв червоний сап'яновий сак із різноманітними пожитками. Зваживши на руці, кинув його поряд із ратищем і мушкетом. Потім відв'язав потебеньки і разом із дорогою турецькою кульбакою поклав на землю. Зірвав добрячий жмут сухої трави і почав ретельно витирати ним коневі боки. Кінь голосно хрумкотів пшеницею з навішеної на морду полотняної торби. Зайнятий роботою, Андрій не відразу почув, як хтось підійшов. Почувши, озирнувся. За спиною стояв Горбоніс. Неквапно посмоктував люльку та позирав на зайнятого роботою Кульбабу.