Хотин
Шрифт:
Серед інших упав підкошеним і молодик Трохим Коваленко: один із сипахів замахнувся гострою шаблею. Але молодикові всміхнулася вередлива фортуна. На мізерну мить раніше вдалося дістати Трохиму рятівного пістоля. Гримнув постріл, єдиний у цій сутичці, і туркові у груди вдарив розпечений метал. І хоча невтомне лезо вже співало, розсікаючи повітря, летіло до незахищеної шиї, рука схибила і вістря лише черкнуло по шкірі голеної голови. Бризнула кров – і Трохим полетів долілиць. На якусь мить знепритомнів.
Коли пам'ять повернулася, Трохим побачив у човнах турків, що перевдягались у козацький одяг. Тонким звірячим чуттям він відчув те, що мало відбутися далі: переобтяжені здобиччю запорожці, коли повернуться з набігу, мають потрапити у добре підготовлену пастку. Півтори сотні сипахів засіли на скелястому карнизі над ущелиною, що вела до моря і човнів. Ще півсотні яничарок [11] очікували свого часу над обв'язаними очеретом бортами чайок. Неподалік двоє аскерів заганяли коней за нагромаджені над берегом валуни.
11
Яничарка – рушниця.
Трохим, мов змія, проліз між кам'яними розпадами і скотився в ущелину, яка приховувала турецьких коней. У розпеченому мозку стукотіла лише одна думка: будь-що попередити! Як завгодно дати знати!.. А через хвилину, заколовши ножем обох турків, він похапцем здирав із них дорогий одяг і натягував на себе закривавлені шаровари, халат та чалму. Залишалося проскочити під прицілом двохсот рушниць, що нюхали повітря лише в трьох десятках кроків від єдиного місця, де скелі розступались і вели до селища. Над селищем уже добре розрізнялися дими пожеж. Не вагаючись, Трохим ударив коня і помчав.
– Гой-є! Правовірні! О, горе на ваші нещасні голови! Не там ворог, звідки ви очікуєте його появи! Гяури обійшли нас! Рятуйте себе, о сини Магомета! – залементував він турецькою мовою, що її вивчив іще з дитинства, перебуваючи у неволі.
Коли турки зрозуміли, що їх ошукано, було вже пізно. Запорожці, кинувшись червоною хвилею, знесли засідку й до ноги вирізали загін. Жоден із бундючних сипахів не уникнув кривавих поминок по сорока двох братчиках, що полягли біля човнів. І все це завдяки одному лише Трохимові Коваленку, котрий вистояв там, де не змогли вистояти й досвідчені козаки. Тож на зворотному шляху прямо в козацькій чайці його прийняли у товариство і за давнім звичаєм охрестили… Сипахою! До сліз регочучи, запорожці згадували наполоханий вираз на заюшеному кров'ю обличчі під величезною чалмою…
Нарешті Андрій безсило опустився на землю і, відсапуючись, прислухався до теревенів Сипахи.
– …А я гульк – татарка за каменем сидить! Молодесенька! – Сипаха мрійливо закотив банькаті очі. – Гарнесенька!
– І що, діду, закохалися? – одразу ж під'юдив Кульбаба.
– Та ні, бісів сину. Я її шаблюкою…
– Тю… І навіщо б воно?
– Вона з пістоля у мене цілилася. Так ось!
– Ти диви! – Андрій удавано здивувався.
– Бісова баба, – зітхнувши, додав старий.
– Ось тобі й маєш! – не вгавав Кульбаба. – І не жаль було?
Сипаха замислився, згадуючи минулі часи, потім іще раз зітхнув.
– Чому ж не жаль… Воно ж баба, дарма, що бусурманка, – старий посмоктав люльку. – Але сказати, дітки, по правді, баби – то від диявола! Скількох козаків вони зіпсували, ой-ой-ой! Скількох лицарів віри святої занапастили! То хіба люципер, ворог людський, знає… Глянеш, бува, – Сипаха показав обличчям, як він «бува, дивився», – був козак – і нема. Уже в гречкосії, баболюбе, на паланку. А ото товариство січове вже й покинув. А хіба воно життя – біля баби за плахту триматися? Сам бабою зробишся, їй-бо!
Андрій жваво підморгнув Максимові і панібратськи поклав Сипахові на плече руку.
– Ну, ви, діду, переборщили. Багато ж славних молодців і серед гніздюків. Хоча, звичайно, не таких, як оце ми з вами!
Сипаха струснув із плеча Андрієву руку.
– Хто це ми? Цуценя ти нерозумне! Тьху! Ти скільки хліба козацького з'їв? – бурчав він без злості на Андрія. – Був би Петро живий, скуштував би ти не раз його батога. Батько твій порядок любив…
– А таки ні! – вихопився раптом Товкач. – Без баби теж не можна. От прийдеш із війни, а вже воно і хата, і в хаті. Та на столі. А як пригорнеться… Ех! Та й сини ростуть, у Січ-матінку поповнення. Аякже?
– І гречка! – у тон йому замахав головою Андрій.
– Та йди ти!
Максим не втримався.
– А от ви, діду, хоч і старші, хоч і більше бачили, а я з вами тут не згоден! – сказав він до Сипахи.
– Так, діду! Запричитали: баба – погано, баба до біди доведе! А нам одна Горбоносика…
– Зачекай!
Андрій ураз замовк, почувши, що Горбоніс знову заводиться.
– Так-от. Були ми торік у Кам'янці. Від волохів із листом до кошового повертали, – почав розповідь Максим. – Пам'ятаєте?
– Звичайно, пам'ятаю. Десь із місяць вас на Січі не було.
– Ну, от. Була в мене, одне слово, сутичка там із двома ляхами. Біля шинку. Не сподобалося панам, що запорожець перед ними шапку не ламає. Ну, звичайно, довго не говорили, пішло на шаблі. З першим я впорався досить швидко, зате другий виявився добрячим рубакою. Міцний лях був, та й фехтував вправно. Усе ж таки впорався я з ним. Але зрозумів, що до табору не дійти, сильно мені дісталося. Кров так і юшила. Кілька кварталів я ще відійшов, знав-бо: смерті двох шляхтичів мені б не подарували. Знаєте, як воно в ляха?
– Чому ж не знаємо, – загомоніли присутні.
– Куштували лицарського гонору… ладніші пахолками змагатись, а не на шаблі.
– І що далі? – перервав гомін Товкач.
– А що далі… пам'ятаю небагато, – Максим задумливо поглядав на язики полум'я. – Кімната. Велика кімната. Жіноче обличчя наді мною. Було досить темно, проте я добре бачив її. Надзвичайно вродлива… Так ось, батьку Сипахо, через два дні я був уже в таборі, а вона, яка мене виходила й привезла до коша, сильно ризикувала… Заміжня була. Польського хорунжого дружина.