Хотин
Шрифт:
– Вважаю, що потрібна. Крім того…
– Знаю, знаю… – нетерпляче перебив Бородавка, – митрополиту обіцяли, ляхам обіцяли… Не лежить душа! Відчуваю щось погане попереду…
Гетьман замовк. Дорошенко, не зважуючись перервати мовчанку, їхав поруч. Через кілька хвилин Бородавка зітхнув.
– Добре! Забудь про моє запитання. З'єднаємося з Ходкевичем за Дністром. Що ляхи, що бусурмани – собаки! Можуть домовитися. Вкажуть Османові на нас: ось, мовляв, основні винуватці турецького походу на Польщу, і накинуться з різних боків. Ми тим і тим мов кістка у горлі… Турки нам морських походів не подарують, ляхи —
Наливайка та інших. А там уже мусять боронитися, там Волощина.
– Отже, зараз куди?
Бородавка притримав коня, що намагався перейти на рись.
– Думаю, волохів потрусити, припасу у війську обмаль. До речі, у тебе з цим як?
– Більш-менш. Тижнів на три має вистачити. В інших гірше. Он у лубенців – на тиждень.
– На тиждень! А їхній пан полковник, славний Адам Подгурський, чим думав, коли в похід збирався?
Дорошенко байдужно знизав плечима. Бородавка зітхнув.
– Не лежить у мене душа до цієї битви… Не вірю я їм. Хіба вже раз клялись у вічній дружбі? Продадуть, чує моє серце… Ще ці… полковник, тьху! Де твій обоз, в одного з другим?! Зовсім розперезались. Яцько добрий! От якби Сагайдака їм – миттю за такі збори голову б проломив!
– Чув за Сагайдачного, – озвався Дорошенко.
Бородавка скосив на нього очі.
– І що?
– У Варшаві він був. Кажуть, король грамоти дав, завірив у підтримці.
– Плювати я хотів на його грамоти! А головне, Жолкєвський із Конєцпольським і Вишневецьким на них плювали. Шабля в груди – то їм найліпша грамота…
– Я, батьку, тебе розумію.
Бородавка подякував, хитнувши головою, потім запитав:
– А ти, Михаиле, що думаєш? Добре ми зробили, що митрополита послухали?
– Біс його знає. Я не думаю… Хоча каша там добра завариться, поб'ють людей…
– Поб'ють! Кругом б'ють, було б за що! Може б то повернути, поки не пізно? – Бородавка запитливо подивився на полковника.
– Як повернути?! – від здивування Дорошенко притримав коня.
– Жартую, – коротко кинув Бородавка. – Повертайся до свого полку, йдемо до Дністра, а далі на Молдавію до Сорок, Оргієва та Ясс.
Загін просувався, зберігаючи титлу. Місяць освітлював вершників, але й ніби сам дивувався їхньому примарному вигляду. Кілька тисяч комонних привидів рухались у темряві степової ночі. На мордах коней біліли ганчірки, які не давали тваринам виказувати себе голосом. Чувся лише шелест трави та неголосний брязкіт упряжі. Не блимали навіть вогники кресал над люльками курців.
З найближчої могили за цією дивовижною кавалькадою стежили дві пари уважних очей. Їхні власники супроводжували мовчазних вершників довгими поглядами, потім стрімкими ящірками кинулись униз по схилу. За хвилину вже стояли поряд із третім, який тримав за поводи одразу трійку коней. Деякий час відсапувались.
– Біс його знає, Микито, – мовив нарешті один із пластунів, у якому неважко було впізнати запального Андрія Кульбабу. – Я не впевнений. Може, й вони, а може, й татари. Темно, як у ведмедя в… барлозі!
– Точно, – додав Горбоніс, – здається, що наші, але я теж не впевнений. Що будемо робити?
– Тут помислити треба, – розважливо сказав Микита.
– І що його мислити? Їдьмо за ними до ранку, там побачимо! – Андрій, як завжди, мислив прямо.
– То не діло, – похитав головою Микита, – до ранку далеко і невідомо, хто кого першим помітить. Дозор на найпершій могилі – і накриють мокрим рядном.
– А що, як…. – оживився раптом Максим. – Треба їх стороною обійти, ось моя думка! Забіжимо наперед, там має бути дозор, якщо ні, легше буде утекти. Ну, як?
Микита почухав потилицю.
– Діло кажеш. Давай по конях!
Скочивши на коней, козаки погнали риссю, забираючи на південь від Чорного шляху. Одразу ж заховалися серед високої тирси, яка поступово перейшла у густі кущі верболозу. Дорога побігла вниз, ховаючись у глибокій балці, що на її дні дзюркотів неширокий струмочок, раз по раз зникаючи у непролазних хащах верб, кленів і диких груш.
Деякий час довелося витратити на водопій – стомлені довгою гонитвою коні потребували життєдайної вологи. Користуючись нагодою, набрали води й у свої баклаги. Через лічені хвилини продовжили подорож. На щастя, балка тяглася вздовж шляху на три чи чотири версти, тож швидко їхали, невидимі у чагарниках. Тут не потрібно було стерегтися бокових дозорів. Через годину минули зарості й опинилися у рівному степу. Ще деякий час їхали чвалом, а потім повернули до шляху. Біля битої дороги застигли, притиснувшись до коней.
– Одне слово, так! – тихо сказав Микита. – Якщо татари, летіть назад до балки, потім зустрінемося. Струмок, що в балці, бачили?
– Так.
– Він у Бобринець впадає. Там і чекати, усе ясно?
– Авжеж, – відповів Андрій. Максим лише хитнув головою на знак згоди.
Через хвилину на шляху почувся невиразний рух. До них наближалися вершники передового дозору. Як і очікували, їх було з десяток. Незабаром дозорці підійшли зовсім близько.
– Ну, з Богом, – прошепотів Микита і, піднявшись над травою, голосно запугикав:
– Пугу, пугу, пугу!
Від несподіванки на шляху заметушилися. Хижо клацнули курки пістолів і заспівали леза шабель. Але за мить уже долетів відзив на старовинне козацьке гасло:
– Пугу, пугу!
Микита з полегшенням зітхнув і продовжив установлену часом формулу:
– Козак з лугу!
– А з якого лугу – чи з Великого, чи з Малого? – почув у відповідь.
– З Великого!
– Як з Великого, то йди до кругу! Скільки вас там?
– Троє.
– Виїздіть на шлях!