Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів
Шрифт:
— Не їдь нікуди, — сказала вона йому. — Зі суддями все можна владнати. Ти лиш скажи. Нема такого заслання, якого не можна було б відлежати на лавах у приморських тюрмах. Я вплету кому слід кілька золотих шкудо в бороду, і нам не треба буде розлучатися.
— Мені треба йти не тому, що мене вигнали, — відповів Коен. — Для мене уся та їхня писанина варта не більше, ніж крик ворони. Я йду, бо настав мій час. З дитинства мені сниться, що я б'юся в темряві на шаблях і кульгаю уві сні. Я бачу сни мовою, якої не розумію у житті. Так триває вже двадцять два роки, і тепер надійшов час, щоб сон той справдився і розтлумачився. Або зараз, або ніколи. А справдиться він там, де я його бачу — в Царгороді. Бо недаремно сняться мені ті криві вулички, муровані, щоб убивати вітер, ті вежі і вода під ними…
— Якщо
— Якщо навіть і так, у тому майбутньому житті ми все одно не зможемо впізнати одне одного. Твоя душа — то не душа Адама, яка переходить у душі всіх наступних поколінь і помирає заново в кожному із нас.
— Коли так, ми зустрінемось у інший спосіб. І я хочу тобі сказати, як ти мене впізнаєш. Тоді я буду чоловіком, але мої руки будуть ті ж самі, що й зараз — кожна з двома великими пальцями, так що кожна може бути і лівою, і правою…
Промовивши це, добродійка Євфросинія поцілувала Коена в перстень, і вони розлучилися назавжди. Смерть добродійки Лукаревич, яка настала незабаром після цього і була такою жахливою, що про неї співали в народних піснях, не могла кинути підозри на Коена, бо в той час, коли добродійка Євфросинія померла, він і сам уже впав у свою летаргію, в сон без повернення й пробудження.
Спочатку всі думали, що Коен поїде до своєї нареченої в Солунь і одружиться з нею, як це й заповідалося єврейською громадою Дубровника. Проте він зробив по-іншому. Того вечора він набив свою люльку, а зранку викурив її у таборі требинського Шабляк-паші, який готувався до походу в Волощину. Так Коен, наперекір усьому, вирушив до Царгороду. Проте він ніколи туди так і не прибув. Очевидці зі свити паші, яких дубровницькі євреї підкупили рослинними барвниками для льону, щоб ті розповіли їм про смерть Коена, говорять наступне.
Того року паша зі своїм військом ішов на північ, а хмари над ними весь час летіли на південь, наче забираючи зі собою їхню пам'ять. Вже навіть це було недобрим знаком. Вони пильнували своїх гончаків, що мчали крізь запахи босняцьких лісів, як крізь пори року, і зупинились на нічліг у Шабацькому заїзді саме в ніч затемнення місяця. Якраз тоді на Саві один жеребець паші переламав собі ноги, і паша наказав покликати наглядача кінських гробниць. Коен, проте, спав так міцно, що не чув наказу, і паша вдарив його батогом межи очі, тягнучи батога так довго, як відро з криниці, й Коенові від того удару тріснув обруч на руці. Коен відразу ж підхопився й побіг виконувати свою роботу. Після цієї події слід Коена тимчасово губиться, бо з табору паші він переходить у Белград, який знаходився тоді під владою австрійських військ. Відомо, що в Белграді він часто бував у величезному двоповерховому домі турецьких сефардів, наповненому протягами, які звивались по коридорах, — єврейський дім «абхехам» з більш як сотнею кімнат, з п'ятдесятьма кухнями і тридцятьма пивницями. На міських вулицях і на узбережжях він дивися на платні дитячі бої, в яких діти бились один з одним до крові, як півні, а глядачі закладалися, хто виграє. Він оселився в старому заїжджому дворі, в одній з 47 кімнат, що належали місцевим німецьким євреям ашкеназі, і там знайшов книгу про тлумачення снів, написану іспано-єврейською «ладиною». Вечорами він дивився, як дзвони церков над Белградом наче рала орють хмари.
— Коли вони дійдуть до краю неба, — записав він, — тоді повернуться і через нові хмари вирушать назад.
Коли загін Шабляк-паші вийшов до Дунаю — одної з чотирьох райських річок, тої, що символізує алегоричний шар Біблії, — Коен знову приєднався до нього. Саме тоді стався випадок, який приніс Коену велику прихильність паші. Паша взяв зі собою в похід одного грека, високої ціни майстра з лиття зброї та гармат, котрий зі всіма своїми формами та іншим ливарним приладдям відставав від загону на день ходу. Щойно почалися перші сутички зі сербами й австріяками, як паша розпорядився відлити в Джердапі гармату, чиї ядра летіли б на відстань трьох тисяч ліктів і важили по два єгипетські кантари кожне. Бо від гармат — казав паша — помруть курчата в яйцях і поскидають лисиці, а мед згіркне у вуликах. За греком вирішили відправити Коена. Проте якраз був сабат, і Коен, замість вирушити в дорогу, ліг спати…
Зранку він осідлав одного верблюда, нащадка двогорбого самця і одногорбої самиці, який провів літо обмазаний дьогтем і тепер був готовий до подорожі. Він узяв зі собою ще й коня-огиря, з тих, що їх пускають розганяти кров кобилам, перш ніж парують їх із жеребцями. Міняючи верблюда на коня, Коен проїхав за день дводенний шлях і виконав свою роботу. Коли здивований паша запитав у нього, хто й коли вчив його їздити верхи, Коен відповів, що вчився уві сні. Така відповідь дуже сподобалася паші, і він подарував Коенові сережку, яку силять в носа. Коли гармату відлили, почався наступ на австрійські позиції. Шабляк віддав наказ своїм військам, і всі рушили на сербські позиції, а серед інших і Коен, що замість шаблі носив якусь торбу, хоча в ній, як всі знали, не було нічого путнього — тільки старі дрібно списані аркуші в білих ряднинах.
— Під небом, в'язким, наче каша, — розповідає очевидець, — ми влетіли до окопу, де залишилося тільки троє чоловіків — бо всі інші вже давно втекли. Двоє грали в кості, не звертаючи на нас жодної уваги, а поруч, перед шатром, наче непритомний, спав якийсь заможно вбраний вершник, і накинулись на нас лише його пси. За якусь мить ми порубали одного з гравців і прокололи списом сплячого вершника. Зі списом у грудях він підвівся, опершись на лікоть, і подивився на Коена, а той від цього погляду впав, наче скошений кулею, і розсипалися навсібіч папери з його торби. Паша запитав, чи це Коена вбили, і тоді другий гравець промовив по-арабськи:
— Якщо його звати Коен, то це не куля, а тільки сон звалив його з ніг…
Це виявилося правдою, і ті дивні слова продовжили гравцю життя на один день. Бо слова людські — як голод: щоразу мають іншу силу…
Кінець повідомлення про Самуеля Коена, єврея з дубровницького гетто, — це розповідь про його останній сон, тяжку й глибоку летаргію, в яку він впав, як у відкрите море, без відступу й повернення назад. Останнє повідомлення про Самуеля Коена подав требинському Шабляк-паші той гравець, якому зберегли життя під час бою. Те, що він оповів паші, назавжди залишиться зашитим у шовк шатра на березі Дунаю, і тільки уривки тої розмови дійшли до нас крізь зелену тканину, яка не пропускає дощу. Гравець звався Юсуф Масуді
— Кажеш, що ти читач снів? — запитав на це паша. — Чи можеш тоді прочитати і цей сон Коена?
— Звичайно, можу. Я вже зараз бачу, що йому сниться: оскільки Бранкович умирає, йому сниться смерть Бранковича.
Від цих слів паша наче ожив.
— Це значить, — швидко зміркував він, — що Коен зараз може пройти через те, через що не пройде жоден смертний: він може бачити Бранковича, який умирає, може пройти крізь його смерть і залишитися живим?
— Так, — згодився Масуді. — Але він не може прокинутися і розповісти нам, що він бачив у тому сні.