Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів

Павич Милорад

— У бочці головним є отвір, у глеку — те, що не є глеком, у душі — те, що не є людиною, в голові — те, що не є головою, а се значить — слово… Слухайте, отже, ті, хто не має поживи від тиші.

Ми, греки, даючи вам хрест, не беремо від вас за це у заклад ваше слово, як роблять сарацини чи євреї. Ми не домагаємось, щоб разом із хрестом ви прийняли і нашу грецьку мову. Навпаки: залишайтеся зі своєю, хозарською. Та знайте: на вас чекає зовсім інше, якщо ви приймете юдаїзм чи закон Магомета. Із їхньою вірою вам доведеться перейняти й їхню мову.

Після тих слів каган був готовий надати перевагу грекові, але тут у полеміку втрутилась царівна Атех. Вона сказала:

Чула я від одного птахолова, що на березі Каспійського моря є місто, в якому живуть два великих майстри — батько і син. Батько той — маляр, — сказав мені птахолов, — і ти знайдеш його відразу за найчистішою з усіх синіх фарб, які стрічала дотепер. А син — поет, і його вірші ти впізнаєш, бо буде тобі здаватися, ніби вже їх десь чула, лише не від людини, а від якоїсь рослини чи тварини…

Я

вбрала на пальці дорожні перстені й пішла до Каспійського берега. У згаданому місці я почала розпитувати і знайшла майстрів, про яких ішла мова. За вказівками птахолова я відразу їх упізнала: батько писав богорівні картини, а син складав чудесні вірші якоюсь прегарною і зовсім незнайомою мені мовою. Вони сподобалися мені, та й я припала їм до вподоби. І вони запитали: кого з нас двох ти вибираєш?

Вибираю сина, — відказала я їм, — бо йому не потрібен тлумач.

Проте грек не ловив ґав і зауважив, що ми, чоловіки, ходячі, бо зліплені з двох кульгавих, а жінки — зрячі, бо складені з двох зизих. Прикладом йому послужив випадок із його власного життя.

Молодим хлопцем вподобав я собі одну дівчину. Вона не звертала на мене уваги, але я був наполегливим, і якось увечері я освідчився Софії (так її звали) у своєму коханні з такою пристрастю, що вона обняла мене, і на своїй щоці я відчув її сльози. Смак тих сліз одразу відкрив мені, що вона незряча, але для мене це нічого не змінило. Ми тримали одне одного в обіймах, коли раптом з лісу, що стояв поруч, почувся стукіт кінських копит.

— Чи білий той кінь, копита якого чути крізь наші поцілунки? — запитала вона в мене.

— Ми не знаємо і не дізнаємось про це, — відказав я їй, — доки він не вийде з лісу.

— Ти нічого не зрозумів, — промовила Софія, і в ту хвилину з лісу вийшов білий кінь.

— Так, я усе зрозумів, — відповів я і запитав, якого кольору в мене очі.

— Зеленого, — сказала вона.

Погляньте, у мене сині очі…

Ця притча грецького посланця похитнула каганову впевненість, і він майже зовсім схилився до християнського Бога. Відчувши це, царівна Атех вирішила покинути палац і на прощання мовила, звертаючись до кагана:

Мій повелитель запитав у мене сьогодні зранку, чи в моєму серці те ж саме, що й у його. Тоді я мала довгі нігті зі срібними наперстками-свищиками на них і курила нарґіле, що випускав зелені кільця диму.

На запитання свого володаря я відповіла: ні! — і чубук випав з моїх уст.

Володар пішов засмучений, бо не знав, про що я думала, коли дивилася йому услід. Я думала: однаково випало б, якби я сказала й «так!»

Почувши це, каган наче отямився і зрозумів, що грек лише зодягнений у ангельський голос, але істина — на іншому боці. Тоді він врешті дав слово людині халіфа, Фарабі Ібн Корі і попросив, щоб перш за все той пояснив йому сон, побачений ним одної з минулих ночей. У тому сні з'явився йому ангел і сповістив про те, що помисли його любі Богові, але діла його — ні. Тоді Фарабі Ібн Кора запитав у кагана:

— Чи ангел у твоєму сні був ангелом пізнання, а чи ангелом одкровення? Чи він явився тобі яблуневим стовбуром, а чи якось інакше?

Коли каган відповів, що той не був ані першим, ані другим, Ібн Кора сказав:

— Звичайно, що так: він не був ані першим, ані другим, бо був третім. Той третій називається Адам Рухані, і ти зі своїми священиками намагаєшся піднестися до нього. То — ваші помисли, і вони добрі. Проте ви намагаєтеся вершити їх, розуміючи Адама яко книгу, написану з ваших снів і вашими ловцями снів. То — ваші діяння, і вони недобрі: ви творите свої діла і пишете свою книгу, бо не маєте Божої Книги. Оскільки Божа Книга є у нас, прийміть її і розділіть із нами, а відречіться від своєї…

На ті слова каган обійняв Фарабі Ібн Кору, і все вирішилось. Він прийняв іслам, роззувся, помолився Аллаху і наказав спалити своє ім'я, одягнене на нього, за хозарським звичаєм, ще до народження.

ЖОВТА КНИГА

Гебрейські джерела з хозарського питання

АТЕХ

ATEX

 (VIII століття) — ім'я хозарської царівни, що жила в період юдаїзації хозарів

. Даубманус

подає гебрейський варіант написання її імені зі значеннями всіх літер слова At’h:

Виходячи з літер, були зроблені й висновки про особливі риси хозарської царівни.

Aleph, перша буква її імені, означає Верховну корону, мудрість, а отже — погляд угору і погляд донизу, як від матері до дитини. Тому Атех не потрібно було куштувати сімені свого коханця, щоб пізнати, яке вона матиме потомство — жіноче чи чоловіче. Бо до таїни мудрості причетне все, що нагорі, і все, що унизу, вона — неосяжна. Алеф є початок, який уміщає всі інші літери й розпочинає хід семи днів тижня.

Teth — дев'ята буква єврейської азбуки, цифрове значення якої — «просте 9». У книзі Темунах Teth значить Сабат, що свідчить про її розміщення під знаком планети Сатурн і господнього відпочинку; таким чином, вона означає й наречену, оскільки Субота — наречена, за тлумаченням у книзі Jesch. XIV, 23; крім того, вона пов'язана з замітанням мітлою, що має значення руйнування нечисті й навернення невірних, а також втілює силу. У відомій хозарській полеміці

царівна Атех допомогла гебрейському представникові; на поясі вона носила підвішений череп свого коханця Мокадаси аль-Сафера

, якого годувала перченою землею й поїла соленою водою, і сіяла йому в очницях волошки, щоб і на тому світі він бачив голубе.

Не — четверта буква Божого Імені. Вона символізує руку, міць, сильний змах, суворість (ліва рука) і милосердя (права), виноградну лозу, що спинається від землі й сягає до неба.

Під час хозарської полеміки царівна Атех була напрочуд красномовною. Вона сказала:

— Думки сипали на мене з неба, мов сніг. Опісля я ледве одігрілася й вернулась до життя…

Царівна Атех допомогла Ісакові Сангарі

, гебрейському учаснику хозарської полеміки, в той спосіб, що своїми міркуваннями загнала в кут арабського учасника, в результаті чого хозарський каган

визначився на користь єврейської віри. Деякі джерела вважають, що Атех писала вірші, які збереглися в «хозарських книгах», що ними користувався Юда Халеві

, гебрейський хроніст хозарської полеміки. За іншими джерелами, саме Атех першою уклала словник чи то енциклопедію хозарів з докладними відомостями про їхню історію, віру і читачів снів

. Усе це було зібране у формі римованих віршів, які розміщалися в алфавітному порядку, і навіть полеміка при дворі хозарського володаря була описана у віршованій формі. Коли в царівни Атех запитали, хто переможе у полеміці, вона відповіла: «Якщо сходяться двоє воїнів, переможцем стає той, хто краще лікує свої рани». Як на дріжджах виростав потім «Хозарський словник» у збірнику царівни, який, за повідомленням одного джерела, називався «Про страсті слова». Якщо це було справді так, то царівна Атех є першим автором цієї книги, її пратворцем. Лиш у тому первісному словнику, написаному хозарською мовою, не було ще трьох сьогоднішніх книг; в той час то був єдиний словник на єдиній мові. Від того первісного словника до нашого сьогоднішнього дійшло зовсім мало, як від туги самотнього пса, перенесеної дітьми, що передразнюють собачий гавкіт, до іншого пса.

Саме завдяки участі в полеміці царівни Атех каган прийняв молитовне покривало й Тору, що викликало лють інших учасників полеміки. Тому ісламський демон покарав царівну Атех, змусивши її забути свою хозарську мову й усі свої вірші. І навіть ім'я свого коханця. Єдине, що залишилося в її пам'яті, була назва одного плоду, схожого за формою на рибу. Перед тим як це сталося, царівна Атех, відчуваючи небезпеку, наказала зловити якомога більше папуг, яких можна було б навчити людської мови. Таким чином, для кожного слова з Хозарського словника у палац був принесений один папуга. Кожен був навчений окремій статті й завжди міг розказати напам'ять вірші, які складали ту статтю. Зрозуміло, що вірші були написані хозарською мовою, і тою ж мовою папуги їх декламували. Коли справа дійшла до відходу від хозарської віри, хозарська мова теж почала різко зникати, і тоді Атех випустила на волю усіх папуг, навчених словам із хозарського словника. Вона сказала: «Летіть і навчіть своїм пісням інших птахів, бо не пройде багато часу, як тут про них ніхто вже не згадає…» І птахи розлетілися по лісах на узбережжі Чорного моря. Там вони вчили цим пісням інших папуг, ті інші вчили ще інших, і нарешті настала така мить, коли самі лиш папуги знали ті вірші й говорили хозарською мовою. У XVII столітті на узбережжі Чорного моря впіймали одного папугу, що вмів рецитувати декілька віршів якоюсь незрозумілою мовою, про яку господар папуги, один царгородський дипломат на ім'я Аврам Бранкович

казав, що то хозарська мова. Він наказав одному зі своїх писарів записувати за папугою все, що той говоритиме, сподіваючись у той спосіб натрапити на «папужі вірші», тобто на поезію царівни Атех. Здається, що саме так папужі вірші з'явилися в Хозарському словнику Даубмануса.