Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів

Павич Милорад

— Зате ти можеш бачити, яка смерть йому сниться…

— Можу, і зранку розповім вам, як помирає людина і що вона в цей час відчуває…

Ані Шабляк-паша, ані ми ніколи не дізнаємося, чи говорив це гравець лише для того, щоб на один день продовжити своє життя, чи й справді він міг бачити Коенів сон і знайти в ньому смерть Бранковича. Паша таки вирішив, що справа варта спроби: сказавши, що кожен завтрашній день має ціну ще ненабитої підкови, а вчорашній — вже стесаної, він залишив Масуді живим до ранку.

Тої ночі Коен спав востаннє; його величезний ніс, наче якийсь птах, стирчав поверх усмішки сплячого, а усмішка та нагадувала недоїдки якогось давнього частування. Масуді до ранку не відходив від сплячого, а коли почало світати, анатолієць так змінився на виду, наче в побачених ним снах його били батогом. А побачив він у них наступне.

Бранкович ніби й не вмирав від рани, нанесеної списом. Він навіть не відчував тої рани. Відчував значно більше від однієї рани, і число тих ран збільшувалось із величезною швидкістю. Він відчував, що стоїть

зверху на якомусь високому стовпі й рахує. Була весна, і віяв вітер, який заплітав вербам коси, тому всі верби від Мориша до Тиси і Дунаю стояли закосичені. Щось схоже до стріл впивалося в його тіло, лише все відбувалося навпаки, у зворотньому порядку: кожну стрілу він відчував спершу як рану, потім стріла входила в тіло, а тоді біль минав, чувся посвист повітря і нарешті починала дзвеніти тятива, з якої була випущена стріла. Отак, вмираючи, він рахував стріли від першої до сімнадцятої, а тоді впав зі стовпа і перестав рахувати. Падаючи, він вдарився об щось тверде, непорушне й велике. Але то була не земля. То була смерть. Від удару всі його рани розлетілися в різні сторони, так що одна не могла відчути іншої, і лиш тоді він упав на землю — вже мертвий.

А потім у тій-таки смерті він помер вдруге, хоча здавалося, що в ній уже немає місця навіть для найменшого болю. Поміж ударів стріл він помирав одночасно ще раз, але зовсім по-іншому, помирав незрілою хлоп'ячою смертю і боявся лише, що не зможе достатньо швидко закінчити той величезний труд (бо смерть — то тяжкий труд) і одночасно з падінням зі стовпа прийти до кінця й тієї другої смерті. Тому він напружувався і поспішав. У своєму застиглому поспіху він лежав на мальованій хатній печі, змурованій у вигляді маленької, ніби дитячої, церковці з позолоченими банями. Пекучі й крижані болі розпирали його тіло і, вивільняючись із нього, швидко змінювали роки. Морок розповзався, наче волога, кожна кімната у домі чорніла по-своєму, і тільки вікна ще мерехтіли останнім денним світлом, ледь блідішим від мороку в кімнаті. Хтось зі свічкою заворушився у невидимих сінях і, ніби сторінки з книги, почав швидко стуляти перед собою безконечні чорні одвірки, відсуваючи світло все далі, а тоді нарешті ввійшов досередини. В цей час щось потекло з нього, і разом з сечею він випустив минуле, залишившись порожнім. А потім, ніби водяна повінь, ніч надворі піднялась із землі у небо, і йому вмить опало все волосся, наче хутряна шапка з уже мертвої голови.

І тоді в сні Коена з'явилася ще й третя смерть Бранковича. Була вона ледь примітною і чимось затуленою, що могло б бути довго накопичуваним часом. Здавалося, що сотні років стоять між двома першими смертями Бранковича і цією третьою, яку ледве можна було розгледіти з місця, на якому перебував Масуді. Спершу Масуді вирішив, що Бранкович помирає смертю свого пасинка Петкутина, та оскільки він знав, як помер Петкутин, то швидко зрозумів, що то не його смерть. Та третя смерть була швидка й коротка. Бранкович лежав у якійсь дивній постелі, а незнайомий чоловік ухопив подушку і почав його нею душити. У цей час Бранкович думав про одну-єдину річ: про те, що треба дотягнутися до яйця на столику біля ліжка і розбити його. Бранкович не знав, для чого саме це потрібно, але доки його душили подушкою, він пам'ятав, що це — єдина важлива річ. В той же час він почав розуміти, що людина відкрила своє учора й завтра з великим запізненням, через мільйони років після свого створення, — спершу завтра, а потім учора. Вона відкрила їх одної давньої ночі, коли в темряві згасав сьогоднішній день, затиснутий, майже розчавлений між минулим і майбутнім, які тої ночі так набухли, що ледве між собою не з'єдналися. Зараз було так само. Сьогоднішнє згасало, затиснуте між двома вічностями — минулим і майбутнім, і Бранкович помер утретє, в ту хвилину, коли минуле і майбутнє зіткнулися в ньому і роздушили його — саме тоді, як він ухопив зі столика і роздушив яйце…

А тоді сон Коена став порожнім, як висхле русло річки. Прийшов час прокидатися, але тепер не було нікого, хто снив би Коенову яву, як це колись робив Бранкович. Тому з Коеном повинно було статись те, що й сталося. Масуді побачив, як у сні Коена, що поступово переходив у передсмертний хрип, з усіх речей, що його оточували, мов капелюхи, позлітали імена, і світ зробився незаймано чистим, як в перший день існування. Самі лиш перші десять чисел і ті букви азбуки, що означають дієслова, сяяли над усіма речами навколо Коена, як золоті сльози. І тоді він пізнав, що числа десятьох заповідей — то теж дієслова і що забуваються вони останніми, коли забувається якась мова, зберігаючись як відлуння й тоді, коли самі заповіді вже зникли з пам'яті.

На цьому місці Коен прокинувся у свою смерть, і перед Масуді зникла стежка, бо на все, що він бачив, опустилася завіса, на якій водою з ріки Ябок було написано:

«Бо сни ваші — то дні у ночах».

Головна література: Анонім, Lexicon Cosri, Continens Colloquium seu disputationem de religione, Regiemonti Borussiae excudebat typographus loannes Daubmannus, Anno 1691 passim; про предків Коена див.: М. Пантиђ, «Син вjереник jедне матере»… Анали Хисториjског института Jугославенске академиjе знаности и умjетноси у Дубровнику, 1953, ІІ, стр. 209–216.

LIBER COSRI

LIBER COSRI — назва латинського перекладу книги про хозарів Юди Халеві

, що побачив світ у 1660 році. Автор перекладу Джон Буксторф (John Buxtorf, 1599–1664) паралельно зі своїм латинським перекладом подав і гебрейську версію книги. Буксторф був сином батька з тим самим іменем і прізвищем і рано навчився біблійної, рабинської та середньовічної гебрейської мови. Він також перекладав латиною Маймоніда (Базель, 1629 рік) і брав участь у знаменитій довгій полеміці з Луїсом Капелою стосовно біблійної діакритики і позначень голосних звуків. Переклад книги Халеві він видав у Базелі в 1660 році, доповнивши його своєю передмовою, з якої видно, що під час роботи він користувався венеційським виданням, перекладеним гебрейською Ібн Тібоном

. Погоджуючись із Халеві, він вважав, що голосні звуки є душею слова, і тому на кожен з 22 приголосних припадає по три голосних звуки. Читання, за своєю суттю, є поцілянням одним каменем в інший, якщо за камені взяти приголосні, а за їхню швидкість — голосні. За його теорією, у Ноїв ковчег під час потопу увійшло також і сім чисел у подобі голубів, бо голуб вміє рахувати до семи. Лише числа ті мали ознаки голосних, а не приголосних звуків.

Хоча «Хозарське листування» відоме одразу після 1577 року, широкі маси отримали доступ до праці Халеві тільки після виходу Буксторфового видання у 1660 році, бо у своєму додатку він помістив ще й листа Хіздая Ібн Шапрута і відповідь на нього хозарського короля Йосифа.

ЛУКАРЕВИЧ (LUCCARI) ЄВФРОСИНІЯ

ЛУКАРЕВИЧ (LUCCARI) ЄВФРОСИНІЯ (XVII століття) — дубровницька аристократка з роду Геталдичів-Крухорадичів, видана заміж за дворянина з роду Luccari. У своєму покої вона тримала клітку з пташкою сойкою, чия присутність у домі оберігає від хвороб, а на стіні — грецького годинника, який на свята виконував тропарі й кондаки. Вона говорила, що відкривання кожних нових дверей у житті — щоразу така ж невідомість, як ворожіння на картах, а про свого заможного чоловіка — що вечеряє він тишею й водою. Була знана своєю легковажною поведінкою і небувалою вродою, а від нападів боронилася сміхом, говорячи, що плоть і дух не ходять одним шляхом, та ще мала на кожній руці по два великих пальці. Завжди, навіть під час обіду, вона носила рукавички, любила червоні, сині й жовті страви і вбирала сукні тих барв. Вона мала двох дітей: дочку та сина. Однієї ночі семирічна дочка побачила через вікно, яке з'єднувало її покій з материним, як мати народжує. В присутності своєї пташки в клітці добродійка Євфросинія народила маленького бородатого дідка зі шпорами на босих ногах. З'явившись на світ, він вигукнув: «Голодний грек і на небо вилізе!», а потім перегриз власну пуповину й відразу ж кудись побіг, ухопивши замість одягу чийогось капелюха і гукнувши на порозі сестру по імені. З того часу дівчинка оніміла, стала сама не своя, і її забрали геть з очей, відправивши в Конавлє. Говорили, що з добродійкою Євфросинією все це діялось через те, що вона сіла на хліб і підтримувала таємний зв'язок з одним євреєм із дубровницького ґето на ім'я Самуель Коен

. На докори за легковажну поведінку добродійка Євфросинія з презирством відповідала, що не збирається питатися чужого розуму.

— Істину рече, же сотня паничиків сладкия, кріпкия, вчения та достойния, коїмо вік вікувать, мні би-м усладою стала! Но, у Рагузі й за сто літ дзбана не наповниш, все часу мало. А сто літ ждать — хто має?

На всі інші звинувачення вона не відповідала нічого. Розказують, що за дівочих літ вона була Марою, після заміжжя зробилася відьмою, а по смерті на три роки стане упиркою, але в це останнє вірили не всі, бо вважалося, що найчастіше робляться упирями турки, рідше — греки і зовсім ніколи — євреї. А про добродійку Євфросинію пошепки говорили, що вона таємно сповідує Мойсееву віру.

Та що б там не казали люди, а коли Самуеля Коена вигнали з Дубровника, добродійка Євфросинія не залишилась байдужою; говорили, що вона помре з туги. І відтоді по ночах, мов камінь, вона клала собі на серце свій власний кулак, з обидвох сторін якого випинало по великому пальцю. Та, замість того щоб померти, одного ранку вона зникла з Дубровника; опісля її бачили в Конавлє, тоді — на Данчах, де пополудні вона сиділа на могилі й розчісувала коси, а ще пізніше — на півночі по дорозі до Белграду і далі вниз до Дунаю, де вона шукала свого коханця. Довідавшись, що Коен помер під Кладово, вона більше не вернулася додому. Обстриглася, закопала свої коси, і ніхто не знає, що з нею потім сталося. Вважають, що її смерть оспівана в одній народній пісні, довгій і тужливій, записаній у Которі в 1721 році і збереженій до сьогодні тільки в італійському перекладі під назвою «Дівчина-латинянка і волоський воєвода Дракула». Переклад той зберігся погано, але відомо, що поруч з героїнею пісні, в якій вгадується образ добродійки Євфросинії, у воєводі Дракулі слід бачити особу на ім'я Влад Малеску, який і справді жив у Трансільванії на межі XVII і XVIII століть. У найкоротших словах пісня повідомляє про наступне: