Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів

Павич Милорад

В ту пору, коли білий очерет пускає свої пагони, одна вродлива і печальна жінка зійшла до Дунаю, шукаючи свого милого, загубленого на війні. Коли ж дізналася, що милий загинув, вона пішла до воєводи Дракули, який має всевидющі очі і краще од всіх інших виліковує від туги. Під його волоссям виднівся зовсім чорний череп, на обличчі лежала мовчазна зморшка, а між ногами висів могутній прутень, до якого у свята він прив'язував зяблика на довгій шовковій нитці, і той ніс його, летючи перед воєводиними очима. За поясом він мав невелику морську мушлю, якою спритно міг обдерти живу людину, а потім знову вбрати її в ту саму шкіру, тримаючи за чуприну. Він варив напої для солодких смертей, і на його дворі завжди було повно упирів, котрі гасили свічки, благаючи в Дракули нової смерті. Бо смерть була для них єдиним доторком до життя. Клямки на дверях його покоїв рухалися самі собою, а в подвір'ї стирчав у небо вузький вертлявий смерч, який безупинно крутився навколо себе і перемелював усе, чого сягав. Він кружляв тут уже сім тисяч років, і в його осерді — чи то в оці — протягом усіх цих семи тисяч років було світло, як у сонячний полудень, і кисло місячне сяйво. Коли молода жінка увійшла, слуги воєводи Дракули сиділи в затінку того вихора й кружляли чарку таким чином: один дудлив напій

з барила, а інший у цей час виводив голосом якісь протяжні звуки, схожі на пісню, і так перший пив, аж доки другий не спинявся, щоб набрати в груди повітря. А тоді мінялися ролями. У той спосіб вони проспівали на честь гості спершу гласи вечірні, потім пісню на польські гласи і нарешті пісню, яку співають «головою до голови», приблизно наступного змісту:

«Щороку навесні, щойно птахи беруться рахувати рибу в Дунаї, на усті ріки в море проростає білий очерет. (Він росте лише три дні, в час, коли перемішуються між собою солоні й прісні води, і насіння його прудкіше від будь-якого іншого насіння; воно проростає швидше, ніж повзе черепаха, і біжить угору, обганяючи мурахів, які метушаться на його стеблі. В сухому місці насіння білого очерету може лежати спокійно хоча б і двісті років, та щойно воно падає в вологий грунт, як за неповну годину паросток пробивається на поверхню, за три — чотири години сягає висоти одного метра, а потім ширшає, і під вечір його вже не охопиш пальцями. До ранку він стає товстий, як людське тіло, і високий, як хата; рибалки прив'язують до його стебел свої сіті, і, виростаючи, він витягує їх сам з води. Птахи знають, що білий очерет проростає навіть в утробі, і добре стережуться, щоб не ковтнути його зерна чи паростка. Та все ж рибалки і пастухи помічають часом пташку, яка розпадається в леті, і знають, що та пташка в хвилину безумства чи якоїсь пташиної туги, що так схожа на людську брехню, надзьобалась зернят білого очерету і вони розірвали її у повітрі). При корені білого очерету завжди видно сліди, як від зубів, і пастухи кажуть, що білий очерет проростає зовсім не з землі, а з рота якогось водяного демона, котрий свище і говорить крізь стебло, заманюючи до свого насіння птахів чи інших жертв. Через це з білого очерету не роблять флоярок, бо не добре грати в чужу флоярку. Інші рибалки розповідають, що птахи-самці часом замість свого сімені запліднюють самиць сіменем білого очерету; так і відновлюється на землі яйце смерті…»

Коли пісня закінчилась, дівчина пустила своїх хортів до лисиць, а сама увійшла до вежі воєводи Дракули і дала йому гаман золота, щоб він прогнав її тугу. Він обійняв її, повів до свого ложа і відпустив лише тоді, коли хорти вернулися від лисиць. Був ранок, коли вони розпрощалися, а ввечері біля Дунаю пастухи знайшли виючих хортів, і біля них — молоду вродливу жінку, роздерту, наче пташку, запліднену зерням білого очерету. Тільки її шовкові сукні все ще обвивалися навкруг величезної стеблини, яка вже пустила корені й шуміла крізь її коси. Дівчина привела на світ бистру дочку — свою смерть. Її врода у тій смерті розділилася на сироватку і кисле молоко, а на дні виднілися чиїсь уста, які тримали корінь очерету…

МОКАДАСА АЛЬ-САФЕР

МОКАДАСА АЛЬ-САФЕР

(VIII–IX століття) — найкращий поміж читачів і ловців снів

. За переказами, він уклав чоловічу половину хозарської енциклопедії, в той час як жіночу її половину зібрала царівна Атех

. Свою частину енциклопедії, чи то хозарського словника, аль-Сафер не хотів писати для сучасників і нащадків: він уклав його древньою хозарською мовою V століття, якої жоден із його сучасників вже не розумів. Він писав словника виключно задля предків — тих, які колись бачили вві снах свою частину тіла Адама Кадмона, ту частину, яка вже ніколи нікому не присниться. Коханкою аль-Сафера була хозарська царівна Атех, і одна легенда оповідає про те, як він умивав їй перса своєю бородою, вмоченою у вино. Аль-Сафер закінчив свої дні в ув'язненні, причиною якого, як подають джерела, стало непорозуміння між царівною Атех і хозарським каганом. Непорозуміння виникло через один лист царівни, який ніколи і нікому не був відісланий, проте якимось чином все ж потрапив до каганових рук. Оскільки лист стосувався аль-Сафера, він викликав каганові ревнощі й гнів. У листі писала:

Я посадила рожі в твої чоботи, у твоєму капелюсі росте моя левкоя. Доки чекаю на тебе у своїй єдиній вічній ночі, крізь мене віють дні, мов клапті дертого листа. Я збираю їх буква до букви, і по складах читаю слова твоєї любові. Та мало можу прочитати, бо іноді знаходжу чужий рукопис, і між твоїх листів зринають уривки якогось іншого листа, входить у мою ніч якийсь чужий день і чуже слово. Я жду, коли ти прийдеш, і листи з днями стануть не потрібними. І питаю: чи писатиме мені й тоді той другий, чи й далі буде ніч?

Згідно з іншими джерелами (Даубманус

пов'язує їх з рукописом з каїрської синагоги), цей лист — чи то вірш — отримав зовсім не каган, а сам аль-Сафер, і йшлося в ньому про аль-Сафера та Адама Кадмона. Як би там не було, лист викликав ревнощі або ж політичну заздрість хозарського кагана, оскільки ловці снів були сильною опозиційною партією царівни Атех, що протистояли каганові. Аль-Сафер був покараний і ув'язнений в залізній клітці, підвішеній на дереві. Царівна Атех щороку слала йому крізь свої сни ключа від своєї спочивальні, а його муки могла полегшити лиш тим, що підкуповувала демонів, і ті накоротко замінювали аль-Сафера в клітці кимось із людей. Через це життя аль-Сафера складалося певною частиною з життів інших людей, котрі по черзі позичали йому свій тиждень або два. Решту часу коханці обмінювалися звістками своїм особливим способом: він вигризав зубами кілька слів на панцирях черепах і раків, яких ловив у річці під кліткою, а тоді випускав їх назад у воду, а вона тим самим способом відповідала йому, пускаючи свої любовні послання, написані на інших черепахах, у ріку, що впадала в море під кліткою. Коли шайтан забрав у царівни Атех пам'ять про хозарську мову і примусив її ту мову забути, вона перестала писати, проте аль-Сафер і далі

випускав у воду свої послання, намагаючись нагадати їй своє ім'я і слова з її віршів.

Декілька сотень років після тих подій на узбережжі Каспійського моря спіймали двох черепах, панцирі яких були списані посланнями. Посланнями якогось чоловіка і якоїсь жінки, що кохали одне одного. Черепахи усе ще повзали разом, і на їхніх спинах можна було прочитати послання закоханих. Чоловіче послання говорило:

Ти — як та дівчина, що ніколи не вставала рано, а коли віддалася в сусіднє село і перший раз піднялась на світанку, побачила на полях паморозь і сказала свекрусі: у нашому селі цього нема! Отак, як вона, і ти думаєш, що на світі немає любові, бо ти ніколи не прокидалася так рано, щоб її зустріти, вона ж щоранку була тут в свій час…

Жіноче послання було коротшим і умішалося в кількох словах:

Мій дім — то тиша, мій харч — мовчання. Сиджу в своєму імені, наче весляр в човні. Не можу спати — так тебе ненавиджу.

Мокадаса був похоронений в могилі, що має форму кози.

САНГАРІ ІСАК

САНГАРІ ІСАК (VIII століття) — рабин, гебрейський представник у хозарській полеміці

. Лише починаючи з XIII століття про нього стали згадувати як про знавця Кабали та як про особу, що перевела хозарів

у юдаїзм. Він був переконаний у винятковості гебрейської мови, проте володів і багатьма іншими. За твердженням Сангарі, відмінність між мовами полягає в наступному. Всі мови, окрім божої, є мовами страждань і словниками болю. «Я помітив, — говорив він, — що крізь якусь щілину в часі — а може, в мені — витікають страждання, бо інакше було б їх дотепер вже значно більше. Те ж саме відбувається і з мовами». Р. Ґедаліах (бл. 1587 р.) утвердив, що відповіді Ісака Сангарі на хозарському дворі звучали хозарською мовою. Згідно з дослідженнями Халеві

, Сангарі опирався на вчення рабина Наума Писаря, котрий описав, як мудреці учились від пророків. «Чув я се од рабина Майяша, — пише учитель Сангарі, рабин Наум, а Сангарі в свою чергу переказує це каганові, щоб потім усе разом ввійшло до книги Халеві, — чув я од рабина Майяша, який навчався у достойників, а ті взяли се од пророків як заповідь, дану Мойсееві на Синайській горі. Вони остерігалися передавати наступним поколінням вчення самітників, що видно з наступних порад, які один старець на смертному ложі дає своєму синові:

— Синку мій, підпорядковуй у майбутньому свою мудрість, якої навчив тебе я, мудрості чотирьох приставлених до тебе мужів.

— Чому ж тоді, — запитав син, — ти сам ніколи це підпорядковував їхній мудрості свою?

— Тому, — відказав старець, — що сам я свою мудрість перейняв від багатьох, які, у свою чергу, навчились її теж від багатьох. Так я здобув свій власний досвід, а вони й далі дотримувалися свого. Натомість ти навчався від одної-єдиної особи — від мене. Тож краще тобі забути науку однієї особи і прийняти її від більшого числа людей…»

Про Сангарі говорять, що він перешкодив прибуттю арабського учасника полеміки до хозарського двору, подбавши про те, щоб полеміка відбулась у час несприятливого для арабського посланця розташування небесних світил, коли вся його віра могла уміститися в кухлі з водою. Зрештою, на ту полеміку Сангарі й сам ледве зумів прибути вчасно. Даубманус

наводить про це наступну розповідь:

Ісак Сангарі вирушив у хозарську столицю кораблем. Але на корабель напали сарацини і почали вбивати на ньому все, що було живого. Євреї повистрибували в воду у пошуках рятунку, але пірати потопили їх веслами. Один тільки Ісак Сангарі спокійно залишався сидіти на палубі. Це здивувало сарацинів, і вони запитали в нього, чому він не стрибає, як усі інші, в море.

— Не вмію плавати, — збрехав Сангарі, і це врятувало йому життя. Замість того, щоб порубати його, пірати викинули Сангарі в воду і відпливли.

— Серце в душі — як король на війні, — підсумував Сангарі.

— Але людина й на війні часом повинна бути, як серце в душі.

Прибувши після цього на хозарський двір, Сангарі під час полеміки з християнським та ісламським представниками розтлумачив хозарському каганові його сон і своїми поясненнями схилив того до переходу разом із усім народом в єврейську віру — ту, яка чекає від майбутнього більшого, ніж від минулого. Слова, які промовив уві сні до кагана ангел «Богові любі твої наміри, але не діла твої», він розтлумачив, порівнявши їх із притчею про Адамового сина Сета.

«Існує величезна різниця, — промовляв Ісак Сангарі до кагана, — між Адамом, якого сотворив Єгова, і його сином Сетом, якого сотворив Адам. Виходячи з цього, Сет і всі люди за ним — то божий намір, але людське діло. Тому слід відчувати різницю між намірами й ділами. Наміри людські завжди були і залишаться чистим, божественним началом; вони — глагол або логос, який передує дії, виступаючи концептом тої дії, а діло є земним, носій імені — Сет. Недоліки й досконалості ховаються у ньому одні за другими, як дерев'яні ляльки-„матрьошки“, що входять одна в одну. І тільки скидаючи одну ляльку з іншої, через більше до меншого, можна пізнати людину. Тому не думай, — закінчив свою промову Сангарі, — що ангел уві сні докоряв тобі тими словами — навпаки, немає більшої помилки, ніж так думати. Очевидно, він лише хотів нагадати тобі, якою є справжня твоя природа…»

ТІБОН, ЄГУДА ІБН

ТІБОН, ЄГУДА ІБН (XII століття) — автор перекладу з арабської мови на гебрейську Книги про хозарів Юди Халеві

, здійсненого в 1167 році. Всі невідповідності перекладу пояснюються двома наступними причинами. По-перше, кожне наступне видання було кастроване руками християнської інквізиції. По-друге, все залежало не тільки від Тібона, але й від обставин.

Переклад виходив точним, коли Ібн Тібон, перекладаючи, був закоханий у свою наречену, добрим — коли він був лютий, тягучим — коли завивали вітри, глибоким взимку, прокоментованим і переспіваним, коли падали дощі, а неправильним — коли він був щасливий.