Хто ти?
Шрифт:
— Як чудово, Миколо! Тільки вода ще холодна…
— Виходь хутчіше, застудишся…
— Ага, боїшся, щоб я не вмерла… А я ось візьму — і вмру… Щоб ти плакав…
Дівчина, жартуючи, вистрибом побігла прямо по плаву, нанесеному повінню на берег. Микола кинувся за нею, догнав серед кущів лози, схопив у обійми, притиснув міцно до грудей. Вона не пручалася, затихла. Заплющила очі. Ждала. В кров увійшов гомін дерев, плюскіт хвилі, весняний спів птахів, владний клич природи. Микола відчув,
Зупинила його зозуля. Гучно пролунало десь ніжне, цнотливе: «Ку-ку! Ку-ку!»
Вихор прокотився далі, в невідомість, в небуття чи в свою схованку. Микола зітхнув, обережно одступив від Оленки. Вона стояла з заплющеними очима, похитувалась.
— Оленко, — тихо покликав Микола. Вона не відповіла. Мов у сні, озвалася:
— Зозуле, зозуле, скільки нам з Миколою разом жити?
— Ку-ку! — радісно прокувала зозуля. Дівчина розплющила очі, зблідла. Розгублено поглянула в той бік, звідки чулося кування.
— Так мало, зозуле? Тільки один рік?
— Ку-ку! — підтвердила зозуля.
— А скільки жити Миколі? — з острахом запитала Оленка.
— Ку-ку, — була категорична відповідь.
— Один рік, — засміявся Микола. — Малувато дає мені віку пташка. Оленонько моя, не треба сумувати. Це все забобони…
— Я знаю… Тільки чомусь тривожно стало мені…
— Ти просто втомилася. Треба шукати перевозу. Бачиш — сонце падає. Скоро вечір…
— Де ж ми його знайдемо?
— Треба шукати. Може, рибалки десь плавають. Он дивись, якісь тіні… Два човни. Бачиш — закидають сітки?..
Микола піднявся на горбик, гучно крикнув:
— Еге-ей! Рибалки-и! Перевезіть!..
Луна покотилася поміж вербами і вільхами, над блискучою гладдю води, повернулася назад. Здалека долинуло;
— Ідіть к бісу-у! Не валяйте дурня-а-а!
Оленка розгублено поглянула на Миколу. — Чого це вони так?
А хто їх знає? Зараз лов риби заборонено, може, вони просто бояться… Значить, не перевезуть?
— Ці — навряд… Треба ждати ще кого-небудь…
Червона куля сонця сіла за дніпровську кручу. Води ніби поважчали, налилися металевим блиском. Над лісом дихнув вітер. Похолоднішало.
Оленка сіла на траву, з винуватим виглядом сказала:
— А я втомилася. І їсти хочу… І холодно… Микола кинувся до чемодана, одкрив його.
Докірливо похитав головою:
— Чого ж ти одразу не сказала. Візьми… Він витяг плащ, закутав Оленку, тицьнув їй в руку пиріжок з м’ясом, куплений на вулиці в Києві.
— Їж. І відпочинь. А я пройду понад берегом. Може, знайду човен…
ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ
За півкілометра від шляху, біля куща тернини, стояло дві плоскодонки. Одна — маленька, вутла — з породи тих, що їх звуть «душогубками». Друга — велика, але стара, аж мох на ній поріс в шпарах поміж дошками.
«Мабуть, їй років сто», — подумав Микола. Обмацав ланцюги, розчаровано свиснув. Обидві плоскодонки були прикуті до товстої вільхи.
Замки такі, що й ломом не одкрутиш! Може, підождати, доки прийдуть господарі? Певне, вони поїхали на базар чи ще кудись, то згодом мають вертати. А втім, хто зна, скільки треба ждати. Так можна й ґиґнути тут серед посадки… Микола пройшов ще трохи. Надибав товсту вербову корчаку, яку принесло водою до берега. Скочив на неї. Витримає.
«Може, переправитись на вербині?» — подумав він.
Недалеко від корчаки плавала товста палиця. Микола вловив її, відштовхнувся од берега. «Пліт» тупо рушив з місця, закрутився, захитався. Микола ледве втримав рівновагу, гребонув назад, вискочив на берег…
Хай їй біс, цій вербині! Можна втопити і себе, і Оленку. Ні, треба шукати надійнішого перевозу.
Повернув до Оленки, захопивши палицю. Дівчина зустріла його бадьорим, веселим вигуком:
— Знайшов, Миколо?..
Хлопець розвів руками.
— Дві плоскодонки є. Та вони прикуті…
— Що ж робити?
— Не знаю. Назад повертати далеко — в сусіднє село. Звідти можна було б подзвонити в Зеленьки… Мати б виїхала. Але тепер пізно вже…
Вітер могутнішав. Між деревами котилися хвилі. Згори накрапав дрібненький дощик. Микола подумав, рішуче махнув рукою.
— Знаєш що? Давай одірвемо плоскодонку…
— Як так — без господаря? — злякалася Оленка.
А що ж — замерзати? І потім — ми ж нікуди не подінемо її. Там є одна — старезна, аж світяться… Ходімо. Нічого гаяти часу.
Вони захопили чемодан, торбу і попрямували понад берегом. Морок скрав виднокрай, простір насунувся звідусіль, пофарбував дерева, землю і хмари в примарний, сірий колір. Микола ледве розглядів човни В пітьмі, підвів до них Оленку, загуркотів ланцюгом.
— Вихід один — вибити шворінь, на якому тримається ланцюг. Ніс трухлявий, шворінь вискочить…
— Ой Миколо, мені не хочеться цього робити. Це погано…
— Є, що буде! Візьму гріх на свою душу…
Він стукнув палицею по шворню. Раз, вдруге.
Дерево піддалося. Ланцюг з веселим дзенькотом упав на пісок. Микола перевернув плоскодонку, а натугою штовхнув її в воду.
— Аж дише, — похитав головою. — Ну та нічого, не втопимось…
Човен шурхнув у воду. Микола приглядівся. В щілини прудко бігла вода.