Хто ти?
Шрифт:
— Випустили, діду?..
— Насилу… Був у божевільні. Перевіряли…
— Ну й що?
— Сказали, що нормальний. І сміх, і гріх. А потім знову назад.
— А тоді?
— Добре, слідчий розумний попався. Довго допитував, а потім сказав: «Або ви, Василю Йвановичу, добрячий авантюрист, або ягня…» — «І не те, і не се, — сказав я йому. — Просто собі людина. Тільки не люблю криводушних. Що думаю — те кажу. Якщо накажете, щоб мовчав — мовчатиму. А брехати — ніколи. Радянській владі, я так думаю, вівці не потрібні…» Він довго мовчав, думав, а потім сказав… І так, знаєш, задушевно сказав, що я не чекав там почути таке: «Мовчати народ ніхто не примусить. І брехати тим більше. Не для того наші діди і батьки боролися, мріяли. А вівці нам справді не потрібні. Мужність потрібна і щирість… Тим більше тепер, коли над Європою хмари…»
— А тоді що?
— А потім випустили. Виправдали. Ті, що писали донос, як побачили мене, аж позеленіли… Не сподобалось…
— Падлюки…
— Нещасні люди. Вони вважають, що нічого не змінилось, крім вивіски. Ще мислять по-старому… Ну та ми з тобою заговорились, ось уже хата недалеко. Ой, голубонька наша зовсім розморилася. Незвичне, бідне. Веди її…
— Діду, а я забув спитати: Як ви взнали, що я приїду. Я ж не повідомляв, не дзвонив…
— Приснилось, — засміявся дід.
— Жартуєте?
— Зовсім ні! Марусю, Марусю, чуєш! Зустрічай гостей…
З-поміж дерев з’явилася біленька хата, оточена старезними акаціями і дубами. Над нею розпростерла кощаві гілки-руки столітня груша. Брязнув засув. На порозі з’явилася постать жінки.»
МАТИ
— Хто там?
— Здрастуй, мамо…
— Синку! Миколко!
Навіть в темряві сяють очі матері, щастям осміхається добре обличчя. Вона цілується з сином, здивовано розглядає його супутницю.
— Це, мамо, наречена моя, — пояснює Микола. — З Києва…
Оленка сонно всміхається, цілує незнайому сиву жінку, його матір. Від неї пахне квітами і землею.
— Як звати тебе, невісточко?
— Оленкою…
— Ой ти зовсім зморилася. Прошу до хати, відпочити треба.
— Стели їй, Марусю, на ліжку, — неголосно сказав дід. — А Микола ляже в клуні, на сіні…
— А ви ж куди? — занепокоївся Микола, побачивши, що дід Василь повернув назад.
— Потурбуйся краще про Оленку, — почулося з темряви. — А я одправлю ваш корабель назад…
Зморена Оленка як впала на ліжко, так і прикипіла. Запашна постіль ласкаво прийняла и в обійми, заколисала, понесла в тихі, милі краї, без сновидінь, без страждань.
А мати, запаливши каганець, дивилася на її бліде личко, на довгі вії, на золотисту розтріпану косу і шепотіла Миколі:
— Королівна… Як намальована. Тільки чи ж звикне воно до села? Мабуть, мазане, городське?
— Ні, мамо, вона хороша! Пливли ми тільки що в такій халепі, а вона хоч би слово…
— Завзята. Ну, а ви ж розписані?
— Ще ні, мамо! Ми втекли…
Мати сплеснула руками, злякано поглянула на енна.
— Що ти мелеш? Звідки втекли?
— Її батьки не хотіли оддати за мене. А вона хоче. От і втекли…
— Ой Миколо, Миколо! Щось як устругнеш — то й пальці знать. Привіз дівчину, а тоді щось трапиться, розійдетесь. Тільки зведеш дівчину…
— Як ти можеш, мамо? Та я за неї ладен життя оддать. Та вона найкраща в світі!..
— Бачу, бачу, — м’яко перебила мати. — Так отож не марнуй часу, та щоб завтра ранесенько вів її до сільради. Хай буде все по закону, як слід…
— Добре, мамо, — радісно мовив Микола. — Зроблю…
— А жити де будете — в Зеленьках?
— Тут. У тебе. І працювати. Думаю взяти клуб. Поїду в район, домовлюся… Все буде гаразд!..
— Добре діло. Тільки мають тут деякі зуб на діда. Будуть і тобі ногу підставлять… От хоч би й теперішній завклубом. Іван Горпинин. Запустив клуб. Ні кіна, ні вистав. Тільки танцюють та насіння лузають…
— Так він же не має ніякої клубної освіти. Не знає ні музики, ні співу…
— Ото ж бо. Десь дістав справку, що хворий. Його й поставили в клуб. А він такий хворий, що як посмолить руки, то й чорту роги скрутить. Зледачів хлопець. Видно, сподобалось хропти цілий день. Так що ти обережно…
— Ну, це пусте. Мене молодь підтримає…
— Дай боже… То йди ж спати. Ось тобі ряднина. Там, на сіні, ляжеш — як у раю буде. Вже зорі потепліли — незабаром світатиме.
— Добраніч, мамо…
— Добраніч, синку…
Микола зайшов у клуню, розгорнув сіно, зробив собі кубло. Смачно вмостився, вкрутився в ряднину. Крізь шпарку в покрівлі блимнула зірочка, за стіною скрипіла стара груша. Микола знеможено заплющив очі. Матусю моя… В твоїй господі все приймає мене як сина… І ліс, і ріка, і зорі в небі, і запах землі. Хай же край цей буде любим і подрузі моїй Оленці…
ВЕСІЛЛЯ
Вранці Микола й Оленка розписалися в книзі у смішливого, рудобрового секретаря Тимоша Гавриловича. Він їх щиро поздоровляв, підморгував Миколі, свідкам.
— І де ти тільки таку викопав, хлопче?
— З неба впала, Тимоше Гавриловичу, — сміявся Микола.
— Дивися, щоб не вкрали!
— А я не спатиму…
— Та з такою навряд чи заснеш! — чухав секретар руде волосся.
Оленка без упину червоніла, слухаючи ризиковані дотепи Тимоша Гавриловича, свідки сміялися. Після дружніх поздоровлень молоді пішли селом назад, до матері. Оленка була вбрана по-українськи. Одежу мати розшукала серед скарбу, що лишився після покійниці баби. Оксамитний корсет сидів на ній, як улитий. Він окреслював високі груди, тонку талію, гордовиту поставу. Барвистий вінок з густими рядами стрічок ще більше вирізняв незвичайну красу Оленки.