Хто ти?
Шрифт:
Майже біля кожної хати тріщали ліси, паркани. Дівчата ревниво розглядали «чужу», потай визнаючи її перевагу над сільськими красунями. Тільки деякі їдко кидали вслід:
— Хай би попарилась на полі, покидала гною — де б і поділись чорні брови, біле личко. А то випестили в пазусі, от і сяє, як рожа. Іч, пава! Вирядилась!
— Завидки беруть, — хитали головою літні жінки. — Не злобіться, дівчата, на всіх женихів вистачить. Аби любов та злагода! Радіти треба, коли бачиш таку пару!..
Та не всі раділи. Так уже
Недалеко під материної хати їх зустріла висока, чорнява дівчина. Вона була схвильована й бліда. Опустивши долу очі, швидко промовила:
— Я вітаю тебе, Миколо…
— Спасибі, Катю…
— Я рада за тебе… Ти вибрав добру дружину… Не думай нічого… Я не серджуся… Хай вам таланить…
Вона заридала і кинулася геть, в садок, що струмився білою повінню яблуневого цвіту. Оленка злякано-запитливо подивилася на Миколу:
— Що це, Миколко?
Він стояв сумний і похмурий. Потім взяв дружину за руку, повів далі. Тихо сказав:
— Не думай поганого, Оленко… Це сусідська дівчина. Я з нею дружив ще з дитинства. Разом гуляли, вчилися, сиділи в школі за одною партою. Але я ставився до неї так, як і до хлопців. Як до товариша… А в неї, може, було інше…
На віях Оленки блиснула сльоза.
— Як жаль, що наша радість комусь принесла горе… Це дуже сумно, Миколо…
На подвір’ї молодих зустрів дід Василь. Тільки тепер, при світлі сонця Оленка могла повністю розгледіти його. Високе жовте чоло було покраяне глибокими зморшками, з-під віхтів-брів пронизливо дивилися на світ сірі очі, довгі жовто-сиві вуса спадали аж до грудей. Тонкий горбатий ніс надавав обличчю гордовитої краси. Провівши поглядом по постаті діда, Оленка здивувалася. Вбрання його було в повній дисгармонії з лицем. Ветха полатана свита, штани з кропив’яного мішка, грубі чоботи-шкарбани, облізла смушкова шапка. Чому він так злиденно одягнений?
Дід приязно поглянув на молодих, узяв обох за руки. Важко зітхнувши, сказав;
— Хай доля освятить вашу дорогу, молодята любі. Я бачу в ваших очах щирість і любов. Бережіть їх. Життя важке… Але не думайте про те… Ідіть йому назустріч. Якщо іскра, яку я бачу нині в очах ваших, не згасне… то навіть смерть одступить перед вами.
Дід поцілувався з Миколою, пригорнув до грудей Оленку. Одступив.
— А тепер ідіть. Там вже чекають гості. І мати…
— А ви куди, діду?
— Я не буду на весіллі, синку. Пробачте. Опісля зрозумієте. Отам, бачиш, під горбом димок? То моя землянка. Там я живу. Заманеться — прошу в гості. Вгощу рибкою, печеною бульбою…
Дід, зігнувшись, важко рушив до землянки. Молоді здивовано перезирнулися. На поріг вийшла мати, заклопотано гукнула:
— Пора, діти мої. Чому ви так забарилися?
Микола приступив до матері, прошепотів:
— Що з дідом? Він не живе у нас?
Мати розвела руками, в ясних очах промайнула печаль.
— Як повернувся тиждень тому, так і почалося. Одягнувся в сіряк. Старий льох переробив на землянку. Там і ночує, сам собі варить. По селу шушукаються, що буцімто він… не в своєму умі. Та ти сам з ним поговориш… А тепер прошу до хати. Оленко, гості ждуть…
За столом зібралися гості — родичі і друзі Миколині. Звідусіль сипалися щирі вітання, склянки кружляли без упину, сповнюючись то горілкою, то шипучим хмільним медом. Розв’язувались язики, чулися дотепи:
— Сто літ вам жити!
— Дюжину дітей наплодити!
— І всіх — музикантів, як батько!..
— Та ні, хай і колгоспників родить, а то поздихають од голоду!..
— Пусте мелеш, сусіде! Колись люди будуть і хліборобами, і музикантами, і вченими!..
— Тю! Коли то буде!
— Як коли! При комунізмі!
— Як будеш так горілку кружляти, то чорта лисого, а не комунізм побачиш!
— Горілка — це, братці, пережиток капіталізму! Нам, у яких ще родимі плями — важко боротися з нею!
— А важко! Борешся, борешся, п’єш її, п’єш, а вона тебе таки звалить!..
— Отуди к бісу! А під столом яка то вже боротьба! Ха-ха-ха!
— За твій талант, Миколо!
— Спасибі!
— А що думаєш далі робити?
— В Зеленьках зостанусь. Клуб будемо піднімати!..
— Хороше діло! Молодець! Хор створи! Люди знайдуться. Народну пісню на висоту! А то все частіше чуєш по селу дурацькі частушки…
— Правильно. Окрім хліба, людині пісня потрібна! Народ без пісні не може! Ану, сусідо, затягуй «Ой у полі три криниченьки…»
Сусідка, тітка Оксана, приємним альтом затягла:
Ой у полі три криниченьки. Любив козак три дівчиноньки…Оленка слухала й не слухала. Вона не чула слів, а лише вловлювала настрій — всім серцем, всім єством. За вікном шуміли сосни, колихався велично, виблискував на сонці весняний Дніпро, золоті промені грали на веселих обличчях гостей. Оленка відчула себе впевненою, гордою. Вона обрала хорошу дорогу… А гості виводили слідом за тіткою Оксаною:
Любив тебе я дівицею. Люблю тебе молодицею, Довго, довго буду ждать, Доки станеш удовицею…— І я тебе так люблю, — шепотів Микола дружині на вухо. — Завжди, незмінно… Що б не сталося…
Кров хлюпала Оленці до серця, жаром сипала по тілу. Вона стискувала руку Миколи, німо дякуючи йому за неймовірне блаженство буття і кохання…
Білоголовий, плечистий хлопець — Сергій — товариш Миколин, з приязню дивився на молоду, гаряче говорив: