Хто ти?
Шрифт:
Так розповідав мені дід Харлампій, старий рибалка… твій пра-прадід, Миколо… В дитячі роки це було, як я вже говорив… в ті давні, овіяні золотими снами часи. Пам’ятаю й досі теплий червневий вечір…
На березі прив’язані човни. Один з них перевернутий догори, як оцей, на якому ми сидимо. На ньому зручно вмостився дід і палить люльку. Жевріє вогник між прокуреними вусами, падають на пісок золоті іскорки. Над тихою водою пливе танучи запашний дим, і такими ж сувоями в’ється химерно сплетена розповідь діда.
— А чи правда, що можна почути мову горн? — несміливо запитую я. — Чи, може, то
Очі діда хитро примружені. Але він не сміється. Білі брови підіймаються, він строго дивиться в далечінь, де в темряві бовваніє Дівич-гора.
— То все правда, синку, — чую відповідь. — Недарма народ з вуст в уста передає ті перекази…
Я більше ні про що не запитував діда. В моїй душі визрівав чудний замір. Минало літо. Пожовкли, схилилися до землі буйні жита. А я все ждав, коли ж почнеться горобина ніч, щоб послухати розмову Дівич-гори за Дніпром…
В одну серпневу ніч розгулялася гроза. Батько і мати полягали спати. В перервах між громом я чув їхнє спокійне дихання. Тільки баба привидом туманіла коло вікна, раз по раз хрестячись і примовляючи: «Господи, пронеси! Справжня горобина ніч!»
Я стрепенувся. Горобина ніч! Ось коли можна перевірити, чи правду говорив дід…
Незабаром баба заснула. Я, тремтячи від хвилювання, встав, підкрався до вікна. Зовсім недалеко мигнуло. За тим гримнув оглушливий грім. Я злякано відсахнувся. В голові майнула боязка думка: «Може, не треба?»
Та хлоп’яче самолюбство перемогло. Тихо знявши з стіни батьківський кобеняк, я одягнув його і вислизнув надвір.
В обличчя мені линули потоки дощу. Я накинув кобку на голову і, вже не вагаючись, просто по калюжах побіг до ріки. Там витяг з кущів дідівський човен, зіпхнув його на воду і поплив. Божевільний хлопчисько був, як згадаю… Навіть тепер моторошно, незрозуміло, як я переплив Дніпро…
Залишивши човен на березі, я почав видряпуватись на гору. Без упину миготіли блискавиці, їх примарне зеленкувате сяйво освітлювало дорогу. Незабаром я добрався до половини Дівич-гори, зупинився там. Було страшно. Далеко внизу шумів, кидаючи чорну хвилю в крутий берег, широкий грізний Дніпро. Він ніби сердився на мене за те, що я смів пливти по ньому в хвилини його гніву. Вгорі могутній вітрюган мчав у безвість громаддя хмар, безжалісно крутив їх у велетенських вихорах. Мені здавалося, що то якийсь гігант стоїть в мороці, сягаючи головою неба, і вдаряє хмару об хмару, крешучи без кінця сині вогні…
Я сховався в рівчак, вимитий потоками води, причаївся. Тут було трохи тихше. Прислухався. Серце калатало, мов хотіло вискочити з грудей. Ось зараз, зараз має заговорити Дівич-гора. Та спливали хвилини, а я не чув нічого, крім гримотіння в небі і шуму дніпровської хвилі внизу…
А може, заважає кобка? Треба її зняти. О, так і є… Без неї чути набагато краще. Холодні патьоки полилися мені за шию, та я не звернув на це уваги. По спині побігли дрижаки. Зацокотіли зуби. Та я, зіщулившись, терпів, прислухався.
Скільки минуло часу, я не знав. Ноги в мене заклякли, голова горіла, перед очима з’являлися і зникали червоні кола. І ось… серед грому… в завивання вітру… вплівся важкий стогін. Я затремтів.
Гора! Це, напевне, стогне вона…
Почувся протяжний
Ні, не сплю! Ллє з неба дощ, як і раніше, шумить вітер, миготять блискавиці. Ніби в тумані, колишуться неясні обриси кручі. Я не відчуваю — є в мене руки і ноги чи нема, але слух мій жадібно вбирає і ховає в дитячій пам’яті слова, що ясно лунають серед ночі. В гарячому плетиві з страху, неймовірного напруження, холоду і очікування дзвенить чарівна струна, створює дивну мелодію. Я втрачаю пам’ять, потроху насувається небуття, та легенда Дівич-гори залишається в свідомості…
Я отямився десь за два тижні. Мене знайшли непритомного на кручі Дівич-гори і довго виривали з чіпких рук смерті. Лише через два місяці до мене повністю повернулося здоров’я і жвавість, а до того я ходив блідий, аж зелений, худий, як смерть. Мати й батько довго допитувались, чого я шукав уночі на Дівич-горі, картали мене за непослух, але хіба я міг їм відкрити всю правду? Дід сидів осторонь і задумано дивився на мене. Він, напевне, все розумів. Часто в ті дні, коли я хворів, він сидів поряд і тихенько оповідав мені чудові легенди та казки про давно минулі часи.
І знаєте… щоб не кривити душею… я навіть тепер не знаю, чи справді чисте дитяче серце дозволило мені почути в ту грозову ніч розповідь Дівич-гори, чи дід Харлампій розповідав її хворому хлопчику під мелодійний спів соснового лісу. Як би там не було, а я проніс той чарівний переказ про давні-предковічні часи через все життя… а тепер оповідаю його вам… Може, пригодиться в житті…
Мелодія п’ята
ЛЕГЕНДА ПРО ІСТИНУ
В прадавні часи жив над Славутою древлянський хлопець Доброслав. Не такий був, як усі. Інші безжурно ходили в походи, одружувалися, родили дітей, полювали і вирощували врожай. Жили, як і належало жити, не задумуючись, звідки тече Славута, або хто метає блискавиці з грозового неба. Кажуть жерці, що Перун, — значить, так воно і є…
А Доброслав не міг задовольнитися таким життям. Він болів за муки інших людей, ненавидів насильство, гнівався, коли бачив обиду слабших і пиху сильніших. Він бачив грубе і темне життя своїх одноплемінників і просив у богів іншої долі. Та все текло, як раніше. З бруду не родилася чистота, з ненависті не з’являлося добра між людьми…
І запечалився вельми Доброслав. Часто він говорив своїй молодій дружині Троянці:
— Життя віддав би, щоб змінити підле, темне животіння древлян. Не можу більше терпіти… піду питати в людей, може, хто знає, де знайти відповідь на мої терзання…
Довго ходив молодий вояк по нетрях і лісах, по городищах і скитах. Нарешті забрів Доброслав до славетного столітнього пустинника, який з’явився, не знати звідки, недалеко від київського городища, йому відкрив він наболіле серце, змучену душу. Вислухавши, старий сказав:
— Це вічна дорога, синку… Не ти перший народився на ній. Ти хочеш знайти істину, побачити своїми очима взірець бажаної краси та щастя. Чи правду я кажу?
— Правду, батьку… Покажіть же, куди йти, де шукати істину… Я на край світу полечу заради неї…