Хто ти?
Шрифт:
Я згасаючим розумом слухав цю пісню хурделиці, цей зловісний монолог темряви. Слухав і не знаходив відповіді в ослаблій душі. Психіку обплутала байдужість. Тіло втомилося і не бажало більше боротися…
Що ж, не бажаєш — не треба. Значить, кінець…
Я зупинився. Сів прямо в сніг. Піднявши комір, заплющив очі. Все одно дивитися нікуди — навколо безмежна темрява.
В голові задзвеніло. Чи, може, то свистів вітрюган в польових заметах? Байдуже… Звуки гасли. Дрімота спадала над свідомістю. Зникали бажання. До серця підкотилася тепла хвиля…
Як
Відійшли… відлетіли в морок останні уявлення… образи… Востаннє, мов зірочки на нічному небі, майнули якісь іскри… Згасли… Я котився з височенної гори в бездонну долину, в пітьму, в океан небуття, що важко, майже непорушно вібрував десь внизу…
І раптом… щось трапилося. Мозок роздерла сліпуча блискавиця, болем хльоснула по серцю. Міріади барв розітнули морок. Океан захвилювався, метнув могутню хвилю вгору, на її гребені виніс мою свідомість на поверхню буття.
Я розплющив засніжені очі. Поворушив закоцюблими руками. З натугою встав, розгортаючи кучугуру снігу, яку вітер насипав на мене. Я ще живий. Я існую. Що ж пробудило мене? Чому я вискочив з лабет смерті, які так ласкаво приголубили мене? Навіщо знову повертатися в цей світ муки і болю?
Я рушив знову в темряву, в хуртовину, розігрівав застигле тіло впертою ходою, боровся з оскаженілою бурею. Куди ж я тепер ішов, для чого?
Не знаю. Щось сильне, невидиме вело мене в життя, штовхало, термосило душу, клювало мозок. А ти хотів забуття, спокою!.. Його немає в світі! Небуття — то ілюзія! Спокій — то вигадка! Хто це говорить? Хто насміхається наді мною? Що значать такі протилежні думки? Хуртовино, буре! Чи то ти знову морочиш мене, терзаєш мою свідомість непотрібною мукою?..
Хмари вгорі почали розходитися. Порідшала завірюха. Тільки вітер не слабшав, а по-старому котив снігові клубки Понад полем. Вийшов з-за хмар місяць, прослав казкову, мерехтливу стежечку серед заметів. Знову сховався… Знову вийшов, мов чарівник, одягнений в срібний імлистий серпанок.
Ось промінь пробіг з далини? грайливо сипонув іскрами навкруги мене і раптом… зупинився…
Він ніби спіткнувся, натрапивши на перешкоду. Я, з натугою витягаючи валянки а кучугури, підійшов ближче…
Ніби пробиваючи сніговий хаос, в небо піднявся обеліск. Строгі гранітні грані спокійно зустрічають ураган, дивляться в пітьму. На прямокутній плиті в світлі місяця золотом блиснули слова. Я схилився, прочитав:
Микола Горенко
Солдат-композитор
1941
Вічна слава герою
Трохи нижче, на п’єдесталі, щось лежить, напівзанесене снігом. Я розгріб долонями сніг. Квіти. Справжні живі троянди. Вони вже приморожені, краї пелюсток почорніли, та все ж квіти не здаються стихії і смерті. Пелюстки тремтять під поривами бурі, переливаються в промені місяця вогнем, ніби кров убитого солдата…
Я стояв зворушений, вражений… Не могилою, не таємницею смерті, що завжди витає над місцем поховання, не хвилюючим написом «солдат-композитор»… а квітами — такими дивними, любими, незрозумілими серед холодної, снігової ночі. Я ніби пробудився від якогось кошмару, в глибині душі почало народжуватися неясне розуміння великого символу, втіленого в це немудре поєднання: троянди на холодному граніті могили…
Я повернувся лицем до вітрюгана, глибоко вдихнув колюче повітря, сповнене сніговим пилом. Я розкрив своє серце, наболілу душу назустріч стихії і торжествуюче засміявся. Я сміявся всім тілом, всім єством над небуттям, над смертю, над темрявою, що недавно хотіла проковтнути мене…
Життя долає смерть! Чуєш, стихіє?! Я йду далі, в життя, назустріч людям.
Спереду світяться живі вогники. Звідти пахне димом і теплом. Там люди…
Я рушив до села, щоб скоріше побачити живе обличчя, щоб дізнатися про дивну могилу, розкрити її таємницю і кинути в воскреслу душу цілюще зілля життя.
Зліва — круча. Вона стрімко падає вниз, губиться в заметілі. Це ж я зайшов на берег, Дніпра, біля сусідського села. Ось перші хати, заметені аж під стріхи, широкий вигін, а на ньому велика будівля. Колись, ще як я був малим, тої будівлі не було. Напевне, клуб…
Кілька вікон світиться. Чути мелодію — ніжну, іскристу, сумовиту. Хтось грає на роялі. Невже так пізно концерт? Чи, може хтось учиться?
Я постукав у широкі двері. Мелодія затихла. Почувся гучний голос:
— Зайдіть!
Я відчинив двері, ввійшов до залу. І ніби одрізав себе од заметілі, від неспокійних дум, від страшного відчаю. Тиша, тепло і спокій огорнули мене.
Я струсив сніг з пальта, обмів валянки віником, що стояв біля порога. Оглядівся.
Зал був порожній. Лавки позсувані до стін. Певно, тут недавно танцювали.
Зліва горіла грубка. Мерехтливе полум’я металося в прямокутнику дверцят, кидало м’який одсвіт навколо.
Висока постать стрибнула зі сцени, наблизилась до мене. Це був худорлявий хлопець з добрим, уважним поглядом. Він подав мені свою кістляву руку, міцно потиснув мою.
— Ви з району? Я назвав село.
— А, то ми ж сусіди… Яким же вітром? Я не зміг одразу відповісти йому. Яким вітром? Що сказати? Чи зрозуміє він, що є вітри розчарування і безнадії?
Я відповів щось пусте. Сказав, що не був у рідних краях давно і вирішив провідати батьківські місця. Хуртовина захопила в полі, заблукав. Якщо можна, то переночую в клубі, бо сьогодні вже йти назад не зможу.
Хлопець гостинно розвів руками, радо всміхнувся.
— Ночуйте, коли ваша ласка. Я тут живу. Один. Батька й матері нема. Отут, на столі, постелимо, що знайдемо. Буде тепло…
Буде тепло. Чудесний хлопче, мені тепло, що ти сирота, як і я… Мені тепло від твого щирого голосу…
Я роздягнувся, підійшов до грубки, сів. Простягнув замерзлі руки до вогню, з насолодою вбираючи животворне тепло. Багрово-жовтий язик полум’я тріпотів на обгорілій сосновій дровині, підморгував мені дружньо, наче жива істота. Що, минулося лихоліття, зникло темне почуття зневіри?