Хто ти?
Шрифт:
— Почнемо? — запитала серйозно, довірливо.
Він мовчки хитнув головою, дістав ножик, вкрутив штопор у корок, витяг його. Взяв склянку, налив майже доверху вина. Підняв її поперед себе, показав Оленці на тлі місяця. Вино блиснуло, заграло багровими іскрами. Дівчина здригнулася, ніби від холоду.
— Що з вами? Може, холодно?
— Ні, нічого… Мені просто… якось моторошно…
— Може, ви боїтесь?
— Ні! — з викликом озвалася вона. — Не боюся. Що треба робити далі?
— Додати до вина… крові, — прошепотів Микола. — Ось дивіться, я зроблю собі… Він розкрив лезо ножика, запалив сірника, подержав його над вогником. Потім чиркнув ним палець. Оленка скрикнула. Микола підняв склянку, і дівчина бачила, як з його пальця в вино впало кілька крапель крові. Краплі розпливлися тягучими смугами, надаючи рідині моторошного забарвлення.
Микола поставив склянку на лавку, знову потримав лезо над сірником. Несміливо подав ножик дівчині.
— Тепер вам…
— Зробіть самі… Вона простягнула руку. Микола взяв тонкі пальці Оленки, доторкнувся до одного лезом. Тихо прошепотів:
— Не боїтеся?
— Ні! — з викликом заперечила дівчина. Обличчя її в місячному сяйві було блідим і урочистим. Ось воно на мить здригнулося, затремтіли тіні брів.
— Боляче? — схвилювався Микола.
— Ні…— в захваті прошепотіла Оленка.
Він підняв склянку, наблизив до неї руку дівчини. Вона з трепетом спостерігала, як кров її змішувалася з кров’ю Миколи. Десь в глибині оживали почуті і прочитані образи, заховані в душі таємничі картину предковічних часів. Їй здавалося, що це вже колись було… Хлопець прихилився до неї, прошепотів: — Тепер треба випити… і все…
— Разом?
— Разом…
Вони припали до склянки. Їх вуста були поруч, торкалися одне одного.
Гаряча рідина обпекла Оленку, але вона хоробро допила до кінця. Одхилилася, передихнула. Микола підняв порожню склянку вгору, врочисто проголосив:
— А тепер… поклянемось… І зовсім тихо, проникливо, щиро додав, тримаючи Оленку за руку:
— Я клянуся… бути вічно вірним нашій дружбі… Якщо зраджу — то хай мене покарає клятва крові…
— Клянуся, — почувся тремтячий голос Оленки, — що ніколи не порушу клятву крові…
Микола вдарив склянку об землю. З дзенькотом розлетілися навколо скалки.
— Щоб ніхто ніколи не міг пити з цієї склянки, — пояснив він.
Вино зашуміло в голові Оленки. Вона схопила пляшку, розбила її об стовбур дуба.
— Щоб ніхто не пив більше цього вина!.. Микола несміливо взяв її за руку, заглянув у очі. Вона, глибоко вдихнувши повітря, прошепотіла:
— Може, ще щось треба?..
— Ще… треба поцілуватися… Формально… — Так вимагає клятва?..
— Угу…
Оленка, не задумуючись, обхопила за шию хлопця, поцілувала. Він, відчувши біля себе її стан, груди, палаюче обличчя, не тямлячи себе, схопив її в обійми.
Довго, ой, довго тривав цей «формальний» поцілунок. І, напевне, ніхто з них не хотів закінчувати його.
Оленка падала в безодню, летіла у вихорі незвіданого почуття в незнайомий світ, відкривала його вперше і не могла покинути.
Микола випростався, охопив долонями гаряче чоло, завмер. Дівчина знеможено сіла на лавку. Заплющила очі. Щось промовила. Він кинувся до неї, притулив її руку до своєї щоки.
— Ти щось сказала?..
Вона не здивувалася, що він назвав її ти.Так треба. Так має бути.
— Що це було? — ледве чутно запитала чи в нього, чи в вітру, чи, може, у свого серця. — Невже це… воно.
Знову мовчання. Знову грозовий поцілунок. І так без кінця.
Місяць піднявся між верховіття дубів. Замовкали далекі звуки міста. Вщухли солов’ї. Тільки вітер захоплено хитав напружені життєвою снагою віти, доносив з далеких полтавських полів запахи квітів і полину.
Оленка лежала в обіймах Миколи, щаслива, виснажена неймовірним спалахом почуттів, і місячні промені ткали на її блідих щоках неземні узори. І раптом Микола відчув, як вона здригнулася.
— Що з тобою, Оленко?
— Нічого… нічого… мовчи… Ще хвилинку… Микола занепокоєно заглянув у її лице. Очі Оленки вдивлялися в глибінь нічного неба, на далеку кулю місяця, яка то поринала в хащі хмар, то знову випливала з них на ясне тло. Ось пливе чорна фантастична потвора. Вона роззявляє велетенську пащу, намагається ковтнути ясне світило. Місяць пручається, судорожно пульсує, виривається знову на волю…
Оленка з хвилюванням і острахом дивилася на космічну боротьбу двох велетнів. Їй вони здавалися символами життя. Якщо переможе світло — все буде ясно, гарно, щасливо. Вони з Миколою завжди йтимуть рядом, не розлучаться повіки. А якщо ні… ой, краще не думати!
Місяць поринув у темну хмару. Пітьма огорнула простір. Оленка притислася до Миколи, ждала. Неясні проблиски пробивалися крізь густу пелену, ніби там, за нею, билося, пульсувало болюче, гаряче серце неба. Невже не вирветься, невже не з’явиться знову?
Минали хвилини… чи віки… Микола чув, як дівчина важко дихає, як тремтить її тіло.
— Тобі погано, Оленко?
— Зараз… Одну мить… зачекай…
Срібною каймою спалахнув край хмари. Ось… зараз… вийде світило, розжене морок… Ні! Ще чорніша запона з’являється з безмежжя, покриває, гасить останні іскри надії…
Серце в Оленки впало. Невже кінець? Невже таким буде їхнє життя? Знала в глибині душі, що це забобони, що нема ніякого зв’язку між місяцем і людиною, але нічого не могла подіяти з настроєм. Чорний покрив хмар затулив не тільки промені місяця, він вкрав і дитячу, новонароджену віру…