Хто ти?
Шрифт:
Де воно тепер, в чому? Куди поділося? Адже ти сидиш нині в затишку і не віриш, що зовсім недавно бажав смерті і забуття…
Я згадав могилу і квіти на сірому граніті. Пошукав поглядом хлопця, щоб запитати його. Він стелив якесь шмаття, декорації на широкому столі біля сцени.
— Чи не скажете ви мені… що за могила… там, над кручею?
— Ага, — жваво озвався він. — Ви бачили її? Це не проста могила. Якщо хочете — я розповім її історію.
— Дуже хочу. Та ви, може, спати хочете?
— Е, ні. Спати мені не хочеться. Певний, що й ви не заснете, хоч я й не майстер розповідати…
Хлопець підійшов до мене, підсунув ближче до грубки другий стілець, вкинув ще кілька полін і сів. Я дивився на його обличчя і бачив, що за молодими рисами і ясним блиском очей проглядає велике знання життя. Його очі затуманилися, ніби погляд їх сягнув у далекі глибини часу…
Він почав розповідати. Простими словами. Про звичайні речі, про звичайних людей. А моя уява вже бурхливо сприймала ті слова, жила болями, радостями і стражданнями невідомих людей, вимітала з глибин, з тайників власної душі свої страждання, свої муки і неосяжний, як мені здавалося ще недавно, біль серця…
Мелодія перша
ДО ЯСНИХ ОБРІЇВ
БДЖОЛА НА КАМЕНІ
Вона лежала в маленькій заглибині на кам’яному стовпі загорожі — коричнево-золотиста, непорушна бджола. З лівобережжя віяв холодний весняний вітер, ворушив прозорі крильця, ніби хотів вихопити нещасну комаху з її останнього притулку і кинути під ноги перехожим.
До бджоли простяглася тонка дівоча рука, ніжні пальці взяли її, поклали на долоню. Піднялися густі вії, в синіх очах з’явився сум. Дівчина дивилася на свого супутника — юного хлопця з, русявим непокірним чубом і ясним дитячим поглядом. Чи не сміється він? Ні, на обличчі хлопця співчуття і розуміння.
— Мертва, — печально прошепотіла вона. — Який жаль…
— А може, й ні, — заперечив юнак. Він схилився над долонею дівчини, торкнувся пальцем комахи. Задумано повторив: — Може, й не мертва…
— Знаєте що, — жваво озвалася вона, — давайте загадаємо…
— На що?
— На бджолу. Якщо оживе, тоді загадане здійсниться…
Хлопець поглянув у очі дівчини, чомусь густо почервонів, хитнув головою:
— Я згоден. Загадаємо…
Дівчина піднесла долоні до вуст, почала дихати на бджолу. Хлопець з-за плеча дівчини дивився на непорушну коричневу грудочку. Дивився, закусивши вуста, нахмуривши чоло, ніби чекав, що від подиху цієї дівчини станеться чудо.
Минали хвилини. Дівчина невтомно зігрівала теплим подихом бджолу. Серце билося болючими, сильними ударами, ніби хотіло передати маленькій комасі частинку своєї снаги. Мовчав хлопець, намагався не дихати, мов боявся, що станеться лихо. Якщо бджола не оживе, не полетить… тоді все… загадане не справдиться, воно вмре, як і оця ніжна, чудесна комаха…
І ось… вона заворушилася. Звелася на лапки. Підняла крильця. Поповзла по долоні.
— Ожила, — ще не вірячи своїм очам, шепнула дівчина. — Погляньте, Миколо… Ожила…
Комаха затріпотіла крильцями, знялася і полетіла. Вона майнула золотою цяткою в промені сонця і зникла між каштанами, в білих суцвіттях. Дві пари очей — сині і сірі — провели її, потім несміло зустрілися. Руки хлопця і дівчини зійшлися на кам’яному стовпі, торкнулися кінчиками пальців.
Юнак схвильовано зітхнув, опустив погляд униз.
— А що ви… загадали?
Вона несміливо і трошки лукаво зиркнула на нього.
— А ви? Що загадали?
— Я… про вас…
— І я… про вас…
— А що саме?.. — Скажіть ви…
— Я скажу… я задумав, чи не розлучимось ми… чи будемо завжди друзями…
— І я… те саме…
Вії піднялися і знову опустилися.
Ой мабуть, не зовсім так задумали хлопець і дівчина!
Хлопець несміливо торкнувся пальцем руки дівчини, прошепотів:
— Знаєте що… давайте поклянемось!
— Поклянемось?
— Еге. На вічну дружбу. Клятвою крові.
— Як це клятвою крові? — схвильовано запитала дівчина.
— Так робили наші предки, — таємничо прошепотів хлопець, схилившись до її вуха. — Коли хотіли стати кровними друзями, побратимами. В келиху з вином змішували свою кров… і випивали…
Очі дівчини округлилися, запломеніли вогниками цікавості і рішучості.
— А потім?
— Потім треба клястися. На вічну дружбу. Хто зраджує друга, того карає клятва крові. Де б він не був — на землі чи на морі, під водою чи під землею — всюди його наздожене страшна кара…
Вуста дівчини відкрилися, очі замріяно сягнули десь в безмежжя.
— Я згодна…
— Тоді сьогодні… Ввечері… О восьмій годині. Або краще о дев’ятій.
— Гаразд. Я прийду…
— Біля Володимира… Чуєте, Оленко?
— Чую, Миколо…
Вона пішла по алеї. Хлопець не зводив погляду з її трохи вуглуватої, милої постаті в простенькому синьому платті.
Вона зупинилась, оглянулась. Ледве помітно махнула рукою.
СНИ НАЯВУ
Микола йшов по вулиці і нікого не бачив. Він співав щось собі під ніс, всміхався до перехожих, дерев, весняного вітру. Зустрічні люди лаялися, натикаючись на нього, а потім, побачивши на його обличчі блаженну посмішку, говорили вслід, знизуючи плечима:
— Божевільний або п’яний… Не інакше…
А він міряв потертими черевиками Хрещатик, плив у святковому потоці юрби, марив наяву, забувши про все на світі.
Він знову побачить сьогодні ввечері її. Загляне в бездонні очі, торкнеться тремтливих рожевих пальців, почує ніжний хвилюючий голос. Як дивно, як неймовірно!..