Хто ти?
Шрифт:
Ранком він піде в бій… разом з товаришами. З друзями, яких він майже не знає. Люди з усіх усюд… з різними долями, з різними поглядами на життя… Вони зібрані разом гігантським вихором історії, щоб умирати, захищаючи щось… Що саме?
Згадалася легенда, що її розповів дід Василь. Легенда про істину! Там великий смисл життя і пошуків. Стремління до світла, до великої правди. Вмерти в дорозі до великої мети. І він умре так само — разом з цими незнайомими бійцями. Умре, щоб згусточок життя, який пульсує в лоні Оленки, не згинув. Щоб виріс в справжню людину. Хто буде? Син чи дочка? Мороз остраху прокотився поза спиною Миколи. Не буде нікого, якщо чорна повінь заллє рідну землю.
Ясно, ніби наяву, свідомість намалювала жахливу картину, йдуть, крешучи іскри з бруку, ковані ворожі чоботи, а рядом з ними — посиніле тільце дитини з мертвими, широко розплющеними очима.
Микола ледве не закричав від душевного болю. Ні, ні! Нізащо! Краще всім померти в чесному бою; ніж допустити таке. Він пригадав сумні, докірливі погляди жінок, похмурі обличчя чоловіків, дітей, які залишали рідні місця, відходили на схід.
Це ж не шахова гра, не везіння чи підступ долі. Це на всесвітній арені зіткнулися в смертельному двобої сили світла і темряви. Хто переможе? Піде людство до нових висот, до братерства і людяності чи знову відкотиться на тисячоліття назад, в морок дикунства і людиноненависництва?..
Біля клубу загомоніли, заблищали вогники цигарок. Миколині думки сполохалися, впали. Він зітхнув, похитав головою, ніби скидаючи з неї обридлий тягар. Треба відпочити, не думати. Скоро бій — і в ньому зустріч з ворогом. Обличчя до обличчя! Серце проти серця! Треба бути сильним і зібраним.
Він підійшов до дверей клубу. В боковій кімнатці вусатий сержант з їхнього взводу видавав гвинтівки селянам. Біля каганця, зробленого з гільзи, сидів літній чоловік з шрамом на щоці. Він приглядався до людей, що тінями виходили з темряви до мерехтливого кола світла, щось записував на клаптику паперу.
Микола уважно поглянув на чоловіка з шрамом. Це місцевий агроном. Він все життя вивчав землю, засівав її зерном, збирав урожай. Кохав її, як матір, як любу дружину, як дитя. Він мовчазний, як і земля… такий же вірний, як вона, такий же спокійний, впевнений в собі. Саме впевнений… Ніби й нема страшної небезпеки, чужої навали. Він готував раніше сівалки і культиватори для полів, а тепер виводить свою бригаду, свій дружний народ на інше поле, для іншого посіву…
Серце в Миколиних грудях радісно застукало. З такими не згине рідний край, не пропаде. Вони сіль землі, його основа.
Доки ось так, спокійно, мозолясті руки будуть тримати зброю — не панувати чужинцям на Україні…
До сержанта підійшов невеликий хлопчик років дванадцяти. Він мовчки простягнув руку до зброї.
— Е, куди ти? — здивовано мовив сержант. — Малий ще. Катай додому…
— Я сам, — похмуро бовкнув хлопець.
— Що значить сам?
— Він сирота, — пояснив агроном. — А ти, Юрко, справді, йди спати. Рано в партизани…
— Товаришу агроном, — благально сказав Юрко, і оченята його сповнилися вологим блиском. — Хай дасть. Я все одно піду. Щоб я вмер — піду…
Агроном якусь хвилю мовчки дивився на Юрка — серйозно, допитливо. Дитячі очі були прозорі, невинні, але десь в їх глибині гніздилася непохитна рішучість. Агроном махнув рукою сержанту:
— Дайте йому карабін…
Юрко, полегшено зітхнувши, схопив зброю, щасливо засміявся.
Агроном з жалем похитав головою, перезирнувся з Миколою:
— Хіба йому такі цяцьки потрібні? Замість скрипки чи рояля — гвинтівка…
Микола зацікавлено глянув на хлопця.
— А що він — уміє грати? Цікавиться музикою?
— Дуже… Вже учивсь на баяні. Ми хотіли його від колгоспу послати в музичне училище до Києва. Тут у нас почало закручуватись на оркестр, так війна ж… В цьому році купили рояль, а грати так і не довелося…
— У вас є рояль? — схвилювався Микола.
— Там, на сцені. А ви що — музикант?
— Трохи граю, — всміхнувся Микола. — Ану, піду спробую. Може, востаннє…
Він, обережно ступаючи поміж сонними бій цими, пробрався до сцени, вискочив на неї, одгорнув завісу. Там справді стояв рояль. Микола захоплено оглянув його. Він був новісінький. В коричневому лаковому покритті тьмяно відбивалося світло коптилки, деформовані тіні солдат. Микола підняв покришку, сів на табуретку. Зняв автомат з плеча, поклав на підлогу. Поворушив пальцями, пробіг по клавішах. Чиста дзвінка гама порушила тишу, відлунюючись в закутках клубу. Віл я дверей заворушилися тіні, заблищали здивовані оченята Юрка.
Микола забув про все. Він впав у стихію звуків, поплив за їх нестримною течією. Навала вражень ринула на свідомість, покотилася через серце, вимагала вияву в музиці. Попливли перші акорди імпровізації…
Деякі бійці підвели голови, в коридорі скупчилися селяни. Вони дивилися на сцену, бачили худорлявого бійця, який, заплющивши очі, схилився над клавішами рояля. Звуки, що линуть і залу, малюють селянам і бійцям широкі безмежні степи. Котиться під подихом вітру хвиля золотого колосся пшениці… Співають у високості жайворонки, славлять красу рідної землі, радість життя… Пливуть у бездонному небі білі хмарини… Десь далеко-далеко, мов у казці, дівочий голос виводить пісню без слів — чисту, святу, джерельно-прозору…
Раптом грізний акорд! За ним ще один. Ще!
Чола бійців нахмурюються, повиваються смутком. Ні, на землі не мир, не радість життя, не усмішки дівчат! Ідуть з гуркотом ковані чоботи по випаленій землі, а поряд з ними — мертва дитина… летять вгорі чорні літаки з хрестами, а внизу, в полум’ї, гинуть матері і жінки…
Надворі почувся гуркіт. Мелодія обірвалась. До залу вскочив командир — молодий чорнявий хлопець з двома кубиками. Він тривожно оглянув бійців, неголосно сказав:
— Нам пора, друзі. Займаємо позицію…
Загриміла зброя, казанки. Невеликий зал сповнився гомоном. Бійці, лаштуючи на ходу припаси, поспішали до виходу. Микола з жалем зітхнув, закрив кришку рояля. Закинувши на плече автомат, останнім пішов до виходу.
Біля дверей його схопила за рукав шинелі чиясь рука. Микола здивовано оглянувся. На нього захоплено дивилися блискучі Юркові очі.
— Що тобі, Юрко? — ласкаво запитав Микола. — Сподобалась моя гра?
— Дуже! — видихнув хлопчина. — Здорово! От би мені так?